Звичаї і традиції укранців)
Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури .
Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим ; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське . Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Троїці — без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти , бавляться весною, співають :
«А ми просо сіяли , сіяли ,
Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли …»
Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід :
«Ой , дід , дід і Ладо …»
Все це — наша дохристиянська культура , наша найстаріша традиція . Кутя — це символ урожаю , писанка — це символ народження сонця . Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів ,що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок , мавок , перелесників …
Купала — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами . Ладо — це поганський бог кохання і плодючості .
На час , у який ми тепер святкуємо Різдво Христове , колись ,ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця . Це був час ворожіння на майбутній рік ; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів , що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році , багатство і добробут у дім господаря , щасливі лови для мисливця , весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжеча. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються , щоб не діяли на шкоду людям і худобі .
Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах, як ось : дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті , сіно на столі .
Всі ці рухи , дії і слова , що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини , віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом , який сповнює її могутньою силою.
Різдвяні традиції в Україні
Різдво на Україні святкують 7-го січня за Григоріанським календарем, як і в багатьох інших країнах, де сповідують християнство.
За часів існування Радянського Союзу, Різдво офіційно не святкували в Україні. Натомість комуністична партія намагалася замінити Різдво святом Нового Року. Але люди не забули власні традиції. Після набуття статусу незалежної країни в 1991 році в Україні розпочали святкувати Різдво також офіційно.
В Україні існує багато різдвяних традицій. Вони різняться в залежності від регіонів країни.
В більшості регіонів України люди напередодні Різдва влаштовують т.зв. «Вертеп» (з давньогрецької — печера). Це сцени з біблійних розповідей про народження Ісуса. Вони показують маленького Ісуса в яслах, Марію, волхвів, що принесли дари, та зірку над Віфліємом. Вертепи влаштовують у громадських місцях, зазвичай біля або всередині церков. Вночі всередині вертепів ставлять свічки для того, щоб люди, що прийшли на нічну службу, могли все бачити.
Переддень Різдва в Україні називають Свят Вечором, або інколи — Святою вечерею. Люди зазвичай готують смачні страви на цей вечір. На столі повинно стояти щонайменше 12 різних страв. Обов’язково повинна бути кутя, ритуальна страва, яку готують з пшениці та спеціального сиропу, що містить рідкий мед, мелений мак, родзинки та інколи грецькі горіхи.
Для цього вечора люди встановлюють та прикрашають ялинку в квартирах (інколи їх називають новорічними ялинками). У деяких регіонах західної України існує традиція прикрашати стіл дідухом, снопом пшениці чи вівса спеціальної форми: з чотирма ногами та великою кількістю вузлів, що символізує добробут на наступний рік.
Святого Миколая (Санта Клауса) називають дідом Морозом у всіх регіонах країни та вважають, що він приносить подарунки під ялинку в цей вечір.
Також в деяких регіонах люди роблять різдвяні прикрашені яйця, що дуже схожі на пасхальні, що називаються писанки.
Свято Хелоуін не святкують в Україні, але є деякі різдвяні традиції дуже схожі на традиції хелоуіна. Цього вечора діти ходять до сусідів з бенгальськими вогнями, сіючи зерно та кольорове насіння. Вони бажають людям міцного здоров’я та рясного врожаю на наступний рік та просять за це гроші. Також вони виконують різдвяні пісні, що в різних місцевостях України називаються колядки або щедрівки, а саме:
«Радуйся, радуйся, земле. Син Божий народився»
«Добрий вечір, щедрий вечір.
Добрим людям на здоров’я»
Наступного дня в деяких селах на західній Україні люди влаштовують народні гуляння, що швидше за все, походять від язичницьких традицій. Вони одягаються в шкіри чудовиськ з рогами та бігають по селу, намагаючись налякати людей. Після цього вони біжать до певного місця на окраїні села, де відбувається головна частина свята: вони борються зі всіма мешканцями села та врешті решт залишаються переможеними. На великому вогні спалюють пугала. Всі люди танцюють навколо цього багаття. Це символізує боротьбу добра та зла, та що добро перемагає зло протягом наступного року.
Символізм українських яєць, що готуються на Паску
Українські Пасхальні яйця є надзвичайно символічними: символізм власне яйця, символізм прикрашення та символізм кольору. Чому це яйце стало одним з найголовніших елементів системи язичницьких вірувань? Це нескладно зрозуміти. Яйце все-таки є символом народження — воно є джерелом життя. Саме нове життя, джерелом якого є яйце, було таємницею для язичників, що згодом використовували яйце у своїх ритуалах.
Жовток яйця нагадував їм сонце, що вважалося наймогутнішим природним явищем. За однією з легенд, птахи були улюбленцями бога сонця, оскільки лише вони могли літати в небесах. Люди, будучи простими смертними створіннями, не могли літати, але вони могли збирати яйця, що викликали в них асоціації, пов’язані з всемогутнім богом сонця. До того ж, з яйця з’являвся півень, який, за їх віруваннями, мав силу кожного ранку збирати сонячне світло. З приходом на Україну християнства яйце стало важливим елементом Пасхальних ритуалів, що були пов’язані з розповсюдженням нової релігії, та велика кількість легенд, що передавалися з покоління в покоління протягом століть, розповідали історію походження Пасхальних яєць. Коли Ісус помирав на хресті, кров, що яким стікали його рани, падали на землю. Навісці падіння крапель крові з’являлися червоні Пасхальні яйця. Марія, мати Ісуса Христа, стояла поряд його хреста та плакала. Ті червоні Пасхальні яйця, на які були пролиті її сльози, перетворювалися на прикрашені Пасхальні яйця. Люди зібрали яйця у хустки та пішли до Понтія Пілата, що благати про дозвіл поховати її сина. На своєму шляху до Понтія Пілата Марія віддавала дітям, яких зустрічала, по яйцю та проголошувала настанови жити в мирі. По приході до палацу Понтія Пілата Марія втратила свідомість, Пасхальні яйця з її хустки покотилися по всьому світі, і з того дня люди з різних країн прикрашають яйця напередодні Паски та дають їх одне одному, як проголошення любові та миру. Таким чином народний язичницький ритуал увійшов до системи християнського вірування.
Характеристика народних традицій, свят та обрядів
Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне слідкування і практику сімейного життя.
Традиція — це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що складися історично і передаються з покоління в покоління.
Звичай — це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу.
Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.
У простому розумінні звичай — це те, що стало звичним, засвоєним, насущним.
Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов’язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.
Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні: 1) стереотипність, повторюваність без змін; 2) символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад, «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.
Обряди нерозривно пов’язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають у себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи. Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов’язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду — частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.
Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.) Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне знач
Із покоління в покоління — Українські традиції
День святого Михайла, або Собор святого архистратига Михаїла, відзначають 21 листопада.
Починаючи від Мономаховичів (1125 р.), київські князі вважали Михаїла своїм патроном, зображали його на стародавніх гербах Києва. Символ Михаїла присутній і на головній хоругві часів Богдана Хмельницького та на численних козацьких прапорах.
Образ святого Михайла уособлює перемогу добра над темними силами: гримить грім — значить, святий Михайло бореться з чортами.
Існує дуже поширений переказ про чорта, який намагався сховатися від архистратига Михаїла. Щоб урятувати, чорт почав називати предмети, за якими Михайло не дістав би його. Серед можливих варіантів він називав навіть людину, але архистратиг Михайло сказав, що в цьому разі людину він уб’є та дасть їй царство небесне, а чортові все одно — непереливки! Так чорт перелічив геть усі предмети, під якими міг би сховатися, аби Бог його не дістав, а про кущ ліщини забув. Тож
Детальніше…
Свято встановлено на честь Дмитра Солунського, який за християнську віру 8 листопада 306 року був пронизаний списами римських воїнів. Димитрій одержав християнське виховання. Повнолітнім його призначають на місце батька проконсулом Фессалонікійської області. Та замість того, щоб переслідувати християн, він став відкрито навчати мешканців міста християнській вірі та викорінювати поганські звичаї. Геройську віру св. Димитрія прославив Господь різними чудами після його смерті та нетлінністю тіла і мироточивістю, яка зціляла недужих.
Вшанування великомученика в Україні почалось відразу після прийняття хрещення Київської Русі.
Детальніше…
Чотирнадцятого жовтня відзначається одне з найбільш шанованих свят в Україні — свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як зазвичай кажуть, «Покрови» чи «Святої Покрови».
За легендою, у цей день військо давніх русів на чолі з Аскольдом взяло в облогу Константинополь. Мешканці міста в гарячій молитві звернулись до Божої Матері з проханням про порятунок. Богородиця з’явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити цих людей. Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення і стали християнами.
На території України найдавнішою церквою, присвяченою святу, є церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 році як фортеця.
Для козаків Покрова була найбільшим святом. Цього дня відбувалися вибори нового отамана.
Детальніше…
Дев’ятнадцятого серпня є свято Преображення Господнього, або Спаса. Це народне свято східних слов’ян відоме з давньоруських часів. Святкування Преображення триває 9 днів, з 18 до 26 серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки або жмут колосся жита й пшениці. Тому в народі цей день називають Другим, або Яблучним, Спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі саме в ту пору дозрівав виноград, який і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що все — від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.
Детальніше…
14 серпня за новим стилем в народі святкують свято Маковея, яке в церковному календарі називається днем семи мучеників Маковеїв. З цього дня розпочинається «Спасівка» — піст, який триває два тижні. В цей день у церквах святять воду, квіти і мак.
Серед квітів у букеті обов’язково присутні великі достиглі голівки маку. Такий букет називається «маковійчик», або «маковейка». До нього кладуть і чорнобривці, і жоржини, і айстри, і гвоздики, і барвінок, а також різні трави (які в народі називають зіллям, зіллячком): васильки, м’яту, чебрець, любисток, петрові батоги, полин, деревій, будяк-пристрітник.
Детальніше…
Найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят – це свято молоді – Купало, або Купайло, що з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято.
Йдеться про народження Івана Хрестителя, яке святкується церквою 7 липня, або 24 червня за старим календарем. Після поширення християнства давнє народне свято Купала в результаті «християнського нашарування» почало називатися святом Івана Купала, а в окремих місцевостях побутували навіть такі назви, як Іванець, на Буковині – Іван Лопушник.
Детальніше…
Двадцять п’ятого червня відзначаємо день Преподобного Онуфрія Великого.
Легенди, що побутують в Україні про цього святого, пов’язані із пізніми приморозками, що де-не-де ще трапляються в цю пору. Одна із легенд розповідає, що давним-давно польові квіти дізналися, що злий Мороз хоче їх поморозити, і поскаржилися Онуфрієві Великому. Святий пошкодував квіточки і пішов до Мороза з проханням не губити рослин. Мороз до того виявився невблаганним, що Онуфрій страшенно розсердився і вдарив Мороза обухом сокири по голові. Мороз захворів і від того часу раніше Спаса не з’являється влітку на світ Божий. А квіти собі цвітуть.
У цей день дівчата збирають сині польові волошки й червоні маки і несуть додому квітчати ними образи. Ті ж, хто піклується про красу, на Онуфрія, вмиваючись, натирають щоки пелюстками маку — «щоб завжди були червоні лиця». Маком дівчата залюбки й заквітчуються.
На Онуфрія день літнього сонцестояння.
Детальніше…
У перший понеділок Петрівського посту відзначаємо Заговини на Петрівку, або ж Похорони Ярила.
Похорони Ярила символізують спадання плодючості землі й сонця, що спостерігається навесні й раннього літа. Ярило уособлював собою родючу силу весняного сонця і зображувався як парубок, що ходить ночами полями в білому покривалі з маково-хмелевим вінком, а в руках носить серп і дозрілі колоски жита й пшениці.
Жінки відзначають похорони Ярила веселими забавами, що мають назву «гонити шуліку». «Ганяли» їх, зазвичай, у шинку, де жінки гуляли, танцювали, співали сороміцьких пісень, але тільки цього дня. «На шуліку» не допускалися молоді дівчата, самотні чи овдовілі жінки, лише одружені.
Дівчата ж цього дня пускають на воду клечальні вінки, що їх виплели у перший день Зелених свят.
Детальніше…
23 травня — День святого апостола Симона Зілота, в народі «Симонове зело» («Симонове зило»).
У цей день жінки йдуть до лісу збирати зілля, яке, вважається, отримує від Симона цілющу силу лікувати будь-які хвороби.
Рвати таке зілля потрібно було так: підійшовши до рослини, стати до схід сонця, перехреститися з молитвою, повернутися на захід і вирвати рослину зі словами:
Детальніше…
22 травня відзначається як день перенесення мощей святого Миколая Чудотворця, в народі ж кажуть — «літнього» Миколи.
Вперше це свято було встановлено папою Урбаном ІІ в ХІ столітті. До українського церковного колендаря день Миколая у травні увів митрополит Єфрем при кінці ХІ ст., тож в Україні цей день святкувався.
Колись у цей день господарі виводили коней у поле на першу пашу і священики служили посеред села молебні та кропили коней свяченою водою. У цей час в полі вершники їздили верхи — «щоб нечиста сила коней не мучила». В народі уклалося декілька приповідок з цієї нагоди:
«Прийшов Миколай — коней випасай», «Юрій з теплом, а Микола з кормом», «Святий Юрій пасе корів, а Микола — коней».
Від цього дня починали стригти овець і сіяти гречку, тож склалася приповідка: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки!»
Детальніше…
Украина — обычаи и традиции
Традиции и обычаи Украины красочны и многообразны. Они передаются из поколения в поколение, а молодёжь старается о них не забывать. Некоторые обряды настолько интересны, что поражают воображение. Гости страны часто могут сами окунуться в яркий мир украинской культуры и поучаствовать в каком-либо народном праздновании, послушать красивые песни на свадьбе, получить в подарок оберег или рушник с уникальной вышивкой, отведать обрядовую пищу – кутью, пасхальный кулич или блины. Только так можно поближе познакомиться с самобытной культурой Украины.
Украинские традиции и праздники
Традиции в этой стране охватывают все сферы жизни. Очень важны свадебные обычаи, обряды венчания и крещения ребёнка, которые тщательно соблюдаются. Перед свадьбой происходит обряд сватания. Жених посылает в дом невесты старост, которые должны попросить руки. В случае согласия девушка выносит расшитый рушник, а если нет – тыкву. Также обязательно выпекается каравай – обрядовый хлеб. Празднование, гулянья и песни иногда продолжаются не один день.
Важным событием в семье является появление на свет ребёнка. Тут среди обычаев можно выделить приметы и суеверия. Например, будущую маму нельзя ругать. Ей нельзя видеться с больными, стричься, смотреть на змей, заранее что-то покупать ребёнку. И вообще лучше, чтоб поменьше людей знали о беременности. Очень важен обряд крещения младенца. Одним из больших грехов считается отказ стать крёстным. Само крещение проходит по традициям православия.
На Рождество очень популярна традиция колядок. Колядование – это когда дети ходят по домам, поют рождественские песни и желают хозяевам добра, удачи и мира. На пол они кидают зёрна пшеницы или ячменя, что приносит в дом достаток и счастье. Хозяева же в ответ дарят детям разные сладости и деньги на удачу.
В праздник на столе есть свои традиционные блюда. Это кутья, свежий хлеб, извар и вареники, куда хозяйки прячут монетки. Кому попалась монетка, тот будет удачлив в новом году.
Перед Великим постом украинцы празднуют Масленицу. Это языческий праздник, когда происходят проводы зимы и встреча весны. Главное блюдо на столе – это блины. Они символизируют солнце, которое начинает гореть ярче, тем самым удлиняя дни. Кроме вкусных блинов готовят и вареники с творогом. В воскресенье можно отдохнуть на массовых гуляниях и забавах.
Далее празднуется самый главный праздник в православии – Пасха. В этот день празднуется воскресение Христа и сердца людей наполняет светлая радость. На Пасху верующие не спят, а идут в церковь и стоят на службе. Перед этим все пекут куличи и красят яйца. Когда служба закончена и кушанья освящены, можно съесть кусочек освящённого кулича. Православные христиане приветствуют всех словами: «Христос Воскрес».
Летом отмечается праздник Ивана Купалы. Его праздновали еще древние славяне. Обычаи очень красивы и самобытны. Девушки в этот день плетут венки и опускают в реку. Если венок вдруг утонул, значит ей в этом году не суждено выйти замуж. Также разжигается костёр, и желающие прыгают через него. А в полночь девушки и парни отправляются в лес, чтобы искать цветок папоротника. Такая романтическая прогулка может стать началом новых отношений.
Интересные суеверия и приметы
К традициям украинцев могут быть отнесены и приметы. Многие в них верят и трепетно соблюдают.
Забавные суеверия:
- если рассыпать соль, это к слезам;
- при переселении в новый дом, сначала должна войти кошка. Это к достатку и спокойной жизни;
- нельзя передавать что-то через порог, это к ссоре;
- если надеть рубашку или другую вещь наизнанку, означает, что вас побьют;
- если сидеть на углу стола – светит одиночество.
Большинство обычаев были придуманы предками ещё в далёком прошлом, но многие из них всё-таки соблюдаются. Такое народное достояние, гостеприимство украинцев, необычность традиций придётся по душе каждому гостю страны.
Цікаві традиції, звичаї та обряди українців, які пов’язані з житлом
Зараз у селах планова забудова, а раніше вільно обиралося місце, де будуватися
За матеріалами архівів чи згадок старих людей знаємо, що були певні традиції вибору місця для житла. За деякими уявленнями, його повинна була вибрати свійська тварина, яка, зазвичай, лягає тільки в гарних місцях.
Окрім того, місце обирали за допомогою покладених на ніч речей, перевіряючи чи з’явиться на них роса. Ніколи не будували хату на перехресті, бо там могли “діяти” відьми, туди кидали “погані” гроші, тобто це було “нечисте” місце.
Не рекомендували зводити житло там, де було кладовище, де був зруйнований храм, де в дерево влучила блискавка.
Будівництво житла
Сам процес зведення житла відбувався за участі майстрів та толокою, завдяки взаємодопомозі громади. Для всіх помічників господарі готували велике частування. Були й винятки. Наприклад, на півночі Чернігівщини, де переважала зрубна хата з нештукатуреними стінами, толоки не робили, обходились власними силами або роботою найманих спеціалістів.
Існувала традиція на кутах майбутньої хати закопувати монети, певні предмети побуту, щоб господарі жили щасливо, завжди мали гроші. Великого значення надавали такому етапу будівництва, як вкладання сволоку. На цій великій балці трималася фактично вся стеля. З метою охорони будинку, на сволоках зображували хрести. Крили хату або самі господарі, або ж запрошували умільців. Кінець будівництва знаменувало обрядове деревце, що встановлювалося на горищі.
Ставлення до майстрів-будівельників
Майстрів дуже шанували, у процесі зведення старалися їх не нервувати, обов’язково пригощали обідом, а увечері після закінчення робіт могли і чарку налити.
Уявлення про домовиків
Коли входили у новобудову, то хорошого домовика зі старого житла прагнули перевести сюди. Дехто вважав, що він сам переходить за господарями, а деякі спеціально брали певні речі зі старої хати, запрошували домовика.
Ставлення до домовика було двояким, бо цей дух міг робити або щось хороше, або й зашкодити. Коли у хаті творилося щось неладне, то ставили на порозі мисочку з молоком, щоб задобрити і підгодувати домового. Коли у житлі щось загубилося, то господарі прив’язували до ніжки стільця шматочок тканини, примовляючи: “Ти цю річ забери собі, а оту поверни мені”. Та, переважно, люди вважали домового добрим. Щоб побачити домовика, необхідно було у Страсну п’ятницю принести у дім з церкви запалену свічку.
Інші духи хати
У хаті могли жити й інші духи, квартируючись, найперше, у просторі печі. Це було місце домашнього вогнища, що наділялося сакральністю ще з прадавніх часів. Люди вірили, що якщо кидають у вогонь їжу, то вони віддають цей харч своїм предкам. Відголоски таких уявлень зберігалися і в ХІХ, і в ХХ ст. Наприклад, біля печі господарі залишали страви на Різдво, віддаючи данину померлим родичам. Деякі старожили казали, що за піччю живе спеціальний дух – “запічник”. Щоб його не прогнівити, піч старанно доглядали, обов’язково білили.
“Правила поведінки” у домі
Щоб у домі добре жилося, необхідно було, по-перше, задобрити усіх духів, котрі там проживають, і, по-друге, треба за будинком дуже слідкувати. Вважалося, якщо у хаті неохайно, то й життя буде неохайним. Стежити за порядком у домі було обов’язком жінок. Щотижня (деякі рідше) вони натирали долівку, часто підмазували стіни, особливо перед святами.
Освітлення житла
Раніше житло освітлювалося за допомогою світоча чи каганця. Світоч – це дерев’яна труба чотирикутної форми, що опускалась до середини кімнати, і на неї чіпляли решітку, де вкладався вогник.
Речі-обереги у хаті
Візерунки на рушниках (Дерево Життя, солярні знаки) мали оберегову функцію, захищали людину від всілякого зла. Хата була мікрокосмом людини, де та робила все, щоб їй добре жилося. На божнику, окрім ікон, зберігалося освячене зілля, складалися свічки. Злі сили проникали у цей внутрішній простір із зовнішнього, “чужого” світу, з вулиці.
Захист від них – обходи обійстя зі свічкою, підкова на щастя. Прорізи для дверей та вікон – це найбільші “зони ризику”, через які могло просочуватися щось нехороше, і тому їх слід найбільше охороняти. Звідси й заборона передавати будь-що через поріг. Прорізи дверей прикрашалися різними символами, оберегові знаки мала й різьблена лиштва над вікнами.
Прощання з домом
Коли людина помирала, то рідні були зобов’язані допомогти душі успішно покинути свій дім. Адже за певних обставин вона могла повернутися туди злим духом. Щоб убезпечитися від цього, у хаті, де був покійник, закривали всі дзеркала. Мерця виносили з хати вперед ногами, щоб той більше не повернувся. Коли тіло винесли, у хаті необхідно було символічно прибрати.
Отже, оселя для українців значила досить багато. Щоб у хаті гарно і в достатку жилося, вони дотримуватися низки звичаїв ще під час її будівництва, постійно віддавали шану духам дому, стежили за порядком у будинку, завдяки низці оберегів захищали його від зовнішнього “злого” світу.
Джерело ethnography.org.ua
Різдвяні традиції та обряди українців
7 січня православний світ відзначатиме свято Різдва Христового. Це одне з головних християнських свят, що знаменує народження Ісуса Христа — Сина Божого та спасителя людства.
Українці здавна бережуть і шанують традиції Різдва, які в нашій країні значно відрізняються від європейських.
Чому на Святий вечір потрібно готувати 12 пісних страв? Коли можна співати колядки та які особливі обряди святкування існують в різних регіонах України?
Давайте досліджувати разом.
Як українці відзначають Святвечір?
За давньою традицією, різдвяне святкування починається ще ввечері 6 січня. Вечір напередодні Різдва називається Святим або Навечір’ям Різдва Христового. У цей день всі члени родини мають бути вдома, допомагати один одному під час святкових приготувань.
За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в будинку, вибілювали помешкання, застеляли нові або чисто випрані скатерки й рушники, намагалися підготувати новий одяг для всіх членів родини. Із воску власної пасіки люди виготовляли святкові свічки, приказуючи спеціальні замовляння й молитву.
А вдосвіта 6 січня господиня розпочинала приготування дванадцяти страв, що символізують дванадцять апостолів. Оскільки Різдву передує тривалий сорокаденний піст, всі страви Святої вечері мають бути пісними.
Головною різдвяною стравою є кутя — пшенична або ячмінна каша, змішана з родзинками, маком, медом і горіхами. Також на столі обов’язково має стояти узвар.
Важливим різдвяним обрядом на Святий вечір є оформлення столу. Традиційно його застеляють свіжим сіном або соломою, зверху насипають трохи зерна й покривають скатертиною. По кутках столу під скатертину кладуть по зубчику часнику, який буде оберігати сім’ю від хвороб та злих сил.
На почесному місці в домі повинен стояти Дідух — житній, пшеничний або вівсяний сніп, який символізує урожай та добробут, і є оберегом роду. Традиція ставити дідух на Святу вечерю тягнеться ще з часів язичництва, хоча в сучасній Україні вона збереглася тільки в західних областях України.
Сідати за святковий стіл необхідно з появою першої зірки, що символізує народження Ісуса. Святий Вечір традиційно розпочинається молитвою за здоров’я живих і упокій мертвих. Господар першим сідає за стіл, запалює різдвяну свічку й благословляє вечерю, після чого куштує кутю і роздає її родині.
Після куті вже можна переходити до інших страв — риби, грибів, борщу, вареників, тушкованої капусти, картоплі, узвару тощо. У різних регіонах України набір страв для Святої вечері є різним, але їхня кількість залишається сталою. Під час трапези за столом ні в якому разі не можна лаятися та сперечатися.
Різдвяні свята в Україні, за язичницькою традицією, пов’язані із культом предків та вшануванням душ померлих. Тож після Святої вечері українці залишають по ложці кожної страви для духів померлих родичів (в деяких регіонах взагалі не прибирають зі столу) або ставлять для них кутю на підвіконня.
Яких традицій дотримуються українці в перший день Різдва?
Вранці 7 січня люди радісно вітаються фразою «Христос народився!», а у відповідь чують — «Славімо його!». У цей день прийнято ходити до церкви на святкову молитву, а також в гості до родичів.
На відміну від Святвечора, під час різдвяних гостин вже не обмежуються пісною їжею. На стіл у цей день кладуть шинку, ковбасу, яйця, холодець тощо.
Обов’язковою різдвяною традицією є колядування — звичай, під час якого групи колядників піснями славлять господарів. Найчастіше в таких піснях звучать побажання щастя, здоров’я та достатку. По закінченню співу, господарі виносять колядникам солодощі або гроші.
Традиційно в Україні колядують діти, дорослі парубки та дівчата (в Галичині інколи ще й ґазди). А от починають колядувати не в усіх місцевостях одночасно:
- на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір;
- в Слобідській Україні та на Гуцульщині — в перший день Різдва, після того, як у церкві закінчиться Богослужіння;
- на Західному Поділлі — вранці на другий день свят.
Вважається, що чим більше колядників відвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік.
Давнім та унікальним різдвяним звичаєм є ходіння з вертепом, здебільшого поширене в Західній Україні.
Вертеп — це пересувний мініатюрний ляльковий театр, розміщений в спеціальному коробі (маленькому ящику), в якому показували вистави, розділені на дві частини. У першій — розігрувалися сцени, пов’язані з народженням Христа й біблійними персонажами. Друга (світська) — описувала історії з життя людей.
Неодмінний атрибут вертепу — різдвяна зірка. Її вважають символом радості, саме вона несе новину про народження Ісуса.
Варто зазначити, що традиції святкування Різдва в Україні не обмежуються статичним вертепом з ляльками. Великої популярності в нашій країні набув і живий вертеп, в якому ролі різних персонажів виконують живі люди.
Ще однією традицією святкування Різдва в Україні є ворожіння. Вважалося, що в цей день воно найправдивіше, оскільки межі між світами живих і мертвих стають найбільш тонкими, і потойбічні сили проникають у людський світ, відкриваючи таємниці майбутнього.
Ворожінням займалися переважно дівчата. Вони ворожили на добрий врожай, погоду, багатство, а найбільше — на судженого та заміжжя.
Крім того, українці дотримуються давньої традиції миритися в цей день, пробачати один одному образи.
Які особливості святкування Різдва існують в різних регіонах України?
Існують певні традиції святкування, що відрізняються в різних регіонах України.
Так, у гірських регіонах переддень Різдва називають Корочуном. Така назва сформувалася під впливом Угорщини. Окрім традиційної куті тут обов’язковою стравою є святковий калач, який має також назву корочун (або ще крочун).
Цікавим фактом є те, що в низинних районах Закарпаття куті не варять. А роблять бобальки — кульки з тіста, які запікають, а потім ще тримають на пару. Коли вони готові, то їх посипають маком чи горішками. Саме з них і починається Свята вечеря.
На Гуцульщині (сучасні регіони Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей) Святвечір в давнину розпочинався дуже містично. Господар зі старшим сином або дружиною брали хліб, ложку меду, кутю, ладан і свічку й обходили свою домівку тричі за сонцем. Після обряду обсипали територію довкола дому маком, а біля порога клали часник і сокиру. Це робилося для того, щоб вберегти будинок від злих духів.
На Галичині (сучасні регіони Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей) перед Святим Вечором у дім заносили плуг або ярмо. Вважалося, що вони принесуть сім’ї щастя.
А в деяких районах Львівщини й досі плетуть солом’яних павуків і підвішують над входом або перед іконою. Вважалося: якщо жінка не має дітей, то вона має постояти під цими павучками. Тоді наступного року діти обов’язково з’являться.
На Поліссі (північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей) немає традиції ставити на стіл 12 страв. А от кутю господині в основному готували з ячменю. Діти-поліщуки в давнину напередодні Святвечора обв’язували соломою стовбури груші, які вважалися символом садовини.
На Буковині (західна частина Чернівецької області) за стіл сідають дуже рано, щоб після Святого вечора діти не боялись ходити колядувати. Перед вечерею господар просить у молитві те, чого не вистачає сім’ї. А тарілку з-під першої страви, яку з’їли, колись перевертали, щоб квочки добре несли яйця.
На відміну від інших регіонів, на Черкащині та Київщині кутю на покуть відносили жінки. Після цього обряду хазяйка дому підходила до своїх діток і трохи скубала їх за чубчики із словами «Чуб-чуб». Це робилося для того, щоб квочки неслись, а курчата були чубатими.
Кутю в Східній Україні варять з рису. А ще на столі тут обов’язково мають бути пироги (вареники).
На Півдні України досі збереглася традиція відносити святу вечерю своїм хрещеним. Зазвичай у кошику несуть трохи куті, калачі, цукерки. Ті, в свою чергу, дають діткам гроші й солодощі. Окрім того, раніше на Півдні України була ще й така різдвяна традиція: заможні люди відвідували притулки й робили подарунки бідним.
Звісно, зараз деякі традиції забулися та загубилися в часі. Хоча в багатьох регіонах і досі можна зустріти особливий колорит українського святкування Різдва.
І однією з найкращих традицій, якої досі дотримуються більшість українців на Різдво, є проведення часу з родиною. Тож не забувайте в цей день про своїх рідних, започатковуйте власні різдвяні традиції та насолоджуйтеся святом.
Сімейні обряди та традиції українців
Вагітність, народження та хрещення дитини
У перше зі звичаями людина стикалась ще до свого народження. Жінку при надії оберігали від несподіваних та неприємних речей. Наприклад, їй забороняли дивитися на змій, зустрічати калік, сліпих чи хворих, стикатися зі смертю. У багатьох регіонах існували спеціальні ритуали, які мали захистити і жінку, і дитину. Наприклад, гуцулки одягали чоловічі штани, щоб відволікти увагу злих сил. Уважалось, що чим менше людей знають про майбутнє поповнення родини, тим легше пройдуть пологи. Безліч обрядів були пов’язані безпосередньо з підготовкою до пологів. Повитуха мала розв’язати всі вузлики на одязі жінки, відімкнути замки та розплести коси – усе це мало на меті полегшити протікання пологів. Також існував цілий ритуал перерізання пуповини: хлопчикам на сокирі чи поліні, дівчаткам на веретені чи гребені , щоб прищепити їм основні навички. Пуповину дитині перев’язували конопляною пряжею (коли вже більше дітей мати не хотіли – лляною).
Важливим обрядом після народження була перша купіль. До води додавали свячену воду, лікарські трави та різні предмети (монети, голки, шматок хліба, зерно тощо). Воду з купелі виливати в місці де ніхто не ходить. Скупану дитину обсушували біля палаючої печі – це було обрядом прилучення до родинного вогнища. А також запалювали свічку, яка мала оберігати дитину та породіллю від злих сил.
Після пологів повитуха проводила обряд очищення себе та породіллі. Обряд проводили свяченою або непочатою (вперше зачерпнутою вранці з криниці) водою. Повитуха скроплювала жінку водою та давали тричі їй ковтнути води або ж змивала долонею її лице та руки. Породілля мала злити на руки повитухи воду та обдарувати її хлібом-сіллю, шматком полотна, хусткою чи наміткою.
Особливим ритуалом було хрещення дитини. Малюка загортали в біле полотно, крижмо, на якому не мало бути жодних малюнків чи візерунків: «тільки не з квіточками, бо буде лице цяточками». До церкви малюка несуть хресні батьки, вони ж перебувають з ним під час обряду. За хресних найчастіше брали далеких родичів чи друзів, адже якщо в родині траплялось горе, то саме хресні дбали про подальшу долю дитини. Відмова йти хресними вважалась ганьбою.
Під час хрещення дитині давали ім’я. Найчастіше нарікали малюка куми або ж повитуха. Вибір імені залежав від церковного календаря (на день якого святого припало народження). Тому традиційно наші предки святкували не день народження, а іменини або ж день янгола. Значна увага приділялась поводженню дитини під час обряду. Якщо малюк пчихав, то житиме довго та не хворітиме, плач дитини також віщував здоров’я та довголіття, якщо дитина спокійно лежала та дивилась на священика – буде спокійною та хазяйновитою. Після хрещення малюка клали на кожух та обносили довкола столу.
З обрядовістю пов’язані й хрестини (гостина після хрещення). На них запрошували повитуху, родичів, сусідів. Кожен гість приходив у дім з подарунком для маляти. На Гуцульщині жінки приносили полотно, хліб, зілля для купелі, а чоловіки кидали в купіль монети. На Поділлі прийнято було дарувати продукти: борошно, зерно, яйця тощо. На Покутті – городину: боби, квасолю тощо. Пригощали гостей спеціальною кашею, яку варила повитуха. Хрестини завжди справляли пишно, готували найкращі страви. Батько запрошував музик, які грали веселих пісень (однак танців не було– це могло зашкодити немовляті чи породіллі).
Подальше життя людини також супроводжувалось обрядовістю: перша сорочка, обряд обстрижин на першому році життя, перша коса, обряди дівування та парубкування.
Передвесільні та весільні обряди
Наступним важливим етапом життя вважалося весілля. Весільні обряди поділятися на сватання, заручини, дівич-вечір та власне весілля. Під час сватання представники родин домовлялись про весілля. Інколи дівчина не давала згоди на шлюб і повертала сватам хліб, а молодому в подарунок передавала гарбуз або макогін. Після сватання влаштовували заручини, які починались із обряду посаду. Під час нього молоді висловлювали згоду на шлюб, а родини освячували цей намір. Символами єднання пари були рушник та хліб. Пару виводили на посад, староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, згори руку хлопця та перев’язував їх рушником. Після цього дівчина в’язала старостам рушники, а всім присутнім роздавала хустки, полотно або ж сорочки.
Наступним етапом був дівич-вечір. Його влаштовували напередодні весілля і він мав символізувати прощання з самотнім життям. Проводили це прощання окремо в оселі і молодого, і молодої.
Поки молоді прощались із самотнім життям коровайниці готували весільний коровай та печиво (шишки, дивні, калачики, теремки, полюбовники). Робити коровай запрошували жінок, які були щасливі у шлюбі, щоб і майбутня пара також мала родинне щастя. Бгання тіста супроводжувалось обрядами та співами. Кожен символ на весільному короваї мав сакральне значення.
Весільний обряд починався з одягання молодої. Весільне вбрання мало не лише показати вроду та статус дівчини, але й захистити її. Кожна деталь строю несла своє значення: від сорочки до квітки на вінку.
Особливим обрядом було покривання голови дівчини, що символізувало її перехід до когорти заміжніх жінок. Дівчину саджали на лаві на подушку, знімали вінок, розплітали косу і переплітали в дві коси, які закладали довкола голови, а згори вдягали намітку чи очіпок. Від тепер дівчина вже не мала права з’являтися на люди з непокритою головою.
Наступні обряди молодої родини були тісно пов’язані з будівництвом власного житла, народженням дітей та їх вихованням.
Поховальні обряди
Наступний життєвий етап, який мав безліч обрядів, був власне останнім – похорон. Обряди пов’язані з цією подією мали на меті віддати данину пам’яті небіжчику та гідно провести його в останню путь. Коли в хаті хтось вмирав на вікна вивішували білі хустки. Існував особливий ритуал приготування до погребіння: тіло обмивали, вдягали кращий одяг та клали до труни. Виносили покійного ногами вперед (щоб смерть більше не приходила до цієї хати). Труною тричі вдаряли об поріг – прощання покійного з рідними та оселею. До труни клали хліб, сіль, монети. Після повернення з цвинтаря обов’язково треба було вимити руки та вмитися (щоб змити смерть) . Важливою традицією був поминальний обід. Його проводили тричі: після похорону, на 9-й та 40-й день, а також щороку на поминальний тиждень (тиждень після Великодня) та роковини смерті.
Для сучасної людини більшість цих обрядів стали скоріше даниною моді, ніж важливою віхою життя.