Пурпурові вітрила олександр грін: Читать онлайн «Пурпурові вітрила (Збірник)» автора Грин Александр Степанович — RuLit – Читать книгу Пурпурові вітрила (збірник) Александра Грина : онлайн чтение

Читать книгу Пурпурові вітрила (збірник) Александра Грина : онлайн чтение

Олександр Грін

Пурпурові вітрила (збірник)

Пурпурові вітрила

Повість-казка

Ніні Миколаївні Грін підносить і присвячує автор

Пбг, 23 листопада 1922 року

I. Провість

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.

А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка – нової речі в маленькій Лонгреновій домівці – стояла схвильована сусідка.

– Три місяці я ходила за нею, старий, – мовила вона, – поглянь на свою донечку.

Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

– Коли вмерла Мері? – запитав він.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи – коли б вони наразі були разом, утрьох – правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.

Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.

Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася.

– У нас удома порожнісінько хоч покотися, – кинула вона сусідці. – Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, – зауважила молодиця, – вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, – додала вона, – без такого нерозуменяти нудно.

Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки – майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів – одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» – на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.

Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена – іграшки – залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті – Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.

Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень – диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.

Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, – таку силу мав його рівний пробіг, – давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, – човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Ти м канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, – тоді-таки його просто кидали з кладок.

– Лонгрене! – закричав смертельно наляканий Меннерс. – Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

– Лонгрене! – волав Меннерс. – Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, – зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, – рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:

– Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою.

– Спи, мила, – мовив він, – до ранку ще далеко.

– Що ти робиш?

– Чорну іграшку я зробив, Ассоль, – спи!

Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні сільця. Меннерса носило до вечора; коли він уже був виснажений до решти, щоразу налітаючи на борти і дно човна, і витримав страшну боротьбу з скаженими хвилями, які вперто загрожували викинути в море збожеволілого крамаря, його підібрав пароплав «Лукреція», який ішов у Кассет. Застуда й зворушення жаху загнали Меннерса на той світ. Бідолаха прожив трохи менш сорока восьми годин, поклявши Лонгрена всіма нещастями, можливими на землі й в уяві. Розповідь Меннерса про те, як матрос споглядав його загибель і відмовився допомогти, промовиста тим більше, що бідолаха ледве дихав й стогнав, уразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало серед них було тих, хто міг пам’ятати образу, тяжчу, ніж ту, що її вчинено Лонгренові, і побиватися так сильно, як побивався він до кінця життя за Мері, – їм було бридко, незрозуміло, вражало їх, що Лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, кинутих навздогін Меннерсові, Лонгрен стояв; стояв нерухомо, строго й тихо, мов суддя, виявивши глибоку зневагу до Меннерса – щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Якби він кричав, виказуючи жестами або метушливістю зловтіху, або в якийсь інший спосіб – свій тріумф, зауваживши розпач Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він вчинив інакше, аніж чинили вони – вчинив переконливо незрозуміло й цим поставив себе над іншими, словом, зробив те, чого не прощають. Ніхто вже не кланявся йому, не подавав руки, не скидав на нього знайомим привітним оком. На віки вічні залишився старий осторонь сільських справ; хлопчаки, вгледівши його, кричали навздогін: «Лонгрен утопив Меннерса!». Та він і вусом не моргнув. Так само, здавалося, моряк не помічав і того, що в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали при ньому, сахаючись мов зачумленого. Випадок з Меннерсом закріпив досі неповне відчуження. Сповнившись по вінця, воно викликало пекучу взаємну ненависть, тінь якої впала й на Ассоль.

Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, раз і назавжди викреслили маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами й кривосуддям, перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки.

До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління». Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька:

– Скажи, чого нас не люблять?

– Е, Ассоль, – говорив Лонгрен, – хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні.

– Як це – вміти?

– А ось так!

Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.

Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, – й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей – лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, – дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність – в образи своєї фантазії. Ту т з’являлася й тигрова кішка, вісниця корабле-трощі, і наділений даром мовлення морський півень, піти проти наказів якого означало збитися з курсу, і «Летючий Голландець» із шаленим своїм екіпажем; прикмети, примари, русалки, пірати – словом, усі байки, що ними моряки розважаються на дозвіллі в штиль або забившись до улюбленого шинка. Розповідав Лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до Колумба, коли той уперше розказував про новий материк. «Ну ж бо, кажи ще», – просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів.

Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи Лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись Лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «Ех, ви, – казав Лонгрен, – та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (Бот був п’ятивершковий.^[1]) Глянь-но, що за міцність, а углиб, а доброта? Бот цей п’ятнадцять чоловік витримає, хоч би у негоду». Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла Лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу Лонгрен робив сам: колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, – міркувала Ассоль, – вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? – поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: – Я приплив… приплив… приплив я з Китаю». – «А що привіз?» – «Що привіз, про це не скажу». – «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта – далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», – подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: – «О, господи! Це ж треба таке…» – Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла.

Досі Ассоль не заходила так глибоко в лісові нетрі. Їй, захопленій палким бажанням упіймати іграшку, ніколи було роздивлятися на всі боки; біля берега, де вона метушилася, не бракувало перешкод, на які слід було зважати. Волохаті стовбури полеглих дерев, ями, висока папороть, шипшина, жасмин і ліщина заважали їй щокроку; долаючи їх, вона поступово втрачала сили, зупиняючись дедалі частіше й частіше, щоб передихнути або змахнути з обличчя клейку павутину. Коли потягнулись у ширших місцях осокові й очеретяні чагарі, Ассоль вже була загубила з очей червоне блискотіння вітрил, але, оббігши закрут течії, знову побачила, як вони статечно, а проте невпинно тікають геть. Якось вона озирнулась, і лісова громада з її розмаїттям, коли димні стовпи світла в листі сусідять із темними розпадинами дрімучих сутінків, глибоко вразила дівчинку. На мить злякавшись, вона знову згадала про іграшку й, кілька разів випустивши глибоке «х-у-у-х», щодуху побігла далі.

Така-от марна й тривожна гонитва тривала з годину, аж з подивом і водночас з полегкістю Ассоль побачила, що дерева попереду вільно розсунулися, пропустивши синій розлив моря, хмари і край жовтого піщаного урвища, на який вона вибігла, майже знесилена. Ту т було гирло струмка; розлившись нешироко й мілко, так що мріла струмлива блакить каміння, він зникав у зустрічній морській хвилі. З невисокого, поритого корінням урвища Ассоль побачила, що біля струмка, на пласкій каменюці, спиною до неї сидить людина, тримаючи в руках яхту-втікачку, і на всі боки оглядає її з цікавістю слона, який упіймав метелика. Почасти заспокоєна тим, що іграшка ціла, Ассоль сповзла урвищем й, підійшовши впритул до незнайомця, устромила в нього пильний погляд, очікуючи, коли він підніме голову. А проте незнайомець так захопився спогляданням лісового сюрпризу, що дівчинка встигла роздивитися його з голови до ніг, з’ясувавши, що таких людей вона ще зроду-віку не бачила.

Зрештою перед нею був не хто інший, як Егль, – мандрівник, який ходив пішки, знаний збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері пасмами випадали з-під його бриля; у сірій блузі, засунутій в сині штани, і високих чоботах він був схожий на мисливця; однак білий комірець, краватка, пояс, де сріблилося повно блях, тростина й сумка з новеньким нікелевим замочком виказували в ньому городянина. Його обличчя, коли можна назвати обличчям ніс, губи й очі, що визирали з буйної променистої бороди й пишних, напрочуд рогачкуватих вусів, здавалося б мляво-прозорим, якби не очі, сірі, як пісок, і блискучі, мов чиста сталь, з поглядом сміливим і сильним.

– Тепер віддай мені, – боязко озвалося дівча. – Ти вже погрався. А як ти її впіймав?

Егль підняв голову і випустив із рук яхту, – так раптово пролунав схвильований голосок Ассоль. Старий з хвилину розглядав її, посміхаючись і повільно пропускаючи бороду у великій, жилавій жмені. Не раз прана ситцева сукня ледь прикривала до колін худенькі, засмаглі ноги дівчинки. Її темне густе волосся, сховане в мереживну косинку, збилося, падаючи на плечі. Кожна риса Ассоль була виразно легка й чиста, мов ластівчин політ. Темні, з відтінком важкого питання очі здавалися трохи старші за обличчя; його неправильний м’який овал ушляхетнювала та чарівна засмага, що нею зазвичай вирізняється біла здорова шкіра. Напіврозкритий ротик виблискував лагідною посмішкою.

– Клянуся Гріммами, Езопом і Андерсеном, – сказав Егль, позираючи то на дівчинку, то на яхту. – Це щось особливе. Слухай-но ти, рослино! Твоя штуковина?

– Та уже ж моя, я бігла за нею вздовж усього струмка; думала, що вмру. Вона була тут?

– В акурат біля моїх ніг. Якби не кораблетроща, то я, береговий пірат, не вручив би тобі цей приз. Залишену екіпажем яхту викинув на пісок тривершковий вал – між моєю лівою п’ятою й кінцем ціпка. – Він стукнув палицею. – Як тебе звуть, мацюпко?

– Ассоль, – сказала дівчинка, ховаючи до кошика іграшку, що її подав Егль.

– Гаразд, – вів далі незрозумілу мову старий, не зводячи очей, у глибині яких поблискувала усмішка доброго гумору. – Власне, твоє ім’я мені було ні до чого. Добре, що воно таке дивне, таке однотонно музичне, наче посвист стріли або дудніння морської черепашки: що б я робив, якби ти мала одне з тих благозвучних, але нестерпно звичних імен, далеких од Прекрасного Невідомого? Тим більше я не хочу знати, хто ти, хто твої батьки і як ти живеш. Навіщо псувати зачарування? Сидячи на цій брилі, я переймався порівняльним вивченням фінських і японських сюжетів… аж раптом струмок виплеснув цю яхту, а потім з’явилася ти… Така, як є. Я, любонько, поет у душі – хоч сам ніколи і не віршував. Що в тебе в кошику?

– Човники, – сказала Ассоль, розмахуючи кошиком, – потім пароплав і ще три таких будиночки із прапорами. В них живуть солдати.

– Чудово. Тебе послали продати. По дорозі ти вирішила погратися. Пустила яхту поплавати, а та втекла – еге ж?

– Ти що, бачив? – із сумнівом запитала Ассоль, намагаючись згадати, чи не розповіла вона це сама. – Тобі хтось сказав? Чи ти вгадав?

– Я це знав.

– Звідки?

– Бо я – найголовніший чарівник.

Ассоль зніяковіла: її напруга при цих словах Егля перейшла межу переляку. Пустельний морський берег, тиша, запаморочлива пригода з яхтою, незрозуміла мова старого з блискучими очима, велич його бороди й волосся мало-помалу здавалися дівчинці якоюсь сумішшю надприродного з дійсністю. Варто було б зараз Еглеві скривити лице або щось крикнути, і дівчинка помчала б геть, заплакавши й тремтячи від страху. Але Егль, помітивши, як широко розкрилися її очі, зробив крутий вольт.

– Тобі нема чого боятися мене, – серйозно сказав він. – Навпаки, мені хочеться поговорити з тобою відверто.

Тільки тут він усвідомив собі, що в дівочому обличчі справило на нього найбільше враження. «Мимовільне очікування прекрасного, блаженної долі, – вирішив він. – Ет, чом я не народився письменником? Який чудовий сюжет».

– Ану ж бо, – правив Егль далі, намагаючись закруглити оригінальне становище (схильність до міфотворчості – наслідок повсякчасної роботи – була сильніша за побоювання кинути у невідомий ґрунт насіння великої мрії), – ану ж Ассоль, слухай мене уважно. Був я в тому селі – звідки ти, мабуть, ідеш, словом, у Каперні. Я люблю казки й пісні, і просидів я в селі тому цілий день, сподіваючись почути що-небудь ніким не чуте. Але у вас не розповідають казок. У вас не співають пісень. А якщо розповідають і співають, то, знаєш, ці історії про хитрих селян і солдатів, знов і знову вихваляючи шахрайство, ці брудні, наче немиті ноги, грубі, як бурчання у животі, коротенькі чотиривірші з жахливим мотивом… Стоп, я заплутався. Почну спочатку.

Подумавши, він продовжував так:

– Не знаю, скільки пройде років, – тільки в Каперні розцвіте одна казка, і пам’ятатимуть її довго. Ти вже виростеш, Ассоль. Якось уранці ген-ген, у морі під сонцем блисне пурпурове вітрило. Сяюча махиня пурпурових вітрил білого корабля рушить, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі збереться повно народу, дивуючись і ойкаючи: і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки прекрасної музики; чепурний, у килимах, у золоті й квітах, відпливе від нього стрімкий човен. – «Навіщо ви приїхали? Кого ви шукаєте?» – спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго гарного принца; він стоятиме й простягатиме до тебе руки. – «Добридень тобі, Ассоль! – скаже він. – Геть далеко звідси я побачив тебе уві сні й приїхав, щоб відвезти тебе назавжди у своє царство. Та м ти житимеш зі мною в рожевій глибокій долині. У тебе буде все, чого запрагне твоя душа; житимемо з тобою ми так дружно й весело, що ти ніколи не знатимеш сліз і суму». Він посадить тебе в човен, привезе на корабель, і ти вирушиш назавжди в блискучу країну, де сходить сонце й де зірки спустяться з неба, щоб привітати тебе з прибуттям.

– Це все мені? – тихо запитала дівчинка. Її серйозні очі, повеселівши, зайнялися довірою. Небезпечний чарівник, зрозуміло, так би не сказав; вона підійшла ближче. – А що, коли він уже приплив… той корабель?

– Не так швидко, – заперечив Егль, – спочатку, як я сказав, ти виростеш. Потім… Що казати? Це буде, і крапка. Що б ти тоді зробила?

– Я?

Вона глянула в кошик, але, певно, не знайшла там нічого, щоб б могло правити за істотну винагороду.

– Я б його любила, – кинула вона, і не надто твердо додала: – Якщо він не б’ється.

– Ні, не битиметься, – сказав чарівник, таємниче підморгнувши, – це точно, я тобі обіцяю. Йди, дівчинко, і не забудь того, що сказав тобі я між двома ковтками ароматичної горілки й роздумами над піснями каторжників. Іди. Хай буде мир пухнастій твоїй голові!

Лонгрен саме длубався у своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Підвівши голову, він угледів Ассоль, яка прожогом бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям.

– Ну, от… – сказала вона, силкуючись звести дух, і вхопилася обома руками за батьків фартух. – Слухай, що я тобі розкажу… На березі, там, ген-ген, сидить чарівник…

Вона почала із чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй передати подію поступово. Далі йшов опис зовнішності чарівника й – у зворотному порядку – гонитва за яхтою-втікачкою.

Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, і, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого старого з ароматичною горілкою в одній руці й іграшкою – в іншій. Він одвернувся, але, згадавши, що у значних випадках дитячого життя людині варто триматися серйозно і дивуватись, урочисто закивав головою, мовлячи:

– Так, так; за всіма ознаками, кому ж воно бути, як не чарівникові. Хотів би я на нього подивитись… Але ти, коли підеш знову, не звертай убік; заблукати в лісі неважко.

Кинувши лопату, він сів до низького тину й посадив дівчинку на коліна. Страшно втомлена, вона намагалася ще додати деякі подробиці, але спека, хвилювання й слабість робили своє: її хилило на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батьківське плече, мить – і вона злетіла би в країну сновидінь, як раптом, стурбована раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо із закритими очами й, упираючись кулачками в жилет Лонгрена, голосно сказала: – Як ти гадаєш, припливе чарівників корабель за мною чи ні?

– Припливе, – спокійно відповів матрос, – якщо тобі це сказали, значить усе так і є.

«Виросте, забуде, – подумав він, – а поки… Не варто віднімати в тебе таку іграшку. Бо ж чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил: у далині – ошатних і білих, а зблизька – драних і нахабних. Якийсь обходисвіт пожартував з моєю дівчинкою. То й що?! Добрий жарт! Жарт та й годі! Дивися, як тебе зморило, – півдня в лісі, у хащі. А що ж до червоних вітрил думай, як я: побачиш ти пурпурові вітрила».

Ассоль спала. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, задимів, і вітер поніс дим понад тином, до куща, який ріс із зовнішнього боку городу. Під кущем, спиною до тину, жуючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з дочкою звеселила його, а запах гарного тютюну налаштував на ласий лад.

– Дай, господарю, біднякові закурити, – сказав він крізь лозини. – Коли взяти твій тютюн, то мій, можна сказати, трутизна.

– Я б дав, – майже прошепотів Лонгрен, – але тютюн у мене в тій кишені. Бачиш-но, мені не хочеться будити дочку.

Пурпурові вітрила читать онлайн, Ігор Андрущенко, Олександр Ґрін

I. Провість

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.

А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькій Лонгреновій домівці — стояла схвильована сусідка.

— Три місяці я ходила за нею, старий, — мовила вона, — поглянь на свою донечку.

Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

— Коли вмерла Мері? — запитав він.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи — коли б вони наразі були разом, утрьох — правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.

Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.

Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася.

— У нас удома порожнісінько хоч покотися, — кинула вона сусідці. — Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, — зауважила молодиця, — вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, — додала вона, — без такого нерозуменяти нудно.

Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» — на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.

Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена — іграшки — залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті — Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.

Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень — диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.

Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, — таку силу мав його рівний пробіг, — давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, — човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Тим канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, — тоді-таки його просто кидали з кладок.

— Лонгрене! — закричав смертельно наляканий Меннерс. — Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

— Лонгрене! — волав Меннерс. — Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що …

Пурпурові вітрила читать онлайн, Александр Грин

I. Провість

Ось і Лонгрену, матросові «Оріона», міцного трьохсот-тонного брига, на якому він прослужив десять років і який любив більше, ніж син інколи любить рідну неньку, довелося кинути службу.

А сталось усе так. Одного разу, навідавшись вряди-годи додому, моряк не побачив, як завше ще віддалік, на порозі будинку свою дружину Мері, що сплескувала руками, а тоді щодуху кидалася назустріч. Натомість, біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькій Лонгреновій домівці — стояла схвильована сусідка.

— Три місяці я ходила за нею, старий, — мовила вона, — поглянь на свою донечку.

Серце Лонгренові завмерло, коли чоловік схилився над ліжком й побачив восьмимісячне створіння, що зосереджено споглядало його довгу бороду, потім сів, спустив очі й заходився крутити вуса. Вус був мокрий, як у зливу.

— Коли вмерла Мері? — запитав він.

Жінка розповіла сумну історію, раз у раз замовкаючи, щоб зворушливо побавити дівча, й щокроку запевняючи, що Мері в раю. Варто було Лонгренові заглибитись у подробиці, як рай видався йому трохи світлішим за якусь дровітню, тож подумав моряк, що вогонь звичайної лампи — коли б вони наразі були разом, утрьох — правив би за незамінну втіху для жінки, яка відбула до незнаного краю.

Місяців три тому господарські справи у молодої матері були вкрай кепські. З грошей, залишених Лонгреном, добряча половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я немовляти; нарешті втрата незначних, але необхідних для життя коштів змусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Той тримав трактир-крамницю, і його вважали багачем.

Мері пішла до нього о шостій вечора. Годині о сьомій оповідачка перестріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона докинула, що Меннерс погоджувався дати грошей, але ж за це вимагав кохання. Отже Мері нічого не домоглася.

— У нас удома порожнісінько хоч покотися, — кинула вона сусідці. — Сходжу-но я в місто, і ми з дівчам сяк-так перебудемося, доки не повернеться чоловік.

Погода того вечора була холодна й вітряна; дарма оповідачка переконувала молодицю не ходити до Лісса на ніч: «Ти змокнеш, Мері, мрячить, а вітер, так і дивись, принесе зливу».

Щоб сходити до міста з приморського села, потрібно не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухала оповідачку. «Досить мені колоти вам очі, — зауважила молодиця, — вже й без того нема майже жодної родини, де я не позичила хліба, чаю чи борошна. Заставлю каблучку, та й годі».

Вона сходила, вернула додому, а назавтра занедужала: жінка лежала у гарячці й марила; негода й вечірня мжичка вбила її двостороннім запаленням легенів, як сказав міський лікар, нагодившись на виклик добротливої оповідачки. Вже за тиждень одне місце на двоспальному ліжку Лонгрена порожнювало, а сусідка переселилася в його будинок глядіти й годувати дівчинку. Їй, самотній удові, це було завиграшки. До того ж, — додала вона, — без такого нерозуменяти нудно.

Лонгрен поїхав до міста, звільнився, попрощався з приятелями й вирішив плекати маленьку Ассоль. Доки пискля не трималось як слід на ногах, удова жила в матроса, заступаючи сирітці мати, аж ось прийшла мить, коли Ассоль уже не простяглася на долівці, занісши ніжку через поріг, і Лонгрен рішуче оголосив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за невгамовне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі помисли, надії, любов і спогади на маленькій істоті.

Грошей по десяти роках мандрівного життя на руках у чоловіка лишилося негусто. Він став до справи. Незабаром у міських магазинах з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, того, що він близько знав, що, з огляду на характер праці, почасти заміняло йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавань. У такий спосіб Лонгрен заробляв стільки, щоб жити в межах помірної економії. Нетовариський з природи, він, після смерті дружини, ще більш замкнувся й дедалі частіше тікав од людей. Іноді на свята його бачили в трактирі, але бувалий моряк ніколи не сідав, а похапцем перехиляв за стійкою склянку горілки й ішов геть, коротко кидаючи навсібіч «так», «ні», «здрастуйте», «прощай», «нічогенько собі» — на всі звертання й кивки сусідів. Гостей він не терпів, тихо спроваджуючи їх не примусом, а такими натяками й вигаданими обставинами, що відвідувачеві не залишалося нічого іншого, як вимислити якийсь привід, аби, бува, не засидітися.

Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена — іграшки — залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті — Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.

Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень — диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.

Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, — таку силу мав його рівний пробіг, — давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, — човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Тим канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, — тоді-таки його просто кидали з кладок.

— Лонгрене! — закричав смертельно наляканий Меннерс. — Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

— Лонгрене! — волав Меннерс. — Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, — зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, — рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:

— Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!

Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою.

— Спи, мила, — мовив він, — до ранку ще далеко.

— Що ти робиш?

— Чорну іграшку я зробив, Ассоль, — спи!

Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні …

Система уроків за творчістю Олександра Гріна «Пурпурові вітрила»

Тема. Світ уяви Олександра Гріна. Грін і Україна. Віра в силу надії та        справжнього кохання у повісті – казці «Пурпурові вітрила».

Мета. Дати короткі відомості про життя та творчість О. Гріна, висвітлити його зв’язки з Україною, визначити основну тему та ідеї повісті – казки «Пурпурові вітрила», з’ясувати її гуманістичний пафос;

        Розвивати творчу уяву учнів, навички виразного читання, усного мовлення, вміння аналізувати текст;

        Виховувати любов до краси, моральні якості учнів, віру в силу добра й кохання.

Обладнання. Портрети О. Гріна , малюнки учнів до повісті – казки, ілюстрації художників до повісті.

Хід уроку

До кінця днів я хотів би мандрувати

По світлих країнах моєї уяви.

О. Грін

1. Підготовка до сприйняття навчальної теми

Вступне слово вчителя.

Чи знаєте ви, де розташовані Зурбаган, Каперна чи острів Рено? Не шукайте їх на карті. Ви не знайдете їх ні в нашій країні, ні за кордоном. Однак вони існують! Існують в чарівній країні, яку придумав О. Грін – Грінландія. В цій країні живуть люди, які вірять у світле майбутнє. Герої Олександра Гріна, як і він сам, ніколи не втрачали надії, віру в кохання, бо коли втрачаєш віру і надію, життя не має ніякого сенсу. Сьогодні ми помандруємо цією країною.

2. Оголошення теми і мети уроку. Аналіз епіграфа.

3. Формування нових знань.

— сьогодні у нас працюють студія «Біографів», студія «Аналітик», Студія «Декламатор».

Учитель.

Олександр Грін почав мріяти про береги Нездійсненного дуже давно. Коли йому було лише 16 років і він ще не був письменником Гріном, а мрійливим юнаком Сашком Гринєвським і приїхав до Одеси, щоб вирушити в кругосвітню подорож. Грін народився у далекому місті Вятка у 1880 році., де не було ніякого моря. Маленький Сашко мріяв стати капітаном і відкривати невідомі землі. Коли він приїхав до Одеси, на ньому була сіра учнівська курточка і великий капелюх, який здавався йому схожим на мексиканське сомбреро. Побачивши його у такому вигляді , капітани одразу зрозуміли, що він новачок і відмовляли йому. Сашко цілодобово тинявся у порту, скрізь пропонуючи свої послуги. Хотів найнятися лише за саме харчування, відмовлявся від платні, але й тут чув: «Ні!»

Біографи.

 «Рано чи пізно, під старість, чи в розквіті літ Нездійсненне кличе нас, і ми озираємося, прагнучи зрозуміти, звідки прилетів цей клич. Тоді, прокинувшись посеред світу свого, ми вдивляємося всім своїм єством у життя, всім єством намагаючись зрозуміти, чи не починає збуватися Нездійсненне?»

Нарешті йому пощастило : його взяли матросом на рейс «Одеса – Батумі». Сподівань було багато, проте моряк з нього не вийшов і невдовзі його списали з корабля. Капітаном він так і не став, і далекі країни залишилися лише в його мріях. Однак на все життя йому запам’яталося нічне море, ланцюжок ліхтариків на березі і зоряне небо над головою.

«Я став придивлятися до моря і морського життя з його внутрішніх, справжніх боків, уперше відчувши, що тут такі самі люди, як і всюди, і що чудеса в самих нас».

Вчитель. Грін розумів цю істину ще змолоду і почав шукати дивовижне не в казкових країнах, а передовсім – у душах людей. Він шукав надзвичайне і неповторне, де він був. Йому довелося працювати і дроворубом, і слюсарем, і рудокопом… Не знайшовши справи до душі, у 1902 році Олександр Гринєвський записується в солдати. За 10 місяців військової служби три з половиною просидів у карцері. Він тікає з армії і захоплюється революційними ідеями. 11 листопада 1903 року Гринєвського вперше заарештували. У 1905 році його звільнили, потім знову арешт, втеча і нелегальний переїзд до Петербурга. Саме тоді Олександр зрозумів, що може творити прекрасний світ – світ у літературі. Так Гринєвський стає письменником – Олександром Гріном, взявши собі за псевдонім хлопчаче прізвисько. За таким псевдонімом були надруковані перші його твори6 «Капітан Дюк», «Загадкові історії», «Людина з людиною».

Біографи.

Олександр Грін мріяв про щастя кожної людини, а не абстрактних мільйонів. Особисте щастя, кохання, здійснення заповітних бажань – ось ті цінності, які були головними для митця. Він сподівався, що саме 1917 рік принесе народу давно очікувану свободу і добробут. Але все це залишилося лише словами. Улітку 1919року Гріна призвали на службу до Червоної Армії, проте невдовзі він захворів на тиф і ледве не помер.

Після тривалої хвороби письменник вийшов із лікарні. У нього не було ні місця роботи, ні притулку, ні пайка. Гріна врятував тоді Горький. Він піклувався про нього, знайшов йому хлібні картки, рекомендував у члени Будинку мистецтв, де Гріну дали окрему кімнату, а головне — — Горький знайшов для Гріна літературну роботу. Здавалося, що настав порятунок і можна було ні про що не думати.

Однак не думати Грін не міг. Він не міг не турбуватися про тих, хто вимушено поїхав в еміграцію. І про тих, хто залишився разом із ним вдома. Настали часи, коли кращих письменників розстрілювали, цькували, відправляли у заслання. У ті часи куля важила набагато більше за поетичне слово.

І все – таки душа Гріна прагнула до поетичних берегів прекрасної країни, де немає місця брехні й насильству і на всіх людей чекає довгождане щастя. У 1021 році написана дивовижна повість, яка стала класикою світової літератури – «Пурпурові вітрила».

Студія «Декламатори»

Виразне читання в особах фрагмента з повісті –казки «Пурпурові вітрила» (Егль і Ассоль)

Учитель.

Важко повірити, що Грін дописував останні сторінки повісті  у своїй холодній квартирі саме в той час, коли тисячі людей гинули від холоду, голоду, розрухи на фронтах громадянської війни. Багато хто дивувався: як міг Грін написати таку світлу, ліричну казку? Гріна називали несучасним письменником, на що він відповідав: «А хіба «Пурпурові вітрила» не сучасна річ? Ви не уважні, їй – богу…» .

«Біографи»

 У лютому 1921 року Грін узяв шлюб із Ніною Миколаївною Мироновою, котра залишилася з ним поруч до останніх його днів. У тому ж році письменник розпочав роботу над романом «Сяючий світ» про людину, яка вміла літати без усяких допоміжних приладів. В образі головного героя твору Грін утілив думку про могутність людського духу, який не можна здолати, якщо людина залишається внутрішньо незалежною. Хоча герой роману, Друд, гине під натиском людей, безкрилих і жорстоких, але його душа не підкорилася земному тяжінню. Вона, покинувши тіло, летить до сліпучих зірок – туди, де панують краса та ідеали.

Грін вважав, що в житті треба йти від легенди до перетворення дійсності. Ось чому він писав свої романтичні твори – не для того, щоб втекти від дійсності, а навпаки – щоб зробити її кращою, показати шляхи вдосконалення.

Учитель.

Крим – чарівна країна, де романтик Олександр Грін знайшов утілення своїх мрій, спокій і душевний притулок. Пишна природа Криму, синє море, яскраве сонце – усе це збуджувало натхнення. Уперше Грін приїхав у Крим у 1923 році. За надрукований твір «Сяючий світ» письменник отримав гонорар, який він і його дружина вирішили витратити на подорож. Побували в Севастополі, Ялті, Лівадії, Алупці, Гурзуфі. Чотири роки потому знову приїхали в Крим. Потім вирішили тут оселитися через загострення хвороби О. Гріна ( у нього був туберкульоз). Шість років митець разом із дружиною прожив у Феодосії. Напевне, не менше половини  доробку Гріна створено у феодосійський період його життя. Зараз у Феодосії є музей – квартира письменника, оформлений відомим художником С. Бродським у вигляді корабля.

Однак останні дні письменника пройшли не у Феодосії, а в Старому Криму. Через матеріальну скруту Олександр Степанович і Ніна Миколаївна не могли утримувати будинок у Феодосії, до того ж галасливе курортне місто не зовсім підходило йому для роботи. І тоді Ніна Миколаївна продала найціннішу річ – золотий годинник, подарований чоловіком , і купила невеличкий будиночок у старому Криму.

Однак жити йому довелося зовсім недовго. Щорічно в день весілля він присвячував своїй дружині вірш. Востаннє він це зробив 7 березня 1932 року. 8 серпня 1932 року О. Грін помер. І смерть не в змозі подолати світ добра, мрії і надії, які залишив нам митець у своїх творах.

Бесіда за повістю – казкою «Пурпурові вітрила»

• Про що розповідається у повісті – казці?
• Чи сподобався вам твір?
• Які герої найбільше запам’яталися? Чому?
• Чи став хтось із героїв вашим ідеалом?
• Які думки і почуття викликав у вас твір?
•  Які враження залишились у вашій душі?
• Чи хотіли б ви опинитися на місці Ассоль?
•  Чи хотіли б ви бути таким, як Грей?

Студія «Аналітики»

• Визначте основну тему повісті – казки ( тяжкий шлях Ассоль до своєї мрії)
• Які ще теми порушуються у творі? ( зіткнення мрії з брутальною дійсністю, кохання, доброта, батьківська відданість, заздрість, лицемірство, праця)
• Пригадайте характерні риси чарівної казки. Які з цих рис виявилися в повісті О. Гріна? ( вигаданість подій і ситуацій, герої мають незвичні імена, перемога добра й кохання у фіналі твору, піднесений стиль)
• У чому ви вбачаєте зв’язок твору з реальністю? Доведіть свою думку на прикладах  з тексту. (зображення тяжкої праці Лонгрена, життєподібність образів у зображенні поведінки і характерів, показ соціальної та майнової нерівності людей, правдивість в описах помешкання персонажів, картини природи…).
• Коли Ассоль почала вірити в казку?
• У що вірила Ассоль?
• Чи було легко пронести дівчині свою віру через роки?
• Хто допоміг Ассоль реалізувати свою мрію?

4. Домашнє завдання.

Дібрати цитати до характеристики образів Ассоль та Грея.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки до уроку

 

Особисте щастя
						Кохання
Здійснення заповітних бажань
						Свобода
	Добробут
								Мрія
		Надія
							Віра

 

 

 

 

 

 

                                               

     Олександр Грін

        (1880 – 1932)                                        В. Висоцький Обкладинка

                                                                          до книги О. Гріна

                                                                    «Пурпурові вітрила» (1979)

 

 

                   
 

     К. Штанко.

Ілюстрація до повісті

О.Гріна «Пурпурові вітрила»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема. Цілісність натури й духовне багатство Ассоль. Ассоль і Ґрей. Символіка пурпурових вітрил і значення назви твору.

Мета. Схарактеризувати образи Ассоль і Ґрея, визначити художні засоби створення героїв, дати початкове поняття про символ, розкрити символіку повісті;

       розвивати вміння аналізувати художній образ, розрізняти засоби художньої виразності та їх роль у тексті, розвивати навички виразного читання, складання плану – характеристики образу, виховувати моральні якості учнів.

ХІД УРОКУ

…очі дівчинки, нарешті, ясно розкрилися.

У них було все найкраще людини.

О. Грін «Пурпурові вітрила»

1. Підготовка  до сприйняття навчальної теми.

2. Оголошення теми, епіграфа уроку.

Створення «Асоціативного куща»

Ви вже прочитали усі повість «Пурпурові вітрила». У кожного із вас залишилися якісь відчуття, кожен з вас про щось думав, можливо, порівнював себе із головними героями повісті. На основі своїх думок, відчуттів ми зараз створимо з вами асоціативний ряд до слова «ВІТРИЛА»

Вітрила – море, корабель, «Секрет», мрія, Ассоль, кохання, життя…

3. Формування нових знань

Учитель.

Давайте пригадаємо з вами деякі елементи теорії літератури, а саме:

• що називається казкою? Які її основні ознаки?
•  Що називається повістю?
•  Чому «Пурпурові вітрила» є повістю – казкою?

 

 

 

 

 

 

Теорія літератури

Казка – оповідання про неймовірну, але повчальну історію. Головною відмінною рисою казки є наявність дива, фантастики. Вимислу, розважливої спрямованості

 

Повість – прозовий жанр описово – оповідного типу, в якому життя подається у вигляді ряду епізодів з життя героя, середня епічна форма, яка показує етап життя героя.

 

Символ – непряме називання явищ духовного світу, натяк, відсилання до чогось такого, що залишилося не названим, але відчутним у тексті.

 

Ми з вами познайомилися іще з одним літературознавчим терміном «СИМВОЛ». Як ви думаєте, які символи є у творі «Пурпурові вітрила»?

Пурпурові вітрила – символ мрії, надії на краще, величі кохання.

Назва яхти Ґрея «Секрет» — символ пошуку смислу людського життя, таємниці людського буття.

Слово «рай» (у написі на старих бочках) – символ духовної єдності душ, піднесеного життя.

Море – символ непередбачуваності життя людини, бурхливої долі й водночас символ волі, природної гармонії.

Каперна – символ людського зла, жорстокості, ницості

Зоря – символ здійснення мрій, пробудження душі, кохання.

Сонячне світло (коли Ґрей побачив Ассоль) – символ просвітлення душі, кохання, ідеалу.

 

Перевіряємо розуміння прочитаного

«Мікрофон»

Дитинство як пора мрій.

• Що незвичайного й дивовижного  в історіях, що їх розповідав Ассоль батько?
• Які головні події позначили дитинство Ассоль і підготували дівчинку до зустрічі з казкарем Еглем?
• Що надихнуло Егля на створення дивовижної «казки, яка розквітне в Каперні»?
• Як Ассоль сприймає своє спілкування з казкарем?
• Яку роль відіграють обставини цього спілкування?
• Чому Ґрей жив у своєму власному видуманому світі?
• Які внутрішні та зовнішні зміни відбулися з Ґреєм, коли він обрав самостійне життя?
• Який вплив на формування особистості юнги мав капітан Гоп?
• Яким ти уявляєш Ґрея – власника корабля?
• Що ти дізнався про батьків Ассоль і конфлікт Лонґрена та Меннерса?
• Як мешканці селища ставилися до Лонґрена і чому?
• До яких соціальних верств належать головні й другорядні персонажі розділу «Пророкування»?
• Де відбувається дія? Як ви гадаєте, місто Лісс і приморське місто Каперна знаходять в реальних чи вигаданих краях?
• Як автор влаштовує зустріч персонажів?
• Де вона відбувається і який настрій є панівним? Чим зумовлена ця зустріч?
• Що спільного і що відмінне у персонажів повісті?
• Як Ґрей переконує Ассоль одружитись з ним?
• Чому Ґрін дарує кохання саме цим героям? Чи могла б повість закінчитись інакше?

Аналіз образу Ассоль

Бесіда

• В яких умовах формувалася Ассоль?
• Чому люди вважали її божевільною?
• Розкажіть про стосунки Ассоль і батька.
•  Схарактеризуйте моральні якості Ассоль
• Як Ассоль несла свою мрію крізь темний і брутальний світ?
• Прочитайте опис портрета Ассоль під час зустрічі з Еглем.
• Прочитайте опис портрета Ассоль очима Ґрея.
• Прочитайте опис Ассоль, яка побачила своє відображення у дзеркалі.
• Знайдіть авторську характеристику Ассоль

Складання плану характеристики Ассоль

1. Тяжке життя Ассоль
2. Мрія про пурпурові вітрила
3.  Ассоль і батько
4. Ставлення до Ассоль людей із Каперни
5.  Зустріч Ассоль із Ґреєм
6. Духовне багатство Ассоль

Аналіз образу Ґрея

Бесіда

• В яких умовах формувався характер Ґрея?
• Чому він ріс самотнім?
• Які книги та картини любив Ґрей? Як вони впливали на його уяву?
• Назвіть епізоди з життя Ґрея – хлопчика, в яких виявилися його людські якості?
• Ким у дитинстві мріяв стати Ґрей? Чому?
• Як він ішов до своєї мрії? Які випробування подолав?
• Яка була душа у Ґрея? Як про це каже автор?
• Як Ґрей ставився до своїх батьків, особливо до матері?
• Як Ґрей ставився до простих людей, до моряків?
• Як люди сприймали Ґрея? Наведіть приклади з тексту.

Складання плану характеристики Ґрея

1. Життя у замку.
2. Мрії про широкі простори.
3. Як Ґрей став капітаном.
4. Туга за ідеалом.
5. Ассоль – втілення ідеалу Ґрея.
6. Дива треба робити своїми руками.

4. Підсумкове завдання.

Які істини утверджуються в повісті – казці «Пурпурові вітрила»?

5. Домашнє завдання.

Підготуватися до уроку розвитку зв’язного мовлення. Поміркуйте над темою «Якби Ґрей не зустрів Ассоль»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки до уроку

 

 

Тема. Твір – мініатюра «Якби Ґрей не зустрів Ассоль уві сні..»

Мета. Узагальнити знання учнями твору, спонукати їх до переосмислення прочитаного, розвивати навички зв’язного мовлення, вміння досліджувати художній текст, висловлювати або обстоювати власні думки з приводу прочитаного, формувати прагнення до логічного мислення, художньої уяви, виховувати вдумливого читача.

Як тісно сплелися тут доля,воля

Й властивість характерів.

О. Ґрін

Зміст роботи

Вступне слово вчителя (звернення до теми й епіграфа уроку)

Випадковість… Іноді вона вирішує долі людей. Простий збіг обставин – але «Ґрей і Ассоль знайшли одне одного вранці літнього дня, повного неминучості». Випадковість і неминучість. Ці слова є взаємовиключними за своїм смислом, проте саме неминуча випадковість з’єднала серця двох людей.

«Як тісно сплелися тут доля , воля й властивість характерів»

Підготовка до написання твору – роздуму

Бесіда (узагальнення вивченого матеріалу)

• Що вирізняло Ассоль серед капернців? (дочка рибалки навіть зовні була несхожою на мешканців Каперни: тендітна, ніжна, із сумним поглядом дорослих очей; у багатому внутрішньому світі Ассоль органічно поєднується любов і тонке відчуття природи, працелюбність і мрійливість, уміння зносити образи і воля до життя, очікування дива і кохання. Навіть капернцям здавалося, «що їй дано більше, ніж іншим – лише іншою мовою».)
• Яким було життя Ассоль до зустрічі з Ґреєм? ( ще з дитинства Ассоль відчула на собі вияв громадської думки: в неї «кидали грязюкою і дражнили», її цуралися та били, принижували; «дівчинка зростала без подруг», самотня, дивакувата для інших, проте віддана своїй «Пурпуровій мрії»)
• Яку роль у житті Ассоль відігравали пурпурові вітрила? ( змайстрована Лонґреном іграшка – казка, яку розповів дівчинці Егль,мрія, яка підтримувала Ассоль у житті, щастя, подароване Ґреєм, — символ мрії, кохання, відданості)
• Чим відрізнявся Артур Ґрей від членів своєї родини? (в аристократичній родині Артура Ґрея панували холодна велич та бездушність; проте хлопчик народився з «живою душею», в якій було місце співпереживанню до благородних вчинків, «духу дослідження», цілеспрямованості та незламності характеру)
• Як жив Ґрей до того, як побачив Ассоль? ( «Він народився капітаном, хотів бути ним та став ним». Артур відцурався від того світу, в якому його портрет «міг висіти на стіні без шкоди для честі роду», і проміняв це життя на долю простого моряка. «Ґрей ішов до мети зі зціпленими зубами та зблідлим обличчям», «він мовчки зносив глум, знущання й неминучу лайку» до того часу, поки не став капітаном)
• Що спільного між світами, в яких жили Ассоль і Ґрей? ( герої належать до різних прошарків суспільства –простолюдинів та аристократів, але ці світи пройняті бездушністю, примітивністю існування, нерозумінням і жорстокістю стосовно тих, які не вписуються у загальноприйняті рамки)
• Як зустрілися Ассоль і Ґрей? ( «Секрет» став на рейді у Ліссі, що неподалік від Каперни. Ґрей вирішив цієї ночі порибалити. Разом із Летікою він опинився у тому лісі, де спала стомлена Ассоль. На світанку Ґрей , блукаючи лісом, побачив сплячу красуню, і «все зворушилося, все усміхнулося в ньому»)
• Чому незнайома дівчина зацікавила Артура Ґрея? («Можливо, за інших обставин ця дівчина була б помічена ним тільки очима, але тут він інакше побачив її»)
• Як ви зрозуміли слова «інакше побачив її»? ( тобто відчув споріднену душу, побачив не форму (зовнішність), а зміст ( внутрішню красу) дівчини)
• Чому Ґрей вирішив зробити диво своїми руками? ( «Я приходжу до тої, яка чекає мене, я ж не хочу нікого іншого, окрім неї», «незабаром ви побачите дівчину, яка не може, не повинна інакше вийти заміж, як тільки у такий спосіб»)

Складання каліграми

 

 

Цей корабель пливе на хвилях життя, в якому тісно переплелися доля, випадок і неминучість, до щастя, що, як сонце, опромінює героїв. У вигляді темної хмари позаду залишається минуле, в якому, окрім самотності, нерозуміння , приниження та боротьби з долею, немає нічого. Досягти щастя героям допомагає віра в диво, надія на здійснення мрії, любов одне до одного, а головне – розуміння того, що «потрібно робити дива своїми руками». Від минулого до щастя героїв несуть пам’ятні вітрила. Протистояння суспільству, несхожість з іншими, жива душа, незламна воля та здатність мріяти – ці риси характеру героїв роблять неможливими їхнє існування у світі примітивного буття, ницості і бруду, духовного вбозтва.

Повторення відомостей про твір – мініатюру.

Рекомендації учням щодо написання твору – мініатюри

 

 

 

 

Настанови для учнів щодо написання твору  на запропоновану тему:

• Поміркуйте, що б сталося із героями, якби випадково Ґрей не потрапив до лісу і не побачив сплячу Ассоль?
• Спробуйте простежити: як змінилася б доля Ассоль якби її мрія не здійснилася; чи змогла б дівчина пристосуватися до буденності, стати такою, як всі, чи змогла б вона бути щасливою?
• Простежте подальше життя Ґрея: він досяг своєї мети – став капітаном, має те, чого бажав; чи зміг би Ґрей одружитися з іншою дівчиною? Яка жінка повинна бути поряд із цим героєм?
• Зробіть висновки

Написання твору – роздуму

Оцінювання роботи учнів на уроці

Домашнє завдання.

Дописати твір

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Головну героїню повісті звали… (Ассоль)
2. Який головний символ у повісті? (Пурпурові вітрила)
3. Хто надихнув Ассоль на мрію про білий корабель з пурпуровими вітрилами? ( Егль)
4. Визначте жанр твору «Пурпурові вітрила» (повість – казка)
5. Визначте гуманістичний пафос повісті О. Ґріна «Пурпурові вітрила2
6. Складіть план характеристики Ассоль
7. Поміркуйте, до кого припливає корабель з пурпуровими вітрилами?

 

Гра «Слабкий ланцюг»

1. О. Грін жив у:

А) 17 -18 ст.

Б) 18 -19 ст.

В) 19 – 20 ст.

 

2. Справжнє прізвище О. Ґріна:

А) Маєвський

Б) Гринєвський

В) Праєвський

 

3. Батька Ассоль звали:

А) Легран

Б) Лонгрен

В) Логран

 

4.Жанр твору «Пурпурові вітрила»:

А) казка

Б) фантастичне оповідання

В) повість – казка

Гра «Упізнай героя»

1. «…матрос «Оріона», міцного трьохсоттонного брига . на якому він прослужив 10 років і якому був відданий сильніше, ніж інколи син рідній матері, мусив, нарешті, покинути службу»

                                                                     (Лонґрен)

2. « Вона пішла, повернулась, а другого дня злягла в гарячці й маренні; негода й вечірній заморозок звалили ї двобічним запаленням легенів, як сказав міський лікар, якого викликала добросерда оповідачка». (Мері, мати Ассоль)

3.  « … було вже 5 років, і батько починав чимраз лагідніше і лагідніше всміхатися, позираючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, вона намагалася впоратися з таємницею застебнутого жилета або кумедно наспівувала матроських пісень – дикі рево вірші». (Ассоль)

4.» Перед нею був не хто інший, як мандруючий пішки відомий збирач пісень, легенд, переказів і казок. Сиві кучері складками випадали з – під його бриля; сіра блуза, заправлена в сині штани, і високі чоботи надавали йому вигляду мисливця…» (Егль)

5. «… народився  з живою душе.. зовсім не схильною продовжувати визначену наперед фамільну лінію». (Артур Ґрей)

6. «… залишаючись віч-на-віч з хлопчиком, робилася звичайною мамою, яка говорила люблячим, лагідним тоном ті найсердечніше дурниці, які не можна передавати на папері…» (Ліліан Ґрей)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пурпурові вітрила — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перше видання твору

«Пурпурові вітрила» («Червоні вітрила», «Шахралові вітрила»; рос. «Алые паруса») — повість-феєрія російського письменника Олександра Гріна про непохитну віру в диво і всеперемагаючу, піднесену мрію, написана в 1916–1922 роках.

Повість розповідає історію життя дівчинки Ассоль, яка втратила свою матір Меррі, коли їй було лише вісім місяців, поки батько був у морі, за нею доглядала сусідка-вдова. Ассоль жила зі своїм батьком моряком. Після відставки батько став робити іграшки, щоб заробити собі і маленькій Ассоль на життя. У селі всі насміхались над Ассоль та її батьком .Одного разу Ассоль в лісі зустріла старого на ім’я Егль, який розповів їй, що коли вона стане дорослою, до неї припливе принц на кораблі з червоними вітрилами. Ассоль повірила старому і стала чекати принца. Над нею сміялось все містечко, але одного дня її мрія все-таки здійснилася. Одного разу її побачив Грей. який закохався в неї. Він розпитав про дівчину та її мрію, скупив усе пурпурове полотно у крамничках містечка. Так з’явився одного ранку корабель із пурпуровими вітрилами. А щаслива Ассоль пішла назустріч своєму щастю.^[1]

Повість-феєрія складається із семи розділів, кожний має свою назву. У творі 2 головні герої: Ассоль і Грей. Про кожного з них йде мова у 3 розділах. Останній розділ присвячується їм обом. Розділи про Ассоль:

• І «Пророкування»
• ІV «Напередодні»
• VІ «Ассоль залишилася сама»

Розділи про Грея:

• ІІ «Грей»
• ІІІ»Світанок»
• V «Бойові приготування»

Фінал повісті має назву

• VІІ «Пурпуровий секрет» У «Пурпурових вітрилах» Грін змальовує невідому країну, якої не існує, та героїв, що мають незвичайні імена. Проте це не чарівна казка про Попелюшку, котрій принц приніс кришталевий черевичок. Ассоль дочекалася дива, адже вона так вірила у свою мрію і ніколи не відмовлялася від неї, хоча й терпіла злидні та насмішки. Письменник утверджує думку про те, що треба завжди сподіватись на краще, не втрачати мужності та надії. Письменник утілив у творі думку про пошуки ідеального світу, де живуть сильні й красиві герої, здатні боротися за свою мрію й знаходити рідних по духу людей. Головний герой повісті Ґрей зробив те, про що все життя мріяв сам письменник, — став капітаном і подарував казку своїй коханій. Твір «Пурпурові вітрила» просякнутий світлою вірою в те, що людина може створити справжнє диво своїми руками. Письменник К. Паустовський сказав про цю повість: «Світ героїв Гріна здається нереальним лише людині, ницій духовно». Твір вчить бачити у буденному таємниче, відчувати добро і прагнути його, бути сильним духом та перемагати життєві негаразди, мати високу мрію і вірити, що мрії здійснюються
  

Автор зумів показати два світи у творі: світ романтиків й світ обивателів. Ассоль чужа у світі Каперни, Грей у замку батьків. Кожний з них шукає свою мрію. Ассоль вірить й чекає на неї, Грей діє й добивається. Герої твору:

• Ассоль
• Батько Ассоль — Лонгрен, моряк
• Мати Ассоль — Мері
• Сусідка
• Егль — дарує мрію дівчинці
• Меннерс
• мешканці Каперни
• Грей
• Ліонель і Ліліан
• Капітан Гоп
• Слуги: Бетсі, Польдішок
• Матрос Летіка

Грін написав твір у голодному післяреволюційному 1921 році, потерпаючи від безгрошів’я, хвороб та виснаження, і назвав феєрією. Присвятив її своїй дружині Ніні Миколаївні. Спершу назва повісті російською звучала як «Красные паруса», але тотожність кольору цієї назви кольору більшовицької символіки та страшні події, що відбувалися в тогочасному Петрограді після жовтневого перевороту 1917 року, змусили Гріна змінити назву свого твору. Відтоді російською назва повісті звучить як «Алые паруса».

Екранізації[ред. | ред. код]

Волощук Є.В., Слободянюк О.М. Світова література. Підр. для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів.- К.: Генеза, 2015.- стр.161-180

https://dovidka.biz.ua/purpurovi-vitrila-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань

Читать онлайн «Пурпурові вітрила (Збірник)» автора Грин Александр Степанович — RuLit

Зрештою, він і сам ні до кого не ходив; отож між ним і земляками постало холодне відчуження, і коли б робота Лонгрена — іграшки — залежала від справ села більше, на плечі йому лягли б значно важчі наслідки таких взаємин. Товари і харчі купував він у місті — Меннерс не міг би похвалитися навіть пачкою сірників, купленою в нього Лонгреном. Так само він сам порався по господарству й терпляче проходив невластиве чоловікові складне мистецтво вирощування дівчинки.

Ассоль було вже п’ять років, і батько посміхався чимраз м’якіше й м’якіше, поглядаючи на її нервове, добре личко, коли, сидячи в нього на колінах, дівча трудилося над таємницею застебнутого жилета або потішно виспівувало матроських пісень — диких ревовіршиків. Передані дитячим голосом ці пісеньки, в яких до того ж частенько бракувало «р», наводили на думку про танок якогось ведмедя, прикрашеного блакитною стрічечкою. У цей час сталася подія, тінь якої, впавши на батька, лягла й на дочку.

Була весна, рання й сувора, як зима, проте по-інакшому. Тижнів на три припав до холодної землі різкий береговий норд.

Повитягувані на берег рибальські човни лежали на білому піску кілем догори, наче величезні риби, що світили своїми спинами. У таку погоду жодна душа не наважилася б рибалчити. Хіба вряди-годи погляд вловлював посеред єдиної вулиці якогось бідолаху, що вийшов з дому; холодний вихор, вганяючись із берегових пагорбів у порожнечу обрію, перетворював «відкрите повітря» на суцільну тортуру. З усіх димарів Каперни з ранку до вечора курило, тим-то на круті дахи лягав дим.

Але ці дні норду виманювали Лонгрена з його теплого будиночка частіше за сонце, що за доброї години закидає море й Каперну покривалами повітряного золота. Лонгрен виходив на місток, який спочивав на довгих рядах паль, і край цього дощатого молу довго курив люльку, роздмухувану вітром, дивлячись, як оголене біля берегів дно димиться сивою піною, а та щосили квапиться слідом за валами, гуркотливий біг яких до чорного, штормового виднокраю наповнює простір табунами фантастичних гривастих істот, які мчать у розгнузданому лютому розпачі до далекої розради. Скиглення й клекіт, ревуча стрілянина величезних злетів води й, здавалося, зримий струмінь вітру, який смугує околиці, — таку силу мав його рівний пробіг, — давали змученій душі Лонгрена ту притертість, приголомшення, що, зводячи горе до неясного суму, діє до пари глибокому сну.

Одного такого дня дванадцятирічний син Меннерса, Хін, помітивши, що батьків човен б’ється під кладками об палі, ламаючи борти, пішов і сказав про це батькові. Тільки-но почався шторм; Меннерс забув витягти човна на пісок. Отож він зараз же подався на берег і побачив край молу Лонгрена: той курив, стоячи спиною до нього. На березі, крім них двох, не було ані душі. Меннерс рушив кладками, спустився на середині в сповнену скаженого плюскоту воду і відв’язав шкот; стоячи в човні, відчайдух вирішив пробиратися до берега, хапаючись руками за палі. Про весла він забув, і тієї ж миті, коли, заточившись, Меннерс не встиг схопитися за найближчу палю, сильний удар вітру жбурнув ніс човна від кладок у бік океану. Тепер навіть, витягнувшись на всю довжину тіла, Меннерс не дістав би найближчої палі. Вітер і хвилі, гойдаючи човен, несли його у згубний простір. Опинившись на слизькому, Меннерс хотів було кинутися у воду і поплисти до берега, але припізнився з рішенням, — човен-бо вертівся вже геть поряд із кінцем молу, де немала глибина води й лють валів обіцяли неминучу загибель. Між Лонгреном і Меннерсом, що його несло в буремну далечінь, був щонайбільше десяток сажнів ще рятівної відстані, адже на кладках під рукою в Лонгрена висів, згорнутий у моток, канат з уплетеним в один його кінець грузилом. Тим канатом послуговувалися у негоду, коли треба було пристати, — тоді-таки його просто кидали з кладок.

— Лонгрене! — закричав смертельно наляканий Меннерс. — Чого стоїш, як пеньок? Бачиш, мене несе; кидай причал!

Лонгрен мовчав, спокійно дивлячись на метання Меннерса в човні, хіба що дим з його люльки жбухнув іще сильніше, і він, забарившись, вийняв її з рота, щоб краще бачити, що діється.

— Лонгрене! — волав Меннерс. — Хіба ти мене не чуєш, я гину, рятуй!

А проте, Лонгрен і пари з рота не пустив; здавалося, він не чув розпачливого крику. Поки човен не віднесло ген-ген, так що слова-крики Меннерса ледь-ледь долітали, він навіть із ноги на ногу не переступив. Меннерс ридав від жаху, заклинав матроса бігти до рибалок, благати на допомогу, обіцяв гроші, загрожував і сипав прокльонами, але Лонгрен лише підійшов ближче до самого краю молу, щоб не відразу спустити з ока метання й стрибки човна. «Лонгрене, — зачув він глухе, як, сидячи всередині, хтось розібрав би, що йому кричать з даху, — рятуй!» Тоді, набравши повітря й глибоко вдихнувши, щоб вітер не вкрав жодного слова, Лонгрен крикнув:

Читать онлайн «Пурпурові вітрила (Збірник)» автора Грин Александр Степанович — RuLit

Найчастіше Ассоль розважалася, залізаючи вечорами або у свято до батька на коліна, коли старий, відставивши банки із клейстером, інструменти й відклавши незакінчену роботу, сідав, скинувши фартуха, відпочити, із люлькою в зубах, — й, крутячись у дбайливому кільці батьківської руки, чіпала різні частини іграшок, розпитуючи про їхнє призначення. Так зачиналася своєрідна фантастична лекція про життя й людей — лекція, у якій, з огляду на колишній спосіб життя Лонгрена, випадковості, випадок назагал, — дивовижні, неймовірні й незвичайні події посідали чільне місце. Лонгрен, називаючи дівчинці ймена снастей, вітрил, предметів морського побуту, поступово захоплювався, переходячи від пояснень до різних епізодів, у яких грали свою роль то поземна катеринка, то стернове кермо, то щогла або певний різновид човна тощо, а від окремих ілюстрацій цих переходив до широких картин морських мандрівок, вплітаючи забобони в дійсність, а дійсність — в образи своєї фантазії. Тут з’являлася й тигрова кішка, вісниця кораблетрощі, і наділений даром мовлення морський півень, піти проти наказів якого означало збитися з курсу, і «Летючий Голландець» із шаленим своїм екіпажем; прикмети, примари, русалки, пірати — словом, усі байки, що ними моряки розважаються на дозвіллі в штиль або забившись до улюбленого шинка. Розповідав Лонгрен також про тих, хто вижив у кораблетрощі, про тих, хто здичавів і згубив дар мови, про таємничі скарби, бунти каторжників і про всяку всячину, і дівчинка слухала його уважніше, ніж, далебі, хтось прихиляв своє вухо до Колумба, коли той уперше розказував про новий материк. «Ну ж бо, кажи ще», — просила Ассоль, коли Лонгрен, замислившись, замовкав, і засинала в нього на грудях з головою, повною чудесних снів.

Також за велику, завжди матеріально суттєву втіху дівчинка мала появу крамарчука з міської іграшкової крамниці, що охоче купувала роботи Лонгрена. Щоб загодити батька й уторгувати зайве, чоловік брав із собою для дівчинки кілька яблук, солодкий пиріжок, жменю горіхів. Торгуватись Лонгренові було не до вподоби, отож зазвичай старий просив справжню вартість, а крамарчук зменшував. «Ех, ви, — казав Лонгрен, — та я цілісінький тиждень сидів над цим ботом. (Бот був п’ятивершковий.[1]) Глянь-но, що за міцність, а углиб, а доброта? Бот цей п’ятнадцять чоловік витримає, хоч би у негоду». Кінчалося тим, що тиха метушня дівчинки, яка муркотіла над своїм яблуком, позбавляла Лонгрена стійкості й бажання сперечатися; він ішов на поблажку, а крамарчук, набивши кошик чудовими, міцними іграшками, ішов, посміюючись у вуса. Всю домашню роботу Лонгрен робив сам: колов дрова, носив воду, розпалював грубу, готував, прав, прасував білизну й, окрім усього цього, устигав працювати задля грошей. Коли Ассоль виповнилося вісім років, батько навчив її читати й писати. Тепер іноді він брав дівча із собою в місто, а з часом при нагоді міг послати одну, якщо треба було забрати гроші в крамниці чи занести товар. Це траплялося не часто, хоча Лісс лежав усього за чотири версти від Каперни, але дорога до нього йшла лісом, а в лісі багато чого може налякати дітей, окрім фізичної небезпеки (її, щоправда, важко зустріти так близько біля міста, проте на оці мати-таки не завадить). Тим-то лише в гарні дні, вранці, коли хаща обабіч дороги повнилася сонячною зливою, квітами й тишею, так що вразливості Ассоль не загрожували фантоми уяви, Лонгрен відпускав доньку до міста.

Якось, посеред такої подорожі до міста, дівчинка присіла край дороги, щоб з’їсти шматок пирога, покладеного в кошик на сніданок. Помалу жуючи, перебирала вона іграшки; дві-три з них мала бачила вперше: їх Лонгрен змайстрував уночі. Одна така новинка являла собою крихітну гоночну яхту; біле суденце розпустило червоні вітрила, зроблені з окрайків шовку, що ним Лонгрен обклеював пароплавні каюти, якими судилося милуватися багатому покупцеві. Тут, певно, зробивши яхту, він не знайшов на вітрила нічого кращого за клапті червоного шовку. В Ассоль аж очі розгорілися. Полум’яна весела барва так яскраво палахкотіла у її руці, ніби вона тримала вогонь. Дорогу перетинав струмок, з перекинутим через нього жердяним містком; струмок праворуч і ліворуч ішов у ліс. «Якщо я спущу її на воду трохи поплавати, — міркувала Ассоль, — вона ж не промокне, а потім я її витру». Зайшовши в ліс за місток, за водою, дівчинка обережно спустила в струмок біля самого берега чарівне судно; за мить у прозорій воді зайнявся червоний відбиток од вітрил: прошивши тканину, полохке світло забарвило у рожеве білі камінці на дні. «Ти звідки приплив, капітане? — поважно спитала Ассоль якусь мальовану думкою особу й, відповідаючи сама собі, сказала: — Я приплив… приплив… приплив я з Китаю». — «А що привіз?» — «Що привіз, про це не скажу». — «А, он як ти, капітане! Начувайся, посаджу я тебе назад у кошик». Тільки-но капітан вирішив-таки смиренно відповісти, що пожартував і ладен показати слона, як раптом тихий відплив берегової течії повернув яхту носом на середину струмка, і, наче справжня, на повний хід відштовхнувшись од берега, вона рівно поплила вниз. Миттю змінився масштаб видимого: струмок здався дівчинці широченною рікою, а яхта — далеким великим судном, до якого, мало не падаючи у воду, перелякана й розгублена, простирала вона руки. «Капітан злякався», — подумала дівчина й кинулася за іграшкою, яка пливла від неї, сподіваючись, що її десь приб’є до берега. Поквапом тягнучи неважкого, але незручного кошика, Ассоль повторювала: — «О, господи! Це ж треба таке…» — Вона намагалася не спускати з очей гарненький трикутник вітрил, що повільно віддалявся, раз у раз перечіпалася, падала й знову бігла.

вернуться

Вершок — давня міра довжини, що дорівнює 4,4 см. — Прим. пер. (тут і далі).