Реферат з біології: Біологія. Реферати – Освіта.UA – Біологія. Реферати – Освіта.UA

РЕФЕРАТ з біології на тему «Тип Молюски» » Допомога учням

Тип МОЛЮСКИ ( або М’ЯКУНИ).

    План.

1. Середовище існування типу

2. Зовнішня будова.

2. Опорно-рухова система.

3. Внутрішня будова.

4. Системи органів.

5. Різноманітність тварин та значення.

6. Використана література.

 

1. Середовище існування. Тип Молюски (або М’якуни) об’єднує понад 130 000 видів тварин (вільноживучі безхребетні). Проте не думайте, що м’які ніжні й беззахисні молюски не здатні добре «влаштовуватися» в житті. Вони надійно утримують третє місце серед усіх тварин за кількістю видів. Живуть у всіх основних вод¬них (переважно в морях і океанах) і наземних (деякі види пристосувалися до життя на суходолі у вологих місцях, де ведуть нічний спосіб життя і в посушливий період впадають у літню сплячку) середовищах.

 

2. Зовнішня будова. Розміри тварин від кількох міліметрів до 18 метрів. Тіло несегментоване, часто асиметричне. Зазвичай складається з трьох відділів – голови, тулуба (частина тіла молюска, що містить всі основні внутрішні органи), ноги (це мускулистий непарний виріст черевної стінки тіла, що забезпечує рух молюска).

Тулуб молюсків оточений шкірною складкою – мантією (характерна ознака типу). З неї утворюється мушля (характерна ознака типу) з білка та вапна. Вона може бути цільною, двостулковою або складатися з кількох пластинок. Простір між тулубом і мантією називається мантійною порожниною.

 

3. Опорно-рухова система. Такою системою служить нога. Крім цього, деякі молюски використовують реактивний рух (із силою виштовхують воду з мантійної порожнини, скорочуючи м’язи, що вистилають її, і забезпечують своєму тілу поступальний рух уперед).

 

4. Внутрішня будова. Тришарові тварини (мають ектодерму, мезодерму, ентодерму). У них є вторинна порожнина тіла, або целом. Проміжки між внутрішніми орга¬нами молюсків заповнені сполучною тканиною (паренхімою).

 

5. Системи органів. 

Травна система наскрізна. До її складу зазвичай входять рото¬ва порожнина, глотка, стравохід, шлунок, середня кишка і задня кишка, крім того, є слинні залози й печінка.

Дихальна система

забезпечує дихання здійснюється зябрами (у водному середовищі дихають киснем, розчиненим у воді) або легенями (у наземному середовищі дихають атмосферним киснем), які розташовані в мантійній порожнині.

Кровоносна система незамкнена. Є серце, що складається з передсердь (одного або кількох) і шлуночка. У деяких примітивних молюсків два серця. Через серце молюсків протікає артеріальна кров або гемолімфа.

Видільна система представлена нирками, які одним отвором відкриваються в навколосерцеву сумку, а другим — у мантійну порожнину.

Нервова система складається з навкологлоткового кільця і чотирьох поздовжніх нервових стовбурів або кількох пар гангліїв (нервова система розкидано-вузлового типу), органи чуттів представлені очима, органами хімічного чуття, органами рівноваги, головними щупальцями (органи дотику).

Розмноження статеве. Серед молюсків зустрічаються як роздільностатеві форми, так і гермафродити. У деяких видів розвиток прямий, а в більшості — непрямий, з метаморфозом.

 

6. Різноманітність тварин та значення.

 

Клас Черевоногі молюски. 

Схема будови представника черевоногих молюсків (виноградний слимак): 1 — язик; 2 — кишечник; З — анальний отвір; 4 — печінка 5 — легеня; 6 — серце; 7 — кровоносна судина; 8 — нервовий вузол; 9 — статева залоза; 10 — нирка

    

 

  Найбільш чисельний і різноманітний клас молюсків, що налічує близько 90 тис. видів. Їм влас¬тива асиметрична будова тіла, яке складається з добре вираженої голови (на голові є щупальця, очі, ротовий отвір), тулуба, який вкрита спірально закрученою мушлею (за винятком слизнів, блюдечок та морських вушок) й ноги.  

   Черевоногі молюски пристосувались до проживання у різних середовищах. Більше всього їх у морях (рапана), дещо менше в прісних водоймах (великий ставковик, живородка, ставковик малий), а також єдині з молюсків, що мешкають на суходолі  (виноградний равлик, слимак блюдечко, слизень польовий, пурпурний слимак). 

 

Різноманітність черевоногих молюсків: 1 – голий слизун; 2 – ставковик; 3 – котушка; 4 – рапана.

 

   Молюски грають велику роль у природі, адже є кормом для багатьох тварин. Багато видів їстівні для людини (рапана, виноградний слимак). У деяких народів черепашки каурі виконують роль грошей та нагород. Деякі види (наприклад, виноградний слимак, садовий слимак, голий слизун) завдають шкоди сільському господарству. Ряд видів є проміжними хазяями гельмінтів (наприклад, ставковик).

 

Клас Двостулкові молюски. 

Схема будови представника двостулкових молюсків (беззубки): 1 — нога; 2 — рот; 3 — стравохід; 4 — печінка; 5 — шлунок; 6 — кишечник; 7 — серце; 8 — нирка; 9 — анальний отвір; 10 — зябра; 11 — мантія; 12 — мушля

                

 

     Загальна кількість видів двостулкових молюсків сягає 30 000. Тваринам властива двобічна симетрія, довжина тіла до 15 сантиметрів. Тіло складається з тулуба та ноги. Мушля має дві стулки (стулка складається з трьох шарів: рогового, фарфорового, перламутрового). 

 

    Мешкають тільки у воді, в прісних водоймах (жабурниця, перлівниця, дрейсена) і в морях (мідія, устриця, молюск-свердлильник, тридакна). Серед них є види, що ведуть прикріплений спосіб життя, а є й такі, що здатні пересуватися. 

 

     Ці тварини відіграють велику роль в екосистемі. Двостулкові молюски не мають слинних залоз та глотки, живляться пасивно (втягують у себе воду разом із дрібними органічними частинками та планктоном, які правлять їм за їжу, а неїстівні частинки виводяться назовні), тому є чудовими фільтраторами води. Молюски є індикаторами чистоти водойм (бурхливо розвиваються в забрудненій воді). Ними живляться багато риб та інших мешканців водного середовища. 

Черепашки молюсків використовують для виготовлення прикрас (перлова скойка, тридакна велетенська). Перлини цінуються як дорогоцінний камінь і використовуються для виготовлення ювелірних виробів (молюски конус, мурекс). 

Утворення перлини – захисна реакція молюска (коли будь-яке стороннє тіло, наприклад, піщинка, дрібний організм тощо випадково потрапляє між мантією і мушлею, воно оточується всіма шарами мушлі: усередині роговим, над ним – порцеляноподібним, а ззовні – перламутровим).

 Також молюски використовують для вироблення барвника (пурпуру). Великі поселення річкової дрейсени інколи забивають водоводи гідротех¬нічних споруд, що завдає великої шкоди господарській діяльності людини. Інший, так заний корабельний черв» — молюск-свердлильник, поселяється у дерев’яних палях на причалах, теж завдаючи шкоди.

 

Клас Головоногі молюски. 

Об’єднує близько 600 найбільш високорозвинених водних організмів (восьминоги, кальмари, каракатиці, наутилус). 

    

 

Схема внутрішньої будови та зовнішній вигляд представника головоногих молюсків (кальмар).

    

 

     Як правило, черепашка у них зредукована та прихована під мантією. Тіло двобічно-симетричне, має голову, тулуб і ногу. Одна частина ноги перетворена на щупальця, які оточують ротовий отвір. На них є присоски або гачки для утримування здобичі. Інша частина ноги перетворилася на лійку — основний орган реактивного руху. У багатьох головоногих є спеціальний захисний орган — чорнильний мішок (у час небезпеки з нього викидається чорна рідина, яка дезорієнтує ворога, паралізує його нюхові нерви та дає можливість сховатися).  

У випадку небезпеки восьминіг випускає їдку рідину, що міститься в спеціальній залозі, забарвлюючи воду в чорний колір і відлякуючи ворога

    

      Головоногі молюски відіграють дуже важливу роль в екосистемі морів. Вони є їжею для багатьох водних мешканців. Більшість головоногих — хижаки, ведуть активний спосіб життя, регулюють чисельність інших видів. Восьминоги, кальмари і каракатиці мають промислове значення — це делікатес. З тіла каракатиць добувають стійку фарбу сепію (вміст чорнильного мішка), яка зберігається тривалий час. За черепашками вимерлих головоногих молюсків геологи визначають вік осадових порід. Серед морських видів зустрічаються отруйні (восьминіг).

 

6. Використана література.

1. Біологія. Довідник школяра. Іван Мердух, Ярослав Гладун.

2. Вікіпедія Інтернету.

3. Великий довідник школяра. В-цтво «Ранок».   

4. Усі уроки біології 8 клас. К.М. Задорожний.

5. Підручник з біології 7 клас. І. Ю. Костіков.

6. Підручник з біології 7 клас. Остапченко Л.І., Балан П.Г., Серебряков В.В., Матяш Н.Ю., Горобчишин В.А.

7. Підручник з біології 7 клас. Н. В. Запорожець, І. І. Черевань, І. А. Воронова.

  

Скачати у форматі DOC 

  

Біологія — реферати, контрольні, курсові роботи

Нові реферати

Як скачати реферат? Послуга «Реферат за SMS» Унікальна можливість отримати готову (оформлену) курсову, контрольну роботу зі всіма необхідними для даної роботи елементами: таблиці, схеми, графіки, малюнки, формули, розрахунки, практичний матеріал! Для отримання послуги: Скористайтеся формою від компанії «СМС Биллинг Украина» та відправте 1 SMS зі свого мобільного телефону. У відповідь, Вам прийде SMS-повідомлення, в якому буде вказано код доступу. Введіть код доступу на сайті та натисніть кнопку «Ввести». Вам буде відкритий доступ для завантаження роботи. Вартість SMS: 15 грн. з урахуванням ПДВ. Увага! Всі роботи індивідуальні, виконані на замовлення за допомогою підручників, посібників, додаткових матеріалів та перевірені викладачами! Також є багато рефератів, які доступні для безкоштовного скачування, в цьому випадку, щоб скачати роботу Вам потрібно тільки зареєструватися на сайті. Техподдержка сайта: [email protected] Біологія — реферати, контрольні, курсові роботи Еволюційні вчення Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Контрольна робота | реферат з біології. 1. Формування еволюційних ідей (додарвінівський період). 2. Дайте визначення закону Харді-Вайнберга. 3. Філогенетична еволюція. 4. Заповніть таблицю. Обсяг контрольної роботи — 18 сторінок.   Формування поняття «клітина» на уроках загальної біології Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Курсова робота з біології. Розділ І. Науково-теоретичні засади формування біологічних знань учнів. І.1. Цілі та завдання шкільної біологічної освіти. І.2. Формування системи знань у школярів при вивчені біології. І.3. Клітина як структурна одиниця живих організмів. Розділ ІІ. Експериментальне дослідження. Формування поняття «клітина» на уроках загальної біології. ІІ.1. Констатуючий експеримент. ІІ.2. Формуючий експеримент та аналіз результатів. Висновки. Список використаної літератури. Додатки: А. Розробка уроку на тему: Історія вивчення клітини. Методи цитологічних досліджень. Б. Розробка уроку на тему: Будова клітин прокаріот і еукаріот. Обсяг курсової роботи — 31 сторінка. Додатки — 18 сторінок.   Розробки уроків з біології по темі «Кісткові риби» Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Розробки уроків з біології. 1. Методологічні засади методики викладання біології. 2. Клас Кісткові риби. Будова, розмноження, розвиток. 3. Розробка уроків. Обсяг роботи — 22 сторінки.   Методика організації і проведення позакласних заходів з біології Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Курсова робота. Розділ 1. Теоретичні засади позаурочних форм організації навчання. 1.1. Семінарські заняття. 1.2. Факультативні заняття. 1.3. Навчальна екскурсія. 1.4. Додаткові групові, індивідуальні заняття. Предметні гуртки. Розділ 2. Методика організації і проведення позакласних заходів з біології. 2.1. Методичні рекомендації з позакласної роботи з біології. 2.2. Різноманітність форм і видів екологічної діяльності школярів у позакласній роботі з біології. 2.3. Практична частина. Екскурсія „Природа рідного краю”. Обсяг курсової роботи — 37 сторінок.   Методика формування поняття бактерії Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Курсова робота з біології. Розділ 1. Теоретичні засади формування поняття бактерії. 1.1. Теорія розвитку біологічних понять. 1.2. Будова та життя бактерій, їх значення у природі й народному господарстві. Розділ 2. Експериментальне дослідження. Методика формування поняття бактерії. 2.1. Констатуючий експеримент. 2.2. Формуючий експеримент (Розробки уроків з біології). 2.3. Аналіз результатів. Додатки. Обсяг курсової роботи — 41 сторінка.   Використання краєзнавчої роботи при викладанні біології в школі Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Курсова робота. Розділ 1. Краєзнавча робота в сучасній школі. 1.1. Значення краєзнавчої роботи в загальноосвітній школі. 1.2. Краєзнавство у сфері сучасної освіти. Розділ 2. Експериментальне дослідження. Використання краєзнавчого матеріалу на уроках біології у середній школі. 2.1. Констатуючий експеримент. 2.2. Формуючий експеримент (розробки уроків з біології). 2.3. Аналіз результатів. Обсяг курсової роботи — 51 сторінка.   Біологія в школі. Кабінет біології Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Курсова робота з біології. Розділ 1. Теоретичні засади вивчення біології в школі.  1.1. Викладення біологічної дисципліни в школі. 1.2. Наявність куточка живої природи в кабінеті біології. 1.3. Загальні положення стосовно створення кабінетів біології.  Розділ 2. Створення куточка живої природи в кабінеті біології. 2.1. Кімнатні рослини у куточку природи. 2.2. Спостереження за кімнатними рослинами.   Чорне і Азовське моря. Рослинність і тваринний світ Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    1. Вступ. 2. Спеціальна частина. 2.1. Опис морських рослин. 2.2. Опис морських тварин. 3. Висновки.   Українські реферати — Біологія Автор: ШЕР (реферати, курсові роботи)    Курсова робота. Розділ 1. Теоретичні засади відділу Водоростей. Розділ 2. Відділ Зелені водорості (Chlorophyta), морофо-фізиологічні особливості, поширення та значення в природі. Обсяг курсової роботи — 20 сторінок.

Тегі рефератів

Складові частини біології людини. Реферат – Освіта.UA

Поняття про здоров’я і хворобу людини. Організм людини як цілісна біологічна система. Гомеостаз, шляхи його забезпечення. Буферні системи. Поняття про подразливість та рефлекс

Біологія людини – це наука про будову, процеси життєдіяльності, розвиток, походження, еволюцію та географічне розселення людей.

Науки, що вивчають біологію людини, можна поділити на дві групи — теоретичні та прикладні.

Теоретичні біологічні науки:

• цитологія,
• гістологія,
• анатомія,
• фізіологія,
• генетика,
• біохімія,
• біофізика.

Прикладні:

• медицина,
• гігієна,
• валеологія,
• екологія.

Анатомія – наука про будову організму й усіх його органів. Термін анатомія походить від давньогрецького анатоме – розтинання. Це пояснюється тим, що першим і основним методом дослідження людини був метод розтинання трупів.

Фізіологія – наука про функції і процеси життєдіяльності організму в цілому, його органів, тканин, клітин, виявляє причини, механізми і закономірності життєдіяльності організму.

Генетика – наука, що вивчає процеси спадковості та мінливості організмів, зокрема механізми передачі спадкової інформації, вади розвитку людини, спричинені її порушеннями.

Антропологія – наукова дисципліна, що досліджує походження й еволюцію людини як особливого соціально-біологічного виду, утворення людських рас.

Екологія людини – дослідження впливу на людину природних і соціальних факторів навколишнього середовища.

Гігієна – наука про здоров’я та його збереження.

Гігієна – галузь медицини, що розробляє і впроваджує методи запобігання захворюванням, вивчає вплив різних чинників довкілля та виробництва на здоров’я людини.

Термін гігієна походить від грецького гігієнос – цілющий, той, що приносить здоров’я.

Знання гігієни та застосування на практиці цих знань допомагає людині зміцнити свій організм, загартувати його, вберегти від різних захворювань, стати фізично розвиненою, здоровою, здатною до будь-якої праці.

На організм людини діють безперервно змінювані фактори навколишнього середовища. Проте ці зміни не викликають захворювання, бо організм людини пристосовується до них. Між організмом і зовнішнім середовищем існує функціональна рівновага. Захворювання виникає лише тоді, коли ця рівновага порушується, тобто на людину діють фактори навколишнього середовища, незвичні по силі і якості.

Людина не тільки піддається впливові факторів і умов зовнішнього середовища. Вона здатна сама впливати на нього з метою поліпшення умов праці, живлення, побуту та створення відповідних умов для збереження здоров’я.

Поняття про здоров’я і хворобу людини

Здоров’я – це стан фізичного, психічного та соціального благополуччя, високої працездатності та соціальної активності людини.

Здоров’я буває фізичним, психічним та духовним. Кожна людина, якщо вона хоче бути здоровою, повинна запам’ятати такі правила здорового способу життя: правильно харчуватися, постійно тренувати своє тіло, дотримуватися певних гігієнічних норм, чергувати працю й відпочинок, уникати різних шкідливих звичок (куріння, алкоголь, наркотики).

Стан здоров’я визначається добрим самопочуттям людини (суб’єктивний критерій). Існують і об’єктивні критерії здоров’я. Це антропометричні показники: нормальний зріст, нормальна і пропорційна будова тіла, анатомічні, фізіологічні, біохімічні. Що відповідають нормі не тільки за умов фізичного спокою, але й у період певних фізичних або психічних навантажень, переміни кліматичних умов проживання.

Здоров’я – це стан, коли у відповідь на дію різноманітних подразників у організмі виникають відповідні реакції, які за характером і силою часом і тривалістю властиві більшості людей даного віку і статі.

Хвороба – це життя та функціонування організму в умовах анатомічних і функціональних порушень клітин, тканин, органів і систем. Хвороби бувають набутими, спадковими та вродженими.

Хвороби виникають під дією шкідливих чинників, коли їхня сила перевищує захисно-пристосувальні можливості організму. Іноді достатньо лише одноразової дії такого агента. Розвиваються хвороби також і за тривалої дії шкідливих чинників. Шкідливо впливають на організм людини підвищене радіоактивне випромінювання, хімічне та пилове забруднення довкілля, різні бактерії та віруси; порушення правил здорового способу життя, порушення гігієнічних норм.

Отже, хвороба – порушення життєдіяльності організму, взаємозв’язку його з навколишнім середовищем, що призводить до тимчасового або постійного зниження чи втрати працездатності. Перебіг хвороби буває прихованим, гострим, хронічним. Хвороба може закінчитися одужанням, інвалідністю або смертю. Хвора людина потребує лікування, співчуття та турботи.

Хвороба – це єдність двох протилежних тенденцій – руйнівної і захисної, що перебувають у постійній боротьбі.

Організм людини як цілісна біологічна система

Організм людини складається з клітин і міжклітинної речовини, які утворюють тканини, органи й системи органів. Ці компоненти поєднані в єдиний організм, який функціонує під впливом нервової та ендокринної систем.

Організм – це біологічна система, що має властивості: самооновлення, само-відтворення, саморегуляція.

Орган – частина тіла, яка має певну форму, будову, розташування та виконує одну або декілька спеціальних функцій. Кожний орган утворений кількома тканинами, але одна з них завжди переважає і визначає його головну функцію. У кожному органі обов’язково є кровоносні судини і нерви. Частина органів розташована в порожнинах тіла, тому їх називають внутрішніми.

Анатомічне чи функціональне об’єднання органів, які виконують в організмі спільну функцію, складає фізіологічну систему органів. Розрізняють такі фізіологічні системи: опорно-рухова, кровоносна, дихальна, травна, нервова, ендокринна, сечостатева, система органів чуття (сенсорні).

Системи органів працюють не ізольовано, а об’єднуються для досягнення корисного для організму результату. Таке тимчасове об’єднання органів і систем органів називають функціональною системою. Наприклад, біг може бути забезпечений функціональною системою, що включає: нервову систему, органи руху, дихання, кровообігу, потовиділення.

Гомеостаз, шляхи його забезпечення

Головною умовою існування будь-якої істоти є збереження сталості будови і функцій, тобто стану внутрішнього середовища за будь-яких обставин.

Сталість внутрішнього середовища організму на будь-якому рівні – молекулярному, клітинному, тканинному, органному, системному – називається гомеостазом. Він передусім залежить від сталості хімічного складу крові, кровообігу, газообміну, травлення, температури тіла, імунної системи.

Буферні системи

Гомеостаз – сталість внутрішнього середовища організму. Ця сталість підтримується буферними системами. До них належать: хімічні – це буферні системи крові, та фізіологічні: легені, нирки, печінка, кісткова тканина, потові залози.

В біологічному середовищі під кислотно-основним станом розуміють співвідношення концентрації водневих Н+ і гідроксильних ОН– іонів. Іони водню утворюють кислу реакцію середовища, іони ОН– і інші компоненти біологічних рідин – лужну. Рідке середовище організму має визначене рН середовища і тільки при його нормі можливе оптимальне протікання обміну речовин (метаболізм).

Кров має слабо-лужну реакцію. рН артеріальної крові 7,4. а венозної – 7,35. Довге зміщення рН людини навіть на 0,1-0,2 може виявитись смертельним. рН венозної крові 7,35 внаслідок. Всередині клітини рН дещо нижчий (7,0-7,2), що залежить від утворення в них при метаболізмі кислих продуктів.

В процесі метаболізму в кров потрапляє постійно вуглекислота, молочна та інші продукти обміну. Однак рН крові зберігається постійно. Що зумовлюється буферними властивостями крові, діяльністю легень і органів виділення.

Буферні системи крові:

• Буферна система гемоглобіну.
• Карбонатна буферна система.
• Фосфатна буферна система.
• Буферна система білків плазми крові.

Є два способи регуляції функцій органів і систем, спрямовані на збереження гомеостазу – нервова та гуморальна.

Нервова регуляція – за участю нервової системи.

Гуморальна – за участю гуморальних чинників (гормони, Са, СО2…), тканинною рідиною.

Гуморальна регуляція здійснюється речовинами, які потрапляють у внутрішнє середовище організму в дуже малих дозах, але здатні викликати значні зміни функцій окремих органів і організму в цілому. Хімічна речовина що надійшла до кровоносної системи, діє водночас на всі клітини організму. Але чутливим до неї будуть тільки ті, в яких є відповідний рецептор. Крім того, гуморальна регуляція характеризується повільністю дії і тривалістю впливу.

Гуморальна регуляція виникла раніше від нервової. З удосконаленням організму удосконалювалася й система гуморальної регуляції – виникла ендокринна система, що утворює БАР – гормони.

Нервова регуляція. В її основі лежить принцип рефлексу.

Нервова регуляція це складна взаємодія безумовних і умовних рефлексів. В основі цієї регуляції лежить принцип рефлексу. Інформація передається по аксонах у вигляді електричних імпульсів (хімічна передача — у синапсах). Передача інформації до головних центрів НС з усіх ділянок організму дуже швидка (за частки секунди). Відповідь наступає одразу, вона короткочасна, чітко локалізована. Відповідь йде до робочих органів та систем у вигляді збуджувальних або гальмівних імпульсів.

Нервові і гуморальні процеси тісно взаємопов’язані. НС впливає на утворення біологічно активних речовин, надходження їх у кров, лімфу, тканинну рідину та на їхнє перенесення цими рідинами, тобто вона впливає на функції залоз внутрішньої секреції. Гуморальна регуляція підпорядковується нервовій і становить з нею єдину систему нейрогуморальної регуляції.

Імунітет – це прояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму на генетично-чужорідні речовини (антигени). Імунна система організму має центральні і периферичні органи, здатна реагувати на різні сигнали, має велику кількість рецепторних структур, специфічну пам’ять. До центральних органів відносять червоний клітковий мозок, тимус. До периферичних: лімфатичні вузли, селезінка, мигдалики, апендикс. Імунна система – це система, що забезпечує клітинний та гуморальний імунітет організму. Клітинний – фагоцитоз, гуморальний (антитіла). Якщо антигенами є мікроорганізми або токсини, розвивається інфекційний або антитоксичний імунітет, при пересаджуванні чужорідних клітин тканин органів – трансплантаційний, у відповідь на виникнення пухлин – протипухлинний.

Поняття про подразливість та рефлекс

Подразливість – здатність клітин переходити із стану фізіологічного спокою в діяльний стан у відповідь на дію будь-якої сили, яку називають подразником, процес дії цієї сили – подразненням, а відповідь на нього – біологічною реакцією. Біологічна реакція може бути локальною, тобто розвиватись у місці подразнення і не поширюватись на суміжні ділянки мембрани, а може розповсюджуватись уздовж мембрани по всій клітині.

Біологічна реакція, що розповсюджується носить назву збудження, а здатність клітин до збудження – збудливістю. За місцевою біологічною реакцією що не поширюється і проявляється локально залишили назву подразнення. ЦНС здійснює діяльність відповідно до характеру подразнення, тобто рефлекторно.

Рефлекс – це реакція організму у відповідь на подразнення яка здійснюється і контролюється центральною нервовою системою. Шлях рефлексу – рефлекторна дуга.

Рефлекс – це реакція організму на будь-яке подразнення, яка здійснюється за участю нервової системи. Поняття рефлекс було введено французьким вченим Декартом 300 років тому, Сєченов і Павлов вивчаючи Н. С. встановили, що її відповіді на різні подразники здійснюються за рефлекторним принципом. В основі будь-якого рефлексу лежить рефлекторна дуга.

Павлов поділив усі рефлекси людини на безумовні і умовні.

Безумовні	Умовні
Вроджені, спадкові. Універсальні. Характерні для всіх особин одного виду. Рефлекторні дуги замикаються на рівні спинного мозку та стовбура головного мозку. Здійснюється через рефлекторну дугу. Стійкі, зберігаються протягом усього життя. Завдяки їм зберігається цілісність організму, підтримується сталість внутрішнього середовища, відбувається розмноження, є основою для утворення умовних рефлексів.	Набуті в процесі життя. Індивідуальні, утворені в результаті власного досвіду кожної людини. Рефлекторні дуги замикаються на рівні кори великих півкуль і підкірки. Здійснюються через функціональні тимчасові зв’язки. Мінливі, постійно утворюються і згасають. Завдяки їм організм більш тонко пристосовується до конкретних умов існування.

 

Безумовні рефлекси поділяються на:

• Орієнтувальні,
• Захисні,
• Травні,
• Статеві.

Умовні рефлекси виникають в процесі життя на основі безумовних. Для їх утворення необхідна сукупність певних чинників:

Передувати безумовному подразнику повинен байдужий (умовний).

Умовний подразник має бути слабкішим за безумовний.

Між умовним та безумовним подразниками інтервал часу має бути незначним.

Необхідне періодичне повторення дії закріплення умовного рефлексу. Тобто умовний подразник має бути підкріплений безумовним.

Рефлекторна дуга – шлях рефлексу.

Будова:

І. Рецептори органів чуття сприймають подразнення і перетворюють їх на нервовий імпульс, який далі поширюється по структурах рефлекторної дуги.

Рецептори – спеціалізовані клітини, або кінцеві структури чутливих нервових клітин. За розташуванням поділяються на: зовнішні (шкіри, ока, вуха), внутрішні (внутрішніх органів та опорно-рухової системи).

За характером подразнень:

• фоторецептори,
• механорецептори,
• хеморецептори,
• терморецептори.

ІІ. Нервовий імпульс по доцентровому шляху (чутливому – аферентному) несе інформацію до ЦНС, де відбувається передача імпульсу з чутливого на руховий нейрон.

ІІІ. В ЦНС інформація отримується, обробляється і передається на руховий шлях.

ІV. По руховому шляху (відцентровому – еферентному) імпульс іде до робочого органа (ефектор).

V. Робочим органом може бути скелетні та гладкі м’язи, залози, серце.

Основна частина рефлекторних дуг в організмі людини складається з трьох нейронів, деякі з двох нейронів (колінний, ахіллів рефлекси).

Час рефлексу залежить від складності рефлекторної дуги, сили подразнення та рівня збудливості.

У нервовій системі виділяють ЦНС (головний і спинний мозок), ПНС (12 пар черепномозкових нервів і 31 пара спинномозкових нервів).

Функціонально ПНС поділяється на соматичну, яка іннервує скелетні м’язи та органи чуття, та вегетативну (автономну), яка іннервує внутрішні органи. Соматична підпорядковується вищими кірковими нервовими центрами, а тому більше ніж інші відділи нервової системи контролюється свідомістю.

Забезпечує зв’язок ЦНС зі шкірою, м’язами, сухожиллями і зв’язками суглобів; з навколишнім середовищем завдяки шкірній та м’язовій чутливості.

07.01.2012

Реферат з біології Cсавці

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2016-03-13

Реферат з біології

Cсавці. Загальна інформація.

1.  Ссавці – найдосконаліші черепні тварини. Загальна морфофізіологічна характеристика.
2.  Морфологічні ознаки кровоносної, нервової, гормональної системи ссавців.

Форма тіла і зовнішній вигляд ссавців різноманітні. Здебільшого тулуб видовжений; добре виражена шия, що забезпечує рухомість голови; відособлений хвіст; наявні 2 пари п’ятипалих кінцівок. Від основного типу сильно відхилились летючі миші, які пристосувались до польоту, та китоподібні, що ведуть водний спосіб життя і набули рибоподібної форми. Ссавці досить різноманітні за розмірами. Найменший серед них — карликова білозубка (довжина тіла 3,8 см і маса 1,5 г), найбільший — синій кит (довжина 33 м, маса 150 т). Шкіра ссавців міцна й еластична. Вона складається з двох шарів: епідермісу і коріуму, або власне шкіри. Епідерміс багатошаровий; його зовнішній шар роговіє й виконує захисну функцію. До коріуму входить волокниста сполучна тканина, що надає шкірі міцності. У нижньому шарі коріуму відкладається жир, що є енергетичним резервом. Епідерміс утворює численні і функціонально різноманітні похідні (волосяний покрив, кігті, нігті, копита та ін.), що складаються з рогоподібної речовини.

3. Органи травлення розпочинаються ротовим отвором, оточеним губами (характерні лише для ссавців), що служать для захоплення їжі. У ротовій порожнині розташовані язик, на поверхні якого знаходяться смакові сосочки, і зуби. Зуби сидять в альвеолах; вони диференційовані на різці, ікла, перед-кутні та справжньокутні. Різці служать для відкушування чи обгризання їжі, кутні — для її розжовування. Іклами звірі умертвляють здобич, розривають її. Зубна система ссавців залежить від способу їх живлення. У молодому віці у них функціонують молочні зуби; пізніше вони замінюються постійними. У ротову порожнину відкриваються протоки слинних залоз, секрет яких змочує їжу; фермент птіалін, що є в слині, розщеплює крохмаль на цукор. По стравоходу їжа надходить у шлунок, що здебільшого має два відділи: розширений кардіальний та звужений пілоричний. Стінки шлунка виділяють шлунковий сік, який містить соляну кислоту, пепсин (розкладають білки), ліпазу (розкладає жири). У жуйних копитних шлунок складається із чотирьох відділів: рубця, сітки, книжки і сичуга. Перші три відділи позбавлені травних залоз; їх населяють бактерії-симбіонти, під дією яких відбувається процес бродіння рослинної їжі. Лише в сичузі їжа перетравлюється.

Кишки ссавців поділені на тонку, товсту і пряму кишки. На межі між тонким і товстим відділами відходить сліпа кишка, яка особливо добре розвинена у рослиноїдних ссавців. Залози стінок тонкої кишки виділяють травні ферменти; у її передній відділ (дванадцятипалу кишку) відкриваються протоки печінки і підшлункової залози. Тому саме у тонких кишках відбувається основне перетравлення і всмоктування їжі. У товстій і особливо сліпій кишках за участю симбіонтів (бактерій, грибів і найпростіших) груба їжа зброджується і розкладається насамперед рослинна клітковина. У прямій кишці всмоктується вода і формуються калові маси.

Диференціація зубів і травного тракту, наявність різноманітних травних залоз значно інтенсифікували процес травлення і засвоєння їжі у звірів.

Кровоносна система ссавців досконала. Серце чотирикамерне. Від лівого шлуночка відходить одна дуга аорти, яка повертає вліво (ліва дуга аорти). Вона продовжується у спинну аорту, що тягнеться вздовж хребта. Отже, у ссавців, як і в птахів, до органів іде артеріальна кров. Венозна кров від переднього відділу тіла збирається у передні порожнисті вени, від заднього і середнього— у задню порожнисту вену. Наявна ворітна система печінки. Мале коло кровообігу подібне до такого у птахів. Еритроцити крові без’ядерні, дуже малі; в 1 мм3 крові їх буває до 8,4 млн. Завдяки цьому загальна поверхня еритроцитів дуже велика, що значно збільшує їхню кисневу ємкість.

Інтенсивний  обмін  речовин  і  система терморегуляції забезпеч чують порівняно високу (до 39 °С) і сталу температуру тіла у ссавців. У терморегуляції важливу роль відіграють волосяний покрив та потові залози (при випаровуванні поту з поверхні тіла організм охолоджується).

4. Яких тварин відносять до ссавців? Клас Ссавці, або Звірі, налічує близько 5 тис. видів (в Україні — 108 видів). Для всіх ссавців характерне вигодовування малят молоком. Як і птахи, ссавці — теплокровні тварини з добре розвиненою здатністю до теплорегуляції. Тіло ссавців складається з голови, тулуба, хвоста, є передні і задні кінцівки. Розміри цих тварин дуже різноманітні: наприклад, карликова білозубка лише 3,5 см завдовжки, а синій кит — до 33 м. Маса тіла найменших ссавців становить 3-5 г (землерийки), а найбільших — до 150 т (синій кит). Кінцівки ссавців розташовані не з боків тулуба, як у плазунів, а під ним, завдяки чому їхнє тіло підняте над землею. Більшість із них має волосяний покрив, а шкіра багата на різноманітні залози. Зуби різні за будовою залежно від виконуваних функцій і мають корені. Шийних хребців зазвичай сім. Серце чотирикамерне. Головний мозок добре розвинений, кора півкуль переднього мозку вкрита численними борознами та звивинами.

Які особливості будови скелета ссавців? Скелет ссавців загалом нагадує скелет плазунів, однак має і низку відмінностей. Збільшилися розміри мозкової частини черепа, що пов’язано зі збільшенням розмірів головного мозку. Крім того, ссавці мають масивні щелепи. Вони гризуть та пережовують їжу за допомогою зубів, які містяться у спеціальних лунках щелеп. У цих тварин розвивається кісткове піднебіння, яке додатково зміцнює стінки ротової та носової порожнин і відокремлює носову порожнину від ротової.

Хребет поділений на шийний, грудний, поперековий, крижовий та хвостовий відділи. Шийний відділ хребта майже всіх ссавців утворений сімома хребцями (винятком є лише деякі тропічні види, як-от лінивці, що мають 6-10 хребців). Якою б не була довжина шиї — довгою, як у жирафа, або майже невираженою, як у крота чи дельфіна, — кількість шийних хребців у цих видів тварин однакова, різна тільки їхня довжина. До хребців грудного відділу приєднані ребра, які разом з грудиною утворюють грудну клітку. Хребці поперекового відділу масивні й на відміну від плазунів мають лише зачатки ребер. Хребці крижового відділу зростаються між собою. До крижів приростають кістки таза. Довжина хвостового відділу залежить від кількості хребців, які входять до його складу (від трьох до кількох десятків).

Скелет кінцівок та їхніх поясів нагадує скелет інших наземних хребетних. У поясі передніх кінцівок більшості ссавців нерозвинені воронячі кістки приростають до лопаток. Ключиці добре розвинені у тих тварин, чиї передні кінцівки здатні до різноманітних і складних рухів (наприклад, у мавп). Ключиці слабко розвинені або їх взагалі немає у тварин, передні кінцівки яких рухаються лише в одній площині, паралельній поздовжній осі тіла (наприклад, у копитних, здатних до швидкого бігу).

Через те що ссавці живуть у різноманітних умовах, їхні кінцівки можуть бути видозмінені. Так, у водяних ссавців (ластоногі, китоподібні) передні кінцівки, як вам уже відомо, перетворилися на ласти, у рукокрилих — на крила. У тварин, здатних до швидкого бігу (вовчі, котячі, парнокопитні, непарнокопитні), кістки кисті та стопи розташовані більш-менш вертикально. Тому вони під час руху спираються лише на пальці.

Що собою становить мускулатура ссавців? Мускулатура ссавців добре розвинена і диференційована. Особливий куполоподібний м’яз — діафрагма — ділить порожнину тіла на дві частини: грудну (в ній розташовані серце та легені) та черевну (в ній міститься кишечник, травні залози, нирки тощо). Добре розвинені м’язи спини, кінцівок та їхніх поясів, а також жуйні м’язи.

5. Травна система ссавців починається передротовою порожниною, оточеною ззовні щоками та губами. Від ротової порожнини вона відокремлена яснами та зубами. У деяких видів (ховрахи, бурундуки) передротова порожнина розширюється й утворює защічні мішки, де тимчасово може зберігатися їжа. У ротовій порожнині їжа подрібнюється зубами, а також починає перетравлюватись під дією ферментів слини.

Зуби ссавців розміщені в лунках щелеп. Вони поділені на різці, ікла та кутні. Різці мають загострений край, вони допомагають тварині відрізати від їжі невеликі шматочки. Ікла найчастіше конічної форми і довші за інші зуби. За їхньою допомогою тварини утримують та розривають здобич, а також захищаються від ворогів. Малі та великі кутні зуби перетирають їжу. На їхній поверхні є різноманітні горбки та згортки, які разом утворюють жуйну поверхню. У рослиноїдних видів добре розвинені різці й кутні зуби, а ікла недорозвинені або зникають.

Хоча зуби ссавців різноманітні за виглядом, вони однакові за будовою. Кожен зуб складається з особливої речовини — дентину. Частина зуба, що виступає над яснами, ззовні вкрита міцною емаллю. До щелепи зуби кріпляться за допомогою кореня, вкритого твердим цементом. Різці та ікла мають один корінь, кутні — два або три. У більшості ссавців протягом їхнього життя зуби змінюються. Перші зуби називають молочними, у них, на відміну від постійних, які їх замінюють, немає коренів.

Слід зазначити, що не всі ссавці пережовують їжу. Дельфіни, наприклад, ловлять і ковтають рибу цілою, їхні зуби всі однакові, схожі на ікла та здатні лише утримувати здобич. Вусаті кити зовсім не мають зубів. Живляться вони дрібними організмами товщі води, проціджуючи воду за допомогою особливих рогових пластин («вусів») та язика.

їжа в ротовій порожнині перемішується за допомогою м’язистого язика. Він є органом смаку, а також бере участь у проштовхуванні їжі з ротової порожнини в глотку. З глотки через стравохід їжа потрапляє до шлунка. Там триває її перетравлення під впливом шлункового соку. У більшості ссавців шлунок однокамерний, але у деяких травоїдних тварин (корів, оленів) він чотирикамерний. Добре пережована та змочена слиною їжа зброджується у певних відділах такого шлунка під дією особливих бактерій, що сприяє кращому перетравленню грубої рослинної їжі, багатої на клітковину.

Зі шлунка їжа надходить до кишечнику, який складається з трьох відділів: тонкого і товстого кишечнику та прямої кишки. У передню ділянку тонкого кишечнику впадають протоки підшлункової залози та печінки. У тонкому кишечнику закінчується травлення і поживні речовини всмоктуються в кров. Неперетравлені рештки потрапляють до товстого кишечнику. Там переважно всмоктується вода. У прямій кишці формуються калові маси, які виводяться назовні.

Які особливості нервової системи та органів чуттів ссавців? Нервова система ссавців за своєю будовою подібна до нервової системи плазунів і птахів, але їхній головний мозок значно більший за об’ємом, насамперед передній мозок та мозочок. У цих тварин добре розвинена кора півкуль, яка в більшості ссавців вкрита борознами та звивинами, що збільшують її поверхню.

У ссавців добре розвинені нюх, слух і зір. У них є також органи дотику, смаку та рівноваги. Але рівень розвитку органів чуттів у різних видів залежить від умов існування. Наприклад, китоподібні майже не розрізняють запахів, тоді як більшість наземних звірів має дуже тонкий нюх. Він допомагає знаходити їжу, а також особин свого виду. Кроти та інші риючі тварини мають гострий нюх, але зір у них недорозвинений, бо вони живуть під землею у темряві.

У середньому вусі ссавців є не одна, а три слухові кісточки. Вони сполучені між собою і передають звукові коливання від барабанної перетинки до внутрішнього вуха. Розвинене і зовнішнє вухо, що складається із зовнішнього слухового проходу та вушної раковини. Дуже тонкий слух мають ті види тварин, які активні вночі. Кажани навіть здатні до ехолокації: вони вловлюють відбиті навколишніми предметами ультразвуки, які самі й видають.

Органи дотику ссавців — довгі чутливі волосинки та нервові закінчення у шкірі. Довжина чутливих волосин на голові, наприклад, котів, зайців, землерийок, мишоподібних гризунів пов’язана із розмірами тіла. Коли тваринам необхідно пролізти в невеликий отвір, вони спочатку намагаються протиснути туди свою голову. Волосини, розташовані на голові, «підказують» тварині, чи пройде в отвір усе тіло чи ні. Нічні тварини ніколи не натикаються на різні предмети: маючи чутливі волосини, вони завжди знатимуть про перешкоду, щойно торкнуться до неї.

Надзвичайно розвинена нервова система та різноманітні органи чуттів зумовлюють складну поведінку ссавців, яка ґрунтується на поєднанні інстинктів та умовних рефлексів.

Яка у ссавців статева система? Статеві залози ссавців (сім’яники у самців, яєчники у самок) парні. У самок є матка — це розширення яйцепроводів, у якому розвивається зародок. Запліднення у ссавців внутрішнє.

Як розмножуються ссавці? Залежно від особливостей розмноження та розвитку всіх ссавців поділяють на яйцекладних, сумчастих та плацентарних. Під час зародкового розвитку більшості ссавців у матці самки формується плацента, або дитяче місце. Плацента — це орган, який забезпечує зв’язок між організмом матері та зародком. Вона утворюється завдяки сполученню зовнішньої оболонки зародка та стінки матки. У плаценті кровоносні судини матері та зародка переплітаються і між ними встановлюється зв’язок. Завдяки цьому відбувається обмін речовин та газообмін зародка.

Реферат — Реферат з біології на тему: Людина розумна як біологічний вид

РЕФЕРАТ

з біології

на тему:

Людина розумна як біологічний вид

Людина розумна як біологічний вид.

Людина розумна — біологічний вид. 3 матеріалістичного погляду людина — природний продукт тривалого розвитку живої природи від простого до складного, тобто виникла в результаті еволюції (антропогенезу). Вона має багато спільного з тваринами: риси будови, розвиток, фізіологію, біохімію, спадковість. Людина, як і всі інші ссавці, не має будь – яких суттєвих відмін ( анатомічних або генетичних, а також особливостей росту та розвитку), які б не були зумовлені еволюцією нижчих приматів. Становлення людини – результат не лише біологічної еволюції, а й розвитку соціального середовища. Людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, ряду Приматів, підряду Людиноподібних, секції Вузьконосих, надродини Вищих вузьконосих, родини Гомінідів, роду Людини, виду Homo sapiens.

Перші сучасні люди або неоантропи з’явилися вони близько 40 тис років тому і відносилися вже до виду Homo sapiens — людина розумна Об’єм головного мозку у них був таким же, як і в наших сучасників — 1500-1800см3, зріст — 170-180 см. Знахідки неоантропів були зроблені в різних місцях земної кулі, в тому числі і на території бувшого Радянського Союзу. Найбільш відомі з них, які зроблені у Франції поблизу містечка Кро — Маньйон,— кроманьйонці. Цей етап еволюції людини характеризується трьома основними особливостями:

— припиненням біологічної і початком соціальної еволюції; формуванням основних рас;

— високим рівнем розвитку культури, який характеризується обробкою не лише кам’яних знарядь пращ, а й прикрас, кам’яних фігур, малюнків. Все це свідчить про появу на цій стадії абстрактного мислення.

В еволюції людини було багато бічних гілок, які закінчувались по­вним вимиранням. В один і той же час могли жити різні групи арха­нтропів, причому більш сильні і розвинені форми могли знищувати відсталих у своєму розвитку.

Велику роль в еволюції предків людини відіграло живлення м’ясом, оскільки полювання на дичину стимулювало добір, а висока кало­рійність м’яса давала можливість рідше їсти. З розвитком соціальних відносин почала розвиватися турбота про старих людей як носіїв соціально корисної інформації. У неоантропів уже почали проявлятися альтруїстичні схильності, які визначали переваги їхнього володаря в умовах життя в

суспільстві. Значним досягненням людини розумної було приручення (одомаш­нення) тварин і початок культивування рослин. Це був найважливі­ший крок на шляху вивільнення людини від впливу навколишнього середовища.

У результаті розвитку мислення людина досягає високого розуміння природи, починає впливати на неї. Саме людина розумна може бути визначена як «матерія, яка пізнає саму себе».

^ Критерії та структура виду.

Вид — це велика група особин здатних до самовідтворення і підтримання своєї чисельності. Вид — дискретна біологічна одиниця, генетично ізольована від інших форм життя. На певному відрізку геологічного часу вид характеризується відносною стійкістю. Разом з тим він здатний до еволюційного розвитку. Всі особини виду не просто сума, а певна сукупність особин, яка має свою внутрішньовидову структур; У природі види відрізняються сукупністю ознак, які називають критеріями виду. Особини, що належать до одного виду, мають спільні, лише їм притаманні критерії: морфологічні, фізіологічні, біохімічні, екологогеографічні (або біогеографічні) і цитогенетичні. Для характеристики виду необхідно мати сукупність усіх критеріїв. Морфологічний критерій визначає подібність зовнішньої і внутрішньої будови особин одного виду, фізіологічний — подібність життєвих процесів, біохімічний — здатність утворювати специфічні білки та інші органічні речовини, еколого географічний — пристосованість до певних умов середовища та поширення в певному ареалі, цитогенетичний критерій — однаковий типовий для виду набір хромосом і можливість особин схрещуватися між собою й давати плодюче потомство.

^ Структура виду. У природі види ізольовані один від одного. Проте, особини і кожною виду всередині ареалу поширені нерівномірно. В його межах місця, сприятливі для їхнього існування, чергуються з ділянками непридатними для їхнього життя. Тому всередині ареалу вид розпадається на дрібні одиниці — популяції. Популяцією називають природну сукупність особин одного виду, які вільно схрещуються, дають плодюче потомство, займають певне місце в ареалі виду та певним чином ізольовані від подібних угруповань цього ж виду. Популяція складається з особин різного віку. Особини однієї популяції більше подібні між собою ніж особини різних популяцій.

^ Людина розумна — біологічний вид. 3 матеріалістичного погляду людина — природний продукт тривалого розвитку живої природи від простого до складного, тобто виникла в результаті еволюції (антропогенезу). Вона має багато спільного з тваринами: риси будови, розвиток, фізіологію, біохімію, спадковість. Людина, як і всі інші ссавці, не має будь – яких суттєвих відмін ( анатомічних або генетичних, а також особливостей росту та розвитку), які б не були зумовлені еволюцією нижчих приматів. Становлення людини – результат не лише біологічної еволюції, а й розвитку соціального середовища. Людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, ряду Приматів, підряду Людиноподібних, секції Вузьконосих, надродини Вищих вузьконосих, родини Гомінід, роду Людини, виду Homo sapiens.

^ Положення людини в системі органічного світу.

Людина як біологічний вид відноситься до типу хордових, підтипу хребетних, класу ссавців, ряду приматів. Ряд приматів складається з трьох підрядів: напівмавпи (лемурові), долгопяти (тарзієві) і антропоїдні (людиноподібні). До останнього підряду відносяться широконосі південноамериканські мавпи і вузьконосі мавпи Старого Світу. У свою чергу, секція вузьконосих мавп підрозділяється на групи ни­жчих і вищих . До нижчих вузьконосих мавп відноситься сімейство церкопітекових (мавпи, павіани, макаки). Група вищих вузьконосих мавп включає два сімейства антропоморфні (людиноподібні) і сі­мейство гомініди (люди). До сімейства людиноподібних відносяться гібони, орангутанг, що живуть у Південно — Східній Азії, і африкан­ські види — горила і шимпанзе. До сімейства гомінід відноситься рід Homo, куди входить єдиний нині існуючий вид — Homo sapiens і ряд викопних форм. Отже, людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, ряду Приматів, підряду Людиноподібних, секції Вузьконосих, надродини Вищих вузьконосих, родини Гомінід, роду Людини, виду Homo sapiens.

Ознаки, характеризують ряд приматів. У цілому примати можуть бути охарактеризовані як тварини, що ведуть деревний спо­сіб життя. Вони мають п’ятипалу хватальну кінцівку. П’ятипала кін­цівка — древня ознака всіх хребетних, але в приматів вона більш ру­хлива, здатна до різноманітних рухів. Добре виражена здатність до І захоплення і втримання предметів. Передні кінцівки використовуються не тільки для пересування, але служать також для збирання плодів, піднесення їжі до рота, дослідження предметів. Перший палець може протиставлятися — повертатися на­вколо своєї осі таким чином, щоб його долонна поверхня була звер­нена до долонної поверхні інших пальців. У людини на стопі ця зда­тність редукувалася в зв’язку з її опорною функцією. Замість пазурів на пальцях плоскі нігті, лише в деяких примітивних видів на окре­мих пальцях зберігаються пазурі. Саме на такій основі будови кінці­вки став можливим розвиток і удосконалювання людської руки. Примати ведуть дуже рухливий спосіб життя .У складній обстановці існування на деревах готовність до різноманітних реакцій стала умовою їхнього виживання. Природний добір сприяв розвитку зору. Ха­рактерні великі очі, високодиференційована сітківка, наслідком чого з’явилося підвищення гостроти зору. У всіх представників антропоїдних добре розвинутий стереоскопічний зір, очі розташовані в одній передній площині, а не збоку, як у багатьох ссавців і в нижчих мавп (лемурів). Унаслідок цього зорові осі більш-менш паралельні. При­близно половина волокон зорового тракту перехрещується, внаслі­док цього відбувається перекривання полів зору і можливий стерео­скопічний ефект.

Органи нюху менш розвинуті, ніж у наземних ссавців. Характерною рисою приматів є збільшення об’єму півкуль великого мозку, ускла­днення ряду коркових центрів, зв’язаних із сенсорним сприйняттям і регулюванням рухів.

Зубна система приматів гетеродонтна, є усі види зубів — різці, ікла, премоляри і моляри. Примати — суспільні тварини, ведуть стадний спосіб життя. Стадо створює середовище, сприятливе для вирощу­вання потомства, що у приматів нечисленне у багатьох видів наро­джується одне дитинча. Зменшення плідності і посилення турботи про потомство створило кращі умови для виживання. Для приматів характерне збільшення періоду до настання статевої зрілості, у цей час відбувається передача досвіду від дорослих особин новому поко­лінню розпізнавання їстівних плодів і листів, отруйних рослин, уміння знайти місцезнаходження хижаків і т.п. Спілкування особин у стаді відбувається за допомогою міміки і вокалізації — обидва способи досягли в мавп високого розвитку. Будова гортані мавп значно відрізняється від будови її в людини Усі спроби навчання їхній вимові слів шляхом наслідування закінчилися невдачею. Разом з тим удалося навчити шимпанзе «мові жестів» — вони освоїли близько 120 слів, що виражають їхні потреби і прохан­ня, звернені до експериментатора. Зрозуміло, що між цими способа­ми передачі інформації і мовою людини, заснованій на абстрактному мисленні,— величезне якісне розходження.

Перераховані особливості, характерні для приматів, пояснюють, чо­му саме в цьому ряді став можливим прогресивний напрямок еволю­ції, що призвело до появи людини.

^ Людина розумна — біологічний вид. 3 матеріалістичного погляду людина — природний продукт тривалого розвитку живої природи від простого до складного, тобто виникла в результаті еволюції (антропогенезу). Вона має багато спільного з тваринами: риси будови, розвиток, фізіологію, біохімію, спадковість. Людина, як і всі інші ссавці, не має будь – яких суттєвих відмін ( анатомічних або генетичних, а також особливостей росту та розвитку), які б не були зумовлені еволюцією нижчих приматів. Становлення людини – результат не лише біологічної еволюції, а й розвитку соціального середовища.

^ Походження людини

Проблема походження людини цікавила людство в усі часи. Навколо питання про становлен­ня людини здавна точилася ідеологічна боротьба. Ідея про природне походження людини могла виникнути тільки на ґрунті матеріалістичного світогляду, який бере початок ще з античності. Думка про належність людини до тваринного світу з’явилася і в середньовіччі, проте пануючий тоді ідеалістичний світогляд не дав змоги розвину­тися цій ідеї. Засновник першої класифікації тваринного світу К.Лінней стояв, як відомо, на позиціях незмінності видів. Він поділяв ідею надприродного створення

людини. Проте, К. Лінней помістив люди­ну в ряд Приматів, який був виділений у клас Ссавців. До цього ж ряду він відніс також мавп і напівмавп. Саме за пропозицією К Ліннея людина дістала родову і видову назву – Homo sapiens- людина розумна. Автор першої теорії еволюції Ж.Б. Ламарк був водночас і автором першої в історії наукової гіпотези походження людини від мавпи. Ламарк вважав, що предками людини була порода деревних мавп, які здійснили перехід до двоногого ходіння.

У праці Ч. Дарвіна було наведено переконливі докази походження людини від нижчих форм, зібрано дані, які підтверджують спорідненість із антропоморфними мавпами. Дані порівняльної анатомії і фізіології людини і таких тварин показали подібність людини до ссавців як у загальному плані, так і в багатьох деталях. Дивовижна подібність внутрішніх органів людини і тварин, а також ембріонального розвитку. Усіх ссавців можна розташувати в один ряд від менш складних до більш складних. У кінці цього ряду самою досконалою за будовою, самою універсальною за можливостями виявиться людина, а найближчими до неї – людиноподібні мавпи. Про тваринне походження людини вказують і факти, що відносяться до ембріології. В своєму розвитку зародок людини проходить ті ж етапи, що і зародки інших хребетних. Наука доводить, що люди і сучасні людиноподібні мавпи виникли від спільних предків, які жили у далекому минулому.

^ Антропогенез та його рушійні сили.

Антропогенез — виникнення і формування людини в процесі еволюції, пов’язані з розвитком її первісної трудової діяльності, свідомості, членороздільної мови, а також із розвитком первісних форм суспільства. Характерні особливості сучасної людини не могли виробитися лише під впливом фак­торів еволюції (мінливість, спадковість, природний добір), які відігравали важливу роль тільки на перших етапах антропогенезу. Потім провідну роль почали відігравати соціальні фактори: суспільна праця і членороздільна мова. Праця — це планова діяльність, пов’язана з використанням спеціальних знарядь. Вона властива лише людині як істоті, здатній абстрактно мислити на відміну від тварин, для яких характерні елементи лише конкретного мислення. Мавпи, навіть деякі птахи здатні використовувати палиці гілки для діставання їжі, але не можуть створити знаряддя для обробки тієї ж палиці. Передумовою до праці був перехід людиноподібних предків людини до прямоходіння і вивільнення передніх кінцівок від функції підтримання і пересування тіла. На перших етапах антропогенезу руки наших предків могли виконувати тільки найпростіші дії — схопити палицю, кинути камінь тощо. Це можуть робити і мавпи, але при цьому вони користуються однаково як передніми, так і задніми кінцівками. У предків людини, які використовували переважно верхні кінцівки, виникали і поступово поглиблювалися зміни в їхній будові. Це проявилося передусім у виникненні протистояння великого пальця іншим. Зміни в будові руки сприяли появі можливості виготовляти прості знаряддя праці. Цей процес тривав сотні тисяч років. Із часом знаряддя праці вдосконалювалися. Водночас і рука людини, яка їх створювала, набувала дедалі більшої спритності й гнучкості. Із розвитком руки розвивається і ускладнюється головний мозок предків, ос кільки, перш ніж створити найпростішу кам’яну сокиру, потрібно було її собі уявити, створити її образ.

Людиноподібні предки жили стадами, а тому праця з самого початку мала суспільний характер. Колективне полювання й захист від ворогів сприяли згуртуванню окремих індивідуумів і переходу від стадного способу життя до племінного, в якому молодші члени навчалися виготовляти знаряддя праці й правил полювання. 3 розвитком та ускладненням трудових процесів зростали взаємна підтримка й допомога. Спільне полювання, підтримування вогню, виготовлення знарядь праці зумовлювали необхідність спілкування членів племені одного з одним та виникнення потреби сигналізувати один одному для сповіщання необхідної інформації. Спочатку це здійснювалося за допомо­гою жестів і окремих звуків. Але з ускладненням трудових процесів таких простих сигналів для підтримання зв’язку між членами пле­мені було недостатньо. Поступово розвивалася членороздільна мова, яка вплинула на подальший розвиток головного мозку, на процеси мислення. На її базі розвинулась друга сигнальна система, здатна створювати поняття, образ на основі слова. Тому вища нервова діяль­ність предка сучасної людини вже на ранніх етапах розвитку відріз­нялась від нервової діяльності тварин.

Мова — це не тільки спосіб передачі інформації від однієї людини до іншої, а й знаряддя для передавання досвіду від одного покоління до наступного. У результаті у людей з’являється (крім генетичної) ще й соціальна інформація про досвід, накопичений за тисячі років. Передача її від одного покоління до іншого відбувалася за допомогою писемності і творів мистецтва. Роль біологічних факторів (мінливість, спадковість боротьба за існування) у подальшій еволюції людини значно зменшилася і дедалі більшого значення набували соціальні фактори. Спільне полювання членів племені, добування їжі, захист від хижаків, а також спільна праця зближували людей і сприяли формуванню людського суспільства. Праця людей ставала різнома­нітнішою і більш спеціалізованою. Виникло землеробство й тварин­ництво, у своїй основі пов’язане з вдалими спробами одомашнення диких тварин. Почали набувати розвитку різні ремесла, торгівля, зароджувалося мистецтво.

^ Роль біологічних і соціальних факторів в історичному розвитку людини.

Сучасна людина підпорядкована суспільним (соціальним) зако­нам. Розвиток соціальних відносин визначає розвиток особистості людини. Таким чином, поява людини як біологічного виду якісно відрізняється від процесів виникнення нових видів у тварин. Найважливіша відміна полягає в тому, що еволюція людини відбу­валася не тільки під впливом біологічних, а й соціальних факто­рів. На ранніх етапах антропогенезу у найдавніших і давніх людей провідне значення для їхньої еволюції відіграв біологічний фактор — природний добір. Проте, вже навіть на цих етапах добір відбувався не тільки за фізичними показниками {сила, витривалість тощо), а й за рівнем розумового розвитку (уміння виготовляти найпростіші зна­ряддя праці, використання їх, здатність до спілкування з іншими членами племені, навички колективних дій тощо). Отже, добір спри яв збереженню особин із вираженими соціальними рисами. 3 удоско­наленням трудової діяльності й мови наших предків ця спрямова­ність добору посилювалася. Особини, які були здатні винаходити нові знаряддя, навчатися й аналізувати обставини, мали більше можливостей вижити. У процесі еволюції люди почали створювати штучне середовище для життя: опалювані житла, одяг, запаси продуктів. Тому залежність людей від несприятливих чинників стала поступово зменшуватися, а отже, зменшувалось значення в їхньому житті природного добору.

Із виникненням на Землі людини розумної її еволюція як біологічного виду значно уповільнилася. Змінилась і форма природного добору у людей, тобто із рушійного добору він перетворився на ста­білізуючий. На сьогодні дія добору спрямована на збереження існу­ючих генетичних характеристик людей і елімінацію (загибель) інди­відуумів із несприятливими генотипами. Найчастіше елімінація індивідуумів проявляється в ранньому періоді розвитку (мертвонародження, рання дитяча смертність).

Зі зменшенням ролі біологічних факторів зростає значення для еволюції людини соціальних факторів. Здатність до трудової діяль­ності, абстрактного мислення й членороздільної мови виникла і удос­коналювалась як специфічна властивість людини розумної в резуль­таті впливу колективного способу життя на багато поколінь наших предків. Проте ці якості не закріпилися в генотипі і формуються у кожної сучасної людини в процесі її індивідуального розвитку (онтогенезі) тільки під впливом вихован­ня й навчання. Велике значення для соціальної еволюції людини мала поява альтруїстичних тенденцій — турбота про літніх людей, жінок і дітей. Це сприяло розширенню інтелекту людини.

^ Основні етапи історичного розвитку виду Людина розумна

І етап названо найдавніші люди або архантропи. До нього відно­ситься багато різноманітних знахідок скелетів, зокрема, в Африці, у Азії і в Європі . Жили вони в різний час найбільш давні — більш 1 млн. років тому, більш «молоді» — 400 тис років тому. Всі ці знахідки об’єднані в одну групу за трьома ознаками: об’єм головного мозку в межах 1000см3 і лише у синант­ропів дещо більше — 1100 см3, відсутність членороздільної мови, про що свідчить відсутність валика на підборідді, наявність най­більш примітивних кам’яних знарядь — скребків, наконечників, со­кир. Тільки найбільш прогресивні з них — синантропи — користувались вогнем, про що свідчать багатометрові шари попелу, знайдені у міс­цях стоянок.

II етап — давні люди, або палеоантропи, були широко розповсюджені на території Європи, Азії і Африки. Найбільш ранні з них з’явились більше 250 тис років тому, останні зникли близько 40 тис років тому. Давні люди мали зріст 150-160 см, об’єм головного мозку — близько 1300-1600 см3 (приблизно об’єм мозку сучасної людини). Проте череп, давніх людей характеризувався розвитком надбрівних дуг, значно розвиненою нижньою щелепою. Найбільш відомі знахідки, що зроблені в Європі, були названі неандертальця­ми (по назві долини Неандерталь поблизу Дюссельдорфа в Німеччині. На цій стадії розвитку давні люди постійно користувались вогнем, причому вже вміли добувати його, використовуючи каміння. Ретель­но оброблялось кам’яне знаряддя, крім кам’яного використовувалось і зроблене з кісток. Знахідки кісткових голок свідчать про наявність одягу із шкір тварин. Характерно, що на цій стадії у давніх людей відбувалось поховання вмерлих, яке, ймовірно, супроводжувалось певними ритуалами.

III етап еволюції людини — перші сучасні люди або неоантропи. З’явилися вони близько 40 тис років тому і відносилися вже до виду Homo sapiens — людина розумна Об’єм головного мозку у них був таким же, як і в наших сучасників — 1500-1800см3, зріст — 170-180 см. Знахідки неоантропів були зроблені в різних місцях земної кулі, в тому числі і на території бувшого Радянського Союзу. Найбільш відомі з них, які зроблені у Франції поблизу містечка Кро — Маньйон,— кроманьйонці. Цей етап еволюції людини характеризується трьома основними особливостями:

— припиненням біологічної і початком соціальної еволюції; формуванням основних рас;

— високим рівнем розвитку культури, який характеризується обробкою не лише кам’яних знарядь пращ, а й прикрас, кам’яних фігур, малюнків. Все це свідчить про появу на цій стадії абстрактного мислення.

Реферат з біології (1) — Реферат

Реферат з біології

Подразливість і збудливість. Порушення і гальмування

Подразливість, подразники і поріг роздратування. Подразливістю називають властивим усім живим організмам здатність відповідати на зміни в навколишній їхньому середовищі різноманітними змінами свого стану і діяльності. Агенти, що роблять зміну стану живих об’єктів, називаються подразниками, а їхнього впливу, що роблять ту чи іншу зміну в живому об’єкті, — роздратуванням.

Подразниками для всякого живого утворення можуть бути будь-які фізичні, хімічні чи фізико-хімічні зміни навколишнього середовища; усі такі зміни при досягненні ними визначеної інтенсивності викликають у живих об’єктах ті чи інші зміни, що виявляються при відповідній методиці дослідження, а іноді, наприклад у випадку скорочення кістякових м’язів, легко помітні навіть без використання особливої апаратури. Мінімальна інтенсивність агента, достатня для того, щоб викликати роздратування, зветься порога роздратування. Чим нижче подразливість живого об’єкта, тим більшої повинна бути сила агента, необхідна для того, щоб викликати зміна його стану і тим, отже, вище поріг роздратування; чим вище подразливість, тим нижче поріг роздратування.

Величина порога роздратування залежить насамперед від властивостей живого організму, що дратується, а також від характеру діючих на нього роздратувань.

Усякий подразник викликає зміна обміну речовин як найбільш загальна відповідь живого організму на роздратування. Поряд з цим, диференцированные тканини при впливі на них подразника визначеної сили відповідають на нього також і спеціалізованими реакціями, характерними для даного виду тканини, тобто для придбаних нею в процесі еволюції структурних і функціональних особливостей. Наприклад, м’яз відповідає на роздратування змінами обміну речовин, що приводять до специфічного для м’яза відповіді — скороченню. Роздратування тканини залоз викликає спеціалізована відповідь — утворення секрету.

Порушення і збудливість. Характерний для кожної тканини відповідь, обумовлена її морфологічної і функціональний диференциацией і выражающийся діяльністю, специфічної лише для даного виду тканини, одержав назву порушення. Здатність же тканини до спеціалізованої відповіді, при якому вона у випадку роздратування виявляє свою специфічну діяльність, називається збудливістю. У фізіології до збудливих тканин прийнято відносити переважно м’язову, залозисту і нервову. Для нервової і м’язової тканини характерно, що порушення, що виникло на одній ділянці м’язового чи нервового волокна, може дуже швидко передаватися на сусідні ділянки того ж волокна. При цьому в нервовій тканині порушення може з великою швидкістю (за малі частки секунди) передаватися як з одного нервового утворення (неврона, стор. 33) на інше, так і з нервового волокна на иннервируемый їм эффекторный апарат (наприклад, м’язовий, залозистий).

Тому що нервові волокна входять у контакт із усіма тканинами, то нервове порушення здатне переводити в діяльний чи стан викликати зміну діяльності будь-якої чи тканини органа. Для нервової системи характерне проведення порушення як на будь-які відділи нервової системи, так і на эффекторные апарати організму; вона зв’язує, поєднує окремі органи і системи організму в єдине ціле.

Значення сили подразника. Вище вже було сказано, що різноманітні агенти зовнішнього середовища здатні викликати появу порушення і що сила різних подразників, необхідна для того, щоб викликати порушення, різна для різних тканин. Еволюційний розвиток привело до виникнення у тваринних спеціальних апаратів, що володіють особливо підвищеною збудливістю лише у відношенні визначених агентів. Так, чуттєві клітки нюхового апарата збуджуються навіть настільки малими концентраціями пахучих газоподібних речовин, що сучасна фізика і хімія часто ще не в змозі їх визначити.

Отже, для сприйняття дії ряду подразників в організмі маються особливо диференцированные тканини, порушувані при мінімальній інтенсивності визначених подразників. Така висока чутливість стосовно визначених подразників є властивістю особливих нервових утворень — рецепторів (стор. 32).

Так, наприклад, звукові коливання діють на спеціальний слуховой нервовий апарат, але не роблять впливу, наприклад, на залозисті клітки. Існуючі в організмі взаємини збудливих систем такі, що часто незначні по своїй фізичній інтенсивності подразники викликають прояв значного фізіологічного ефекту.

Поняття про рефлекторну дугу і нервовий центр

Кожен рефлекс здійснюється завдяки діяльності визначених структурних утворень нервової системи. Сукупність утворень, що беруть участь у здійсненні кожного рефлексу, зветься рефлекторної дуги.

Поки рефлекси розумілися як постійні реакції організму, характер яких залежить лише від того, з яких рецепторів і яким роздратуванням вони викликані, вважали, що кожному рефлексу належить сформована від народження рефлекторна дуга. Відкриття умовних рефлексів показало, що рефлекторні дуги формуються й у процесі функціонування центральної нервової системи, а не тільки при її філіпченковому розвитку.

Нервові утворення, що входять у центральну частину рефлекторної дуга якого-небудь рефлексу, називаються центром даного рефлексу. У нормальних умовах рефлекторні відповіді організму на роздратування рецепторів являють собою сложнорефлекторные акти, що включають зв’язані воєдино і безумовні й умовні рефлекси. Звідси випливає, що центр кожного сложнорефлекторного акта представляє сукупність декількох груп невронов, розташованих у різних відділах центральної нервової системи.

Уся діяльність центральної нервової системи є рефлекторної. Тому нервові утворення, описувані як центри різних функцій (дихальний, сосудодвигательный, блювотний центр, центр терморегуляції, сечовипускання, ерекції, пиломоторов і т.д.), є рефлекторними центрами. Останні Ж, як зазначено, не можуть мати локалізацію, присвячену лише до одного визначеного пункту центральної нервовий, системи. У своїх висловленнях про харчовий центр И. П. Павлов підкреслював, що цей центр знаходиться в різних поверхах центральної нервової системи і що вхідні в нього клітки «…є клітки сприймаючі, тому що вони сприймають різноманітні роздратування…»

Ці положення Павлова дійсні для центрів усіх діяльностей організму. Кожна з цих діяльностей залежить від дії визначених агентів, що викликають безумовні й умовні рефлекси, об’єднані в сложнорефлекторные акти, що керують даною діяльністю (наприклад, подихом, теплорегуляцією, регуляцією кровообігу).

У центр кожної функції входять, отже, усі нервові утворення різних поверхів центральної нервової системи (з корою мозку включно), що беруть участь у здійсненні рефлекторних актів, що забезпечують виконання тієї чи іншої функції. При цьому, як писав Павлов, «… головний центр ваги нервової діяльності полягає саме в сприймаючій частині центральної станції; отут лежить підстава прогресу центральної нервової системи, що здійснюється головним мозком, великими півкулями; тут основний орган того совершеннейшего зрівноважування зовнішнього світу, що втілюють собою вищі тваринні організми».

Гормон щитовидної залози

Явища недостатності щитовидної залози успішно лікують уведенням з їжею свіжої тканини щитовидної залози чи тварин її сухих препаратів. До складу білків щитовидної залози входить утримуючий йод ти реоглобулин. Піддавши його лужному гідролізу, удалося одержати більш простий, утримуючий йод речовини, а саме дииодтирозин і тироксин.

Ці речовини пізніше були отримані і синтетично. Активним початком щитовидної залози є тироксин.

Тироксин, уведений підшкірно людині і тваринам, викликає збільшення загального обміну речовин і збільшення білкового обміну. Здатність печінки накопичувати глікоген знижується. Кількість виведеної сечі, а з нею азотистих продуктів збільшується. Збудливість нервової системи підвищується. Ритм скорочення серця учащається. Тироксин, введений обличчям з недостатністю функції щитовидної залози, робить лікувальна дія, усуваючи симптоми гипотиреоидизма.

Тироксин при введенні значних кількостей його ящіркам і птахам, так само як і препарати щитовидної залози, викликає передчасне линяння. У курей у результаті введення тироксину може бути викликана таке бурхливе линяння, що вони утрачають усе перо протягом декількох днів (Б. М. Завадовский). У пуголовків тироксин, так само як і тканина щитовидної залози, викликає прискорення метаморфоза, при цьому пуголовки, не устигнувши вирости, перетворюються в жаб меншого розміру.

Тироксин належить до числа дуже сильно діючих речовин. Вже в розведенні 1 : 10⁸ він робить ясну дію на метаморфоз пуголовків. Уведення його в кількості 10 мг людині, що страждає мікседемою, викликає протягом багатьох доби значне по розмірах підвищення газового обміну (мал. 196).

Загальна кількість тироксину в тілі людини невелике — усього близько 20 мг. Досвіди з застосуванням радіоактивного иода дозволили установити наявність швидкого синтезу тироксину в щитовидній залозі. Иод, уведений підшкірно у виді йодистого калію, виявляється затриманим переважно в щитовидній залозі, будучи зв’язаний у виді дииодтирозина і тироксину.

Таким чином, нормальна функція щитовидної залози зв’язана з достатнім надходженням в організм иода. Добова потреба людини в иоде оцінюється в 0,15—0,3 мг, а зміст иода в крові людей складає всего 0,003—0,01 мг%. Велика частина необхідного для людини иода вводиться з питною водою і з овочами. Останньою обставиною порозумівається ендемічне поширення зобної хвороби в тих місцевостях, у яких ґрунтова і питна вода містить надзвичайно мало иода. При цьому недолік иода в питній воді може бути заповнений додаванням необхідних кількостей йодистого калію до повареної солі (1 м KJ на 100 кг NaCl).

Утворення дииодтирозина і тироксину може бути досягнуте і in vitro при иодировании білків у присутності перекису водню. Деякі восстановители, наприклад тиомочевина і ряд її похідних, перешкоджають утворенню тироксину in vitro і in vivo. У зв’язку з цим виявилося, що прийом деяких похідних тиомочевины (тиоурацил) робить гарну лікувальну дію при базедовій хворобі, зменшуючи синтез тироксину в щитовидній залозі хворого.

Тиоурацил тільки гальмує синтез тироксину, але не усуває дії тироксину, що вже надійшов у кров. На противагу цьому одне з пуринових похідних — нараксантин (1,7-, диметилксантин) є антагоністом тироксину у відношенні впливу на інтенсивність обміну речовин; ця речовина знижує обмін.

Лейкоцити і тромбоцити

Лейкоцити. Кількість білих кров’яних тілець, чи лейкоцитів, значно менше, ніж кількість еритроцитів. У 1 мм³ у дорослих чоловік міститься 5000—8000 білих кров’яних тілець.

Підрахунок лейкоцитів виробляється в рахункових камерах по тім же способі, як і підрахунок еритроцитів. Для підрахунку лейкоцитів кров розводять тільки в 10 разів. Щоб полегшити підрахунок, як рідину для розведення користаються 3% оцтовою кислотою, що гемолизирует еритроцити, а лейкоцити залишають недоторканими.

Серед лейкоцитів маються різні форми, що відрізняються друг від друга і по величині, і по співвідношенню обсягу цитоплазми і ядра, і по окрашиваемости, і за формою ядра. До групи агранулоцитів відносяться великі і малі лімфоцити і моноцити.

Другу групу складають гранулоцити, у свою чергу підрозділяються на нейтрофильные, эозинофильные і базофильные лейкоцити.

Продуцируются лейкоцити в лімфатичних вузлах (лімфоцити і моноцити), у селезінці (лімфоцити і моноцити) і кістковому мозку (гранулоцити). Тривалість їхнього життя невелика — усього кілька днів. Тимчасове підвищення їхнього числа називається лейкоцитозом і спостерігається після прийому їжі (травний лейкоцитоз), після м’язової роботи й особливо при гострих запальних процесах в організмі. Показано, що зміна числа лейкоцитів у крові відбувається при участі центральної нервової системи. Сполучаючи индиферентные раніше подразники з впливом факторів, що викликають лейкоцитоз, можна виробити условнорефлекторную лейкоцитарну реакцію організму на индиферентный колись агент. Захворювання, зв’язане з великим і стійким збільшенням кількості лейкоцитів у крові, зветься лейкемії. При деяких захворюваннях, наприклад при черевному тифі, спостерігається зниження числа лейкоцитів у крові —так називана лейкопенія.

При різних захворюваннях міняється не тільки загальна кількість лейкоцитів, але і співвідношення між різними формами їх. Визначення цього співвідношення, називаного лейкоцитарною формулою, має велике діагностичне значення. Наприклад, ней-трофильный лейкоцитоз є ознакою запальних процесів в організмі. Так, збільшення числа эозинофилов спостерігається при захворюваннях, зв’язаних з перебуванням в організмі паразитів (эхинококка, кишкових глистів). Збільшення числа лімфоцитів відзначається при деяких інфекційних ангінах (лимфоцитарная ангіна). Юні і патологічні форми лейкоцитів з’являються при ряді захворювань крові і при деяких злоякісних пухлинах.

Роль лейкоцитів. Фізіологічне значення лейкоцитів ще недостатньо з’ясовано. Лейкоцити багаті ферментами, здатними розщеплювати різні речовини. Одна з головних функцій лейкоцитів полягає в захисті організму від мікроорганізмів і сторонніх речовин, що проникають у чи кров у тканині. Істотне значення має також участь лейкоцитів у перебудові тканин, тому що лейкоцити поглинають (піддаючи їх переварюванню) частки тканин, що руйнуються, що відриваються.

На відміну від еритроцитів, що пасивно захоплюються струмом крові, лейкоцити мають здатність і до самостійного пересування. При спостереженні під мікроскопом капілярів у прозорих тканинах можна знайти, як окремі лейкоцити пристають до стінки капіляра і через якийсь час проникають у місцях зіткнення кліток эндотелия в навколишню тканину (еміграція лейкоцитів). Якщо в тканину попадає яке-небудь стороннє тіло, то із судин до нього спрямовується велике число лейкоцитів. Якщо стороннє тіло мале, то лейкоцити «заковтують» його (мал. 8). Наступне залежить від того, у стані чи лейкоцити своїми ферментами розщепити і тим самим переварити ця чи речовина ні. У першому випадку захоплені речовини піддаються внутрішньоклітинному переварюванню і зникають. Це відбувається не тільки з частками жиру і білка, з мертвими клітками, але і з мікроорганізмами. Навчання про важливу захисну роль лейкоцитів, що полягає в поглинанні мікроорганізмів, висунуте і докладно розвито ще И. И. Мечников. Клітки, заглатывающие мертві і живі частки, їм були названі фагоцитами, а саме явище поглинання клітками таких часток — фагоцитозом. У тих випадках, коли мікроорганізми легко поглинаються і піддаються потім руйнуванню лейкоцитами, організм швидше справляється з інфекцією. Це сприяє несприйнятливості організму до інфекції (імунітет). Крім лейкоцитів, що циркулюють у крові, властивістю фагоцитозу володіють і фіксовані клітки селезінки, печінки (купферовские клітки) і клітки так називаної ретикуло-эндотелиальной тканини.

У тих випадках, коли поглинені лейкоцитами зернятка речовини (наприклад, зерна нерозчинних фарб, вугілля і т.д.) не можуть бути розщеплені, лейкоцити виходять з ними на поверхню слизуватих оболонок, відкіля разом із включеннями і зі слущивающимися клітками можуть бути вилучені з організму. Нарешті, коли стороннє тіло має великі чи розміри виділяє токсические речовини, лейкоцити, що зібралися довкола нього, гинуть. Їхні ферменти руйнують навколишню тканину; настає утворення гнійника.

Фагоцити, як довів И. И. Мечников, крім виконання захисної функції, беруть участь і в перебудові морфологічної структури тканин. Що відмирає, чи гине, клітка піддається фагоцитозу. Наприклад, при перетворенні пуголовка в жабу в хвості збираються фагоцити, що розчиняють і поглинають клітки і м’язові волокна. При чи поразці при опіку тканин залишки зруйнованих кліток поглинаються лейкоцитами, що спрямовуються до цього місця. Рух лейкоцитів до зруйнованих чи кліток до чужорідних речовин обумовлюється виділенням останніми хімічних речовин, до яких лейкоцити направляються внаслідок позитивного хемотаксису (властивість рухатися убік хімічного подразника). Нарешті, можливо, що явище фагоцитозу відіграє істотну роль у процесах усмоктування і переносу деяких речовин. Слизувата оболонка травного каналу під час травлення багата лейкоцитами.

Тромбоцити, чи бляшки Биццоцеро, являють собою маленькі пластинки, що надзвичайно легко розпадаються, унаслідок чого структура їх мало вивчена. Утворяться вони в кістковому мозку при розпаданні гігантських кліток-мегакаріоцитів. Тромбоцити знайдені тільки в крові ссавців. У крові птахів

і нижчих хребетних їх немає. У крові людини їх близько 400 000 на 1 мм². Тромбоцити багаті тромбокиназой. При порушенні цілості судин і крововиливах легко руйнуються тромбоцити, повидимому, є центрами, біля яких починається згортання крові. Руйнуються тромбоцити в селезінці. При деяких захворюваннях кількість тромбоцитів знижена. Цей стан позначається як тромбопения. При значної тромбопенииотмечается уповільнене згортання крові.

Реферат — Реферат з біології

Реферат з біології Шкіра БУДОВА І ФУНКЦІЇ ШКІРИ, ГІГІЄНА ШКІРИ
Шкіра — зовнішній покрив тіла, площа якого в до­рослої людини становить 1,5—2 м2. Шкіра являє собою величезну рецепторну поверхню, яка забезпечує дотика­льну, температурну й больову чутливість, перешкоджає проникненню мікробів і отруйних речовин в організм, запобігає механічному пошкодженню тканин і органів, що лежать під нею, виконує функцію регуляції тепла, виді­ляє шкідливі для організму продукти обміну речовин.

Шкіра складається з двох шарів: надшкір’я, або зовнішнього шару, і власне шкіри — внутрішнього шару (мал. 161). Надшкір’я, або епідерміс, — поверхневий шар шкіри епідермального походження, утворений багатоша­ровим епітелієм.

Клітини епітелію зовнішнього шару ороговівають, злущуються під впливом зовнішнього середовища й по­стійно замінюються новими за рахунок клітин глибокого шару, що безперервно розмножуються. Клітини епітелію містять пігмент, що визначає колір шкіри. Під впливом сонячних променів пігментація збільшується, і загоріла шкіра захищає організм від надмірних світлових впливів. Власне шкіра, що залягає під епідермісом, утворена воло­книстою сполучною тканиною з безліччю еластичних во­локон. У ній знаходяться кровоносні й лімфатичні судини, нервові рецептори, сальні й потові залози, волосяні сумки. Протоки сальних залоз відкриваються у волосяні сумки,

виділяючи шкірне сало, що служить змазкою волосся — шкіри й перешкоджає розвитку мікробів. Потові залози виділяють піт, який при випаровуванні охолоджує орга­нізм. До складу поту входять сечовина, солі та інші речовини.

Волосся й нігті належать до похідних шкіри. Корені, волосин — волосяні цибулини, звідки вони безперервно ростуть, — лежать у волосяних сумках, розташованих j власне шкірі. Волосся містить пігмент, що обумовлює їж забарвлення. До волосяних сумок прикріплюються м’я­зи, які піднімають волосся. Скорочення гладких м’яза шкіри веде до появи на них при охолодженні дрібних гор­биків («гусяча шкіра»). Це збільшує теплоутворення. НІ пальцях ніг і рук є пластинки з рогових лусочок епідермі­су — нігті. Нігті несуть захисну функцію, прикриваюча кінчики пальців, поверхня яких найбільш чутлива.

Підшкірна жирова клітковина запобігає охолодженю організму, пом’якшує удари і є місцем відкладеш жирів.

Чутливість шкіри до дотиків, болю, холоду й обумовлена наявністю безлічі спіралізованих рецеп Це допомагає організму сприймати навколишнє середовище й краще реагувати на зміну його умов.

Урівноваження процесів утворення і віддачі теплі І організмі називають теплорегуляцією. В утворенні та тепловіддачі бере участь ряд органів: печінка, м’язи кровоносні судини, легені й шкіра.

Утворення тепла йде в різних органах, особливо інтенсивно — у печінці й м’язах. Найгарячішим органом нашого організму е печінка (її назва походить від слова “пекти”

При зниженні температури зовнішнього середовища значна частина тепла виробляється в печінці. Інтенсивність тепловіддачі змінюється при перерозподілі крові численних кровоносних судинах шкіри. На холоді кровоносні судини рефлекторно звужуються й велика кі­ль крові потрапляє в судини внутрішніх органів, що сприяє збереженню в них тепла. При підвищенні темпе­ри навколишнього середовища кровоносні судини шкіри рефлекторно розширюються, через них протікає це крові й тепловіддача збільшується. При інтенсивній фізичній роботі організм звільнюється від надлишку тепла не тільки через судини шкіри, що розширилися, але шляхом випаровування поту з її поверхні. Жирове змазка поверхні шкіри й підшкірна жирова клітковина перешкоджають надлишковому надходженню тепла або холоду ззовні та надмірній втраті тепла. Таким чином, шкіра разом з іншими органами бере участь у підтриманні постійної температури тіла людини — 36,6°С, яка не зале­зь від морозу, літньої спеки, відпочинку чи роботи.

Беручи участь у теплорегуляції, шкіра відіграє велику роль в обміні речовин і енергії. Під час тяжкої фізичної роботи обмін речовин, а отже, і утворення тепла, збільшується в декілька разів. А завдяки потовідділенню, навіть якщо температура навколишнього середовища буде значно вищою за температуру тіла людини, шкіра здатна віддавати тепло з організму, підтримуючи сталість температури тіла.

Порушення рівноваги між утворенням і віддачею тепла може викликати такі явища, як тепловий і сонячні удари.

Тепловий удар — це порушення функцій організму при його перегріванні внаслідок припинення тепловіддачі через велику вологість повітря й високу температуру. При тепловому ударі спостерігається головний біль, запаморочення, шум у вухах, миготіння в очах, прискорення пульсу й дихання, розширення зіниць, порушення рухів нудота й блювання, втрата свідомості, судоми, підвищення температури тіла.

Сонячний удар настає внаслідок тривалого перебуня людини під прямими променями сонця з непокритою головою. При цьому розширюються судини мозку, розвивається набряк мозку, підвищується внутрішньочерепний тиск, різко зростає температура тіла людини.

При тепловому й сонячному ударах необхідно викликати швидку медичну допомогу, а до її прибуття хворого ба перенести в прохолодне місце, трохи підняти його шву й розстебнути одяг, покласти холод на голову й ділянку серця та давати йому пити прохолодну воду.

Обморожування виявляється у втраті чутливості на ушкодженій ділянці шкіри, в ЇЇ побілінні. У цьому випадку треба відразу ж розтерти побілілу ділянку, щоб відновити в ній кровообіг. При сильному обморожуванні, як і при сильному опіку шкіри, необхідно прикрити ушкоджену ділянку шкіри й відразу звернутися в лікувальний заклад.
^ ГІГІЄНА ШКІРИ. ЗАГАРТОВУВАННЯ
Основна вимога гігієни шкіри — тримання її в чистоті. Бруд (злущений епітелій, жир, бактерії), що накопичуєть­ся на шкірі, сприяє багатьом захворюванням, оскільки органічні речовини жиру й поту, розкладаючись на повер­хні, створюють сприятливе середовище для розвитку бак­терій. Забруднення шкіри ускладнює функції потових і сальних залоз, що веде до сухої шкіри, її розтріскуван­ню й порушенню тепловіддачі.

Кожній людині необхідно постійно слідкувати за чистотою своєї шкіри: потрібно щоденно вмиватися, мити руки декілька разів на день, особливо перед їжею, не рід­ше одного разу на тиждень митися теплою водою в бані, під душем чи у ванні.

Одяг має бути зручним і якнайбільш проникним для повітря й водяних парів. Не рідше одного разу на тиж­день необхідно міняти білизну.

Загартовування — це тренування й удосконалення теплорегулюючих механізмів, посилення здатності орга­нізму швидко пристосовуватися до коливань температу­ри та інших кліматичних факторів, які змінюються, що створює стійкість його до застудних захворювань, зміц­нює здоров’я і збільшує працездатність.

Особливо корисним є загартовування в дитячі та юнацькі роки. Чим раніше починається загартовування, тим більш стійким буде організм до впливу різних фак­торів середовища.

Проведення загартовуючих процедур (водних, пові­тряних, сонячних) має бути поступовим (переходити від менших доз до більших), послідовним (від повітряних — до сонячних ванн, а потім до водних процедур), система­тичним і безперервним (щоденним), індивідуальним для кожного (з урахуванням стану здоров’я та резервних сил організму), активним і свідомим.

Головні валеологічні умови загартовування:

1. Усвідомлення користі й необхідності загартову­вання.

2. Послідовність.

3. Систематичність.

4. Комплексність використання природних факторів — води, повітря, сонця й ґрунту.