Оповідання про школу: Оповідання і вірші про школу – «Пробачте, діти… я запізнився…» — оповідання Василя Сухомлинського про школу

Оповідання і вірші про школу

Вірші і розповіді про дивних дівчат, про запізнення в школу, про те, як врятуватися від контрольної, ну і, звичайно ж, про однокласників.

Марина Дружиніна

ЗАПІЗНЕННЯ

— Що зітхаєш, Ігорьок?

— Я запізнився на урок!

Через запізнення

Пропустив завдання.

І тепер я не зрозумію:

Що? Навіщо? І чому?

Марина Дружиніна

ДИВНІ ДІВЧАТА

Я сказав одного разу Насті:

— Шановна, здрассьте!

Настя так зареготала,

Потім три дні икала.

 

Я сказав одного разу Світлі:

— Ти прекрасніше за всіх на світі!

— Знаю, — відповідала Світла, —

А ось ти — з великим привітом!

 

Я сказав одного разу: — Людо!

Я дружити з тобою буду!

А вона в мене — портфелем,

Ухилився ледве-ледве.

 

Всі сміються наді мною:

— До чого ж ти чудний!

Не б’єшся, не штовхаєшся

І зовсім не обзываешься!

 

…Сумно я стояв у сторонці:

Дивні у нас дівчата!

Марина Дружиніна. ЛІКИ ВІД КОНТРОЛЬНОЇ

Класний видався деньок! Уроки закінчилися рано, погода відмінна. Ми ка-а-ак вискочили з школи! Ка-а-ак почали кидатися сніжками, стрибати по заметах і реготати! Все життя б так веселився!

Раптом Владик Гусєв спохватився:

— Братці! Завтра ж контроша з математики! Готуватися потрібно! — і, обтрушуючись від снігу, поспішив до будинку.

— Подумаєш, контроша! — Вовка кинув сніжок слідом Владику і розвалився на снігу. — Я пропоную її пр-ропустить!

— Як це? — не зрозумів я.

— А ось так! — Вовка запхав до рота сніг і широким жестом обвів замети. — Он скільки тут антиконтролина! Препарат сертифікований! Легка застуда на час контрольної гарантована! Завтра повболіваємо — в школу не підемо! Здорово?

— Здорово! — схвалив я і теж взяв противоконтрольного ліки.

Потім ми ще пострибали по заметах, зліпили сніговика у вигляді нашого завуча Михайла Яковича, з’їли по додаткової порції антиконтролинчика — для вірності — і відправилися по домівках.

Вранці я прокинувся й сам себе не впізнав. Одна щока стала в три рази товще за іншу, і при цьому страшенно болів зуб. Нічого собі легка застуда на один день!

— Ой, який флюс! — сплеснула руками бабуся, побачивши мене. — Негайно до лікаря! Школа відміняється! Я подзвоню вчительці.

Загалом, противоконтрольное засіб спрацював безвідмовно. Це, звичайно, мене порадувало. Але не зовсім так, як хотілося б. У кого хоч коли-небудь хворіли зуби, хто потрапляв в руки до зубним лікарям, той мене зрозуміє. А доктор до того ж «втішив» наостанок:

— Зуб поболить ще пару днів. Так що терпи і не забувай полоскати.

Увечері телефоную Володі:

— Як справи?

У трубці пролунало якесь шипіння. Я насилу розібрав, що це Вовка відповідає:

— У мене голос пропав.

Розмови не вийшло.

На наступний день, в суботу, зуб, як і було обіцяно, продовжував нити. Щогодини бабуся давала мені ліки, і я старанно полоскав рот. Хворіти ще і в неділю ніяк не входило в мої плани: ми з мамою збиралися йти в цирк.

В неділю я скочив трохи світло, щоб не запізнитися, але мама тут же зіпсувала мені настрій:

— Ніякого цирку! Сиди вдома і полощи, щоб до понеділка одужати. Не пропускати ж знову заняття — кінець чверті!

Я — скоріше до телефону, Вовці телефонувати:

— Твій антиконтролин, виявляється, ще й антицирколин! Цирк з-за нього відмінився! Попереджати треба!

— Він ще й антикинол! — сипло підхопив Вовка. — Через нього мене в кіно не пустили! Хто ж знав, що буде стільки побічних дій!

— Думати треба! — обурився я.

— Сам дурень! — відрізав він!

Коротше кажучи, ми зовсім посварилися і вирушили полоскати: я — зуб, Вовка — горло.

У понеділок підходжу до школи і бачу: Вовка! Теж, значить, підлікувався.

— Як життя? — питаю.

— Відмінно! — ляснув мене по плечу Вовка. — Головне, контрошу-то прохворіли!

Ми розреготалися і пішли в клас. Перший урок — математика.

— Ручкін і Семечкин! Одужали! — зраділа Алевтина Василівна. — Дуже добре! Швидше сідайте і діставайте чисті листочки. Зараз будете писати контрольну роботу, яку пропустили в п’ятницю. А ми поки що займемося перевіркою домашнього завдання.

Оце так номер! Антиконтролин виявився форменим обдурином!

Чи, може, справа не в ньому?

Марина Дружиніна. ДЗВОНІТЬ, ВАМ ЗАСПІВАЮТЬ!

У неділю ми пили чай з варенням і слухали радіо. Як завжди в цей час, радіослухачі в прямому ефірі вітали своїх друзів, родичів, начальників з днем народження, днем весілля чи ще з чим-небудь знаменною; розповідали, які вони пречудесні, і просили виконати для цих прекрасних людей гарні пісні.

— Ще один дзвінок! — в черговий раз тріумфально проголосив диктор. — Алло! Ми слухаємо вас! Кого будемо вітати?

І тут… Я вухам своїм не повірив! Пролунав голос мого однокласника Владьки:

— Це говорить Владислав Миколайович Гусєв! Вітаю Володимира Петровича Ручкіна, учня четвертого класу «Б»! Він отримав п’ятірку з математики! Першу в цій чверті! І взагалі першу! Передайте для нього кращу пісню!

— Чудове привітання! — захопився диктор. — Ми приєднуємося до цих теплих слів і бажаємо шановному Володимиру Петровичу, щоб згадана п’ятірка була не останньою в його житті! А зараз — «Двічі два — чотири»!

Заграла музика, а я мало не поперхнувся чаєм. Чи жарт — на честь мене пісню співають! Адже Ручкін — це я! Та ще й Володимир! Та ще й Петрович! І взагалі, у четвертому «Б» вчуся! Все збігається! Всі, крім п’ятірки. Жодних п’ятірок я не отримував. Ніколи. А в щоденнику у мене красувалося щось прямо протилежне.

— Вовка! Невже ти отримав п’ятірку?! — Мама вискочила з-за столу і кинувся мене обнімати-цілувати. — Нарешті! Я так мріяла про це! Що ж ти мовчав? Скромний будь! А Владик-то — справжній друг! Як за тебе радіє! Навіть по радіо привітав! П’ятірочку треба відсвяткувати! Я испеку що-небудь смачне! — Мама тут же замісила тісто і почала ліпити пиріжки, весело наспівуючи: «Двічі два — чотири, двічі два — чотири».

Я хотів крикнути, що Владик — не один, а гад! Все бреше! Ніякої п’ятірки не було! Але мова зовсім не повертався. Як я не старався. Вже мама дуже зраділа. Ніколи не думав, що мамина радість так діє на мій язик!

— Молодець, синку! — замахав газетою тато. — Покажи п’ятірочку!

— У нас щоденники зібрали, — збрехав я. — Може, завтра роздадуть, або післязавтра…

— Ну гаразд! Коли роздадуть, тоді і помилуємося! І підемо в цирк! А зараз я збігаю за морозивом для всіх нас! — Тато помчав як вихор, а я кинувся в кімнату до телефону.

Трубку зняв Владик.

— Привіт! — хихикає. — Радіо слухав?

— Ти що, зовсім очманів? — зашипів я. — Батьки відразу втратили голову з-за твоїх безглуздих жартів! А мені розсьорбувати! Де я їм п’ятірки візьму?

— Як це де? — серйозно відповів Владик. — Завтра в школі. Приходь до мене прямо зараз уроки робити.

Скриплячи зубами, я вирушив до Владику. А що мені ще залишалося?..

Загалом, цілих дві години ми вирішували приклади, завдання… І все це замість мого улюбленого трилера «Кавуни-людожери»! Кошмар! Ну, Владька, постривай!

Наступного дня на уроці математики Алевтина Василівна запитала:

— Хто хоче розібрати домашнє завдання біля дошки?

Владик ткнув мене в бік. Я зойкнув і підняв руку.

Перший раз в житті.

— Ручкін? — здивувалася Алевтина Василівна. — Що ж, ласкаво просимо!

А потім… потім сталося диво. Я все вирішив і пояснив правильно. І в моєму щоденнику заалела горда п’ятірка! Чесне слово, я навіть не уявляв, що отримувати п’ятірки так приємно! Хто не вірить, нехай спробує…

У неділю ми, як завжди, пили чай і слухали

передачу «Дзвоніть, вам заспівають». Раптом радіоприймач знову заторохтів Владькиным голосом:

— Вітаю Володимира Петровича Ручкіна з четвертого «Б» з п’ятіркою по російській мові! Прошу передати для нього кращу пісню!

Чого-о-о-о?! Тільки російської мови мені ще не вистачало! Я здригнувся і з відчайдушною надією подивився на маму — може, не розчула. Але її очі сяяли.

— Який же ти в мене розумниця! — щасливо посміхаючись, вигукнула мама.

Саша Чорний

ПРИСТАВАЛКА

— Чому у матусі

На щоках дві ямочки?

— Чому у кішки

Замість ручок ніжки?

— Чому шоколадки

Не ростуть на ліжечку?

— Чому у няні Волоса в сметані?

— Чому у пташок

Немає рукавичок?

— Чому жаби

Сплять без подушки?..

 

— Тому, що у мого синочка

Рот без замочка.

«Пробачте, діти… я запізнився…» — оповідання Василя Сухомлинського про школу

Василь Сухомлинський

ПРОБАЧТЕ,   ДІТИ… Я   ЗАПІЗНИВСЯ…

Був холодний січневий ранок. Зривалися сніжинки. З півночі віяв холодний, пронизливий вітер.
Ми прийшли до школи на світанку. В класі було тепло. Ми роззулися й гріли ноги біля грубки.
Задзвонив дзвоник. Ми сіли на місця. Минула хвилина, друга. Вчителя не було. Ми послали Ніну — вона в класі старостою: піди в учительську, дізнайся, чому немає вчителя.
Через хвилину Ніна повернулася й сказала.
— Іван Петрович захворів. Директор школи сказав, щоб ми йшли додому.

— Ура!..—закричали ми всі, невимовно раді.— Ура! Уроків не буде! Вчитель захворів!
Раптом відчинилися двері, й до класу ввійшов Іван Петрович. Запорошений снігом, втомлений. Ми завмерли від несподіванки. Сіли, нахилили голови.
Іван Петрович підступив до столу.
— Пробачте, діти,— тихо сказав він.— Занедужав я трохи, та все ж вирішив іти до школи. Запізнився дещо.
Він роздягся тут же, в класі. Сів за стіл, подивився на нас. А нам соромно було підвести очі…

Пробачте, діти... я запізнився. Оповідання Василя Сухомлинського про школу

 

За матеріалами: Василь Сухомлинський. «Вогнегривий коник». Казки, притчі, оповідання. Упорядкування і передмова Ольги Сухомлинської. 2-е видання. Київ, «Вікар», 2008.

 

 

Більше творів  для дітей Василя Сухомлинського на нашому сайті:

Оповідання Василя Сухомлинського для дітей Василь Олександрович Сухомлинський - видатний український педагог, письменник і публіцист.
У 1926 — 1933 роках В. О. Сухомлинський навчався у Василівській семирічній школі, де був одним з кращих учнів. Вчився добре, старанно, любив читати, гарно малював. Щоб зібрати гроші на книги, фарби, зошити, разом з однолітками та братами ходили на Новий рік посівати та щедрувати, а літом працював у колгоспі. У дитячому садку, який діяв в колгоспі на період літніх канікул йому доручали бути помічником вихователя. Він доглядав малюків, розповідав їм казки, читав книжки, проводив веселі ігри. Тому і вибір професії був не випадковий.

Розповідь про школу: як їжачок Буль боявся йди до школи

Маленький Буль з раннього дитинства мріяв про школу. Багато його друзів вже ходили туди, тому малюку часто доводилося нудьгувати одному, чекаючи їх повернення із занять. У такі моменти він сильно хотів швидше вирости і теж піти вчитися. Школа йому здавалась захоплюючою пригодою, тим більше, що друзі часто розповідали веселі історії, що траплялися з ними під час занять. Їжачок Буль дуже любив слухати ці розповіді про школу та з нетерпінням чекав дня, коли він візьме в руки портфель і познайомиться зі своєю першою вчителькою.

Розповідь про школу: чого злякався їжачок

Такий день не змусив себе довго чекати. Одного разу мама їжачка сказала, що завтра він піде в школу. Буль був на сьомому небі від щастя. Наступного ранку він взяв великий букет для вчительки і поспішив в школу. Все для нього там було новим і незвичним, але Буль зовсім не боявся, він завмер в очікуванні цікавих пригод і веселих історій. Але зайшовши в клас, він побачив зовсім незнайомих йому хлопців, які спокійно сиділи за партами. Це його трішки збентежило, але все ж Їжачок чекав, що зайде вчителька і почнуться веселощі.
Яким же було його здивування, коли вчителька замість смішних оповідань почала пояснювати, що в школі потрібно поводитися тихо і спокійно. Діти повинні уважно слухати її завдання, читати, писати і малювати, а бігати і кричати їм забороняється. Це не сподобалося Булю, а коли вони почали списувати з дошки завдання, то він і зовсім розгубився. У маленького їжачка погано виходило, і він дуже боявся, що вчителька буде його лаяти. Крім того, Буль не до кінця зрозумів завдання, а перепитати соромився.
Після уроків їжачок повертався додому засмученим і наляканим. Школа виявилася зовсім не такою, як уявлялося. За вечерею він практично не розмовляв і дуже рано пішов спати. Цілу ніч його мучили жахи. Снилося, що мама забула забрати його зі школи, що в шафці для одягу ховається монстр і що він забув вивчити домашнє завдання. Вранці Буль прокинувся в сльозах.
– Я не хочу йти в школу! Я ще зовсім маленький. – Плакав їжачок, дивуючи маму. Їй було зовсім незрозуміло, чому так швидко змінилося ставлення малюка, який ще вчора радісно біг на заняття.
– Чому, Буль? Хіба тобі не цікаво отримувати нові знання і знайомитися з новими друзями?
– Ні, там зовсім не цікаво, а страшно. Не відпускай мене в школу, будь ласка, я хочу залишатися вдома, грати і читати веселі розповіді про школу для дітей. – На цих словах їжачок запнувся. Адже дійсно, такі історії були його улюбленими. Він так мріяв про школу, а тепер її боїться. Від цієї невідповідності йому стало дуже гірко. Малюк встромився носом в подушку і заплакав.
Але розумна мама все зрозуміла без слів: її їжачок боявся не школи, а нового способу життя.
– Любий, не потрібно плакати. Бояться нового і невідомого цілком природно. Навіть дорослі відчувають себе ніяково, потрапляючи в незвичні умови.
Почувши, це Буль трохи заспокоївся:
– Мене не будуть лаяти за те, що у мене не все виходить?
– Звичайно ні. Помилятися може кожен. Для цього ти і пішов в школу – щоб вчитися. Не бійся питати про все, що тобі не зрозуміло, і у тебе обов’язково все вийде!
– А якщо я принесу погану оцінку, ти не перестанеш мене любити?
– Ну що за дурниці! Адже ми з татом любимо тебе не за якісь заслуги, а просто за те, що ти наш малюк. До того ж, хтось краще знає математику, а у когось добре виходить писати твори. Головне в школі не оцінки, а нові знання та досвід! А ще там ти зможеш знайти нових друзів!
Буль дуже зрадів розмові з мамою, знову захотів йти в школу, але про всяк випадок вирішив уточнити ще одне питання:
– А бігати і стрибати зовсім-зовсім не можна, так?
Мама посміхнулася:
– Можна, але тільки на перервах. А на заняттях потрібно уважно слухати вчительку, щоб не пропустити нічого цікавого. Адже ти ж хочеш дізнатися, чому змінюються пори року?
– Хочу-Хочу!
Наступного дня їжачок біг до школи ще швидше. Він більше не боявся і розумів, наскільки важливо відверто говорити з батьками про свої переживання. А ще на нього чекала весела і смішна історія, причому навіть не одна. А ви любите ходити в школу?
Хочете зробити їжака своїми руками? Пропонуємо кілька ідей для веселого родинного вечора.

Ми створили більше 300 безкоштовних казок на сайті Dobranich. Прагнемо перетворити звичайне вкладання спати у родинний ритуал, сповнений турботи та тепла. Бажаєте підтримати наш проект? Будемо вдячні, з новою силою продовжимо писати для вас далі!

ПІДТРИМАТИ

Оповідання для школярів. Розповіді про школу, про свято день знань, 1 вересня

Це цікаві розповіді про тих дітей, які йдуть до школи вперше, в перший класу. Оповідання для молодших школярів

Ю. Вийра

ДІДУСЕВІ ВАЛЯНКИ

Нещодавно мені виповнилося шість років. Одного разу батько прийшов і каже:

— Я був у сусідній школі…

Мама захвилювалася:

— І що?!

— Школа хороша, з першого класу німецька мова. Бажаючих вступити багато, а перших класів всього два. Тому беруть найбільш підготовлених, хто вміє читати, писати і рахувати…

— А чого тоді будуть в школі вчити? — запитав дідусь і жбурнув з печі валянком.

Дідусь у нас сиднем сидить на печі, відрощує бороду, стриже її і робить з бороди валянки. Там у нього цих валенков цілий склад. Час від часу він ними кидається, каже, що це розвиває окомір. Я кидаю йому назад.

— Машу не візьмуть! — сказала мама і схопилася за серце.

— Нехай тільки не візьмуть, — сказав дідусь і прицілився з печі чорним валянком.

— А що означає: вміти читати, писати і рахувати? — запитала мама, витрушуючи в чарку серцеві краплі.

— Я там зустрів одну матусю. Її дочка в минулому році не прийняли: не могла розділити сім на два і не прочитала сорок слів за хвилину.

— Сім на два?! Скільки це? — Мама стала вважати.

Ми з татом їй допомагали. У всіх вийшло різне. Тоді дідусь жбурнув з печі три з половиною валянка і ще три з половиною валянка. Ми їх склали. Вийшло сім цілих валенков. Мама полегшено зітхнула. Вона дістала свій старий буквар, поклала перед собою годинник і змусила всіх читати. Я прочитала за хвилину розповідь про дівчинку Іру: «Та-ри рас-тут як-ту — си…» Папа прочитав два оповідання, мама — три, а дідусь — полбукваря. Мама заплакала. Я запитала:

— Тобі Іру шкода?

— Яку Іру? — Мама схлипнула.

— З букваря. «Іра зворушила кактус і вколола руку. У Іри ранка».

— Ні, мені тебе шкода. Дідуся в школу візьмуть, а тебе немає.

— Приймуть як милу! — сказав дідусь і підкинув валянок в руках.

— Ще про річки питали, — сказав папа. — Які знає річки.

— Які ти знаєш річки? — запитала мене мама.

— Москву-ріку, — відповіла я відразу і замовкла.

— А в Санкт-Петербурзі яка річка? — запитала мама.

— Нева.

— Правильно. — Мама погладила мене по голові. — А яка найбільша російська річка? Так ще називається машина Слави, нашого сусіда…

— Пікап, — сказала я невпевнено.

Дідусь від сміху мало з печі не звалився.

— Велика російська ріка Пікап! — Він загорланил: — «Волга-Волга! Мати рідна…» — і влаштував цілий салют з валенков…

А в школу мене все одно взяли. Там директор жінка. Вона побачила мої валянки — я прийшла на співбесіду в валянках — і запитала мене:

— Звідки у тебе, Машенька, такі распрекрасние валянки?

Я сказала:

— Дідусь свалял.

— А мені він такі може включити? — запитала директор.

— Звичайно. У вас тридцять шостий розмір, так?

Вона похвалила мій окомір і записала в перший клас «Б».

M. Зощенко

ПОРА ВСТАВАТИ!

Один хлопчик, на ім’я Павлик, вступив у цьому році в школу. І він дуже боявся запізнитися на уроки.

А в домі у них будильника не було.

Тільки були стінні годинник-ходики.

Тоді хлопчик вирішив зробити собі будильник.

Він зауважив, що, коли він встає вранці, гиря від годин доходить майже до табуретки.

Тоді він поставив табуретку чайник з водою. Вранці гиря опустилася в воду і, за законом фізики, витіснила воду з чайника.

Але вода потекла з чайника не на підлогу, а вона потекла по гумової трубочки, яку хлопчик приробив до чайника.

І ось тече вода з чайника по трубочці і капає на хлопчика. І хлопчик вже знає, що вісім годин — пора вставати.

Але потім батьки хлопчика не дозволили йому користуватися будильником, тому що вода текла прямо на ліжко і це було незручно.

І тато приніс звідкись справжній будильник. І з тих пір хлопчик сам заводив цей будильник і щоранку вставав в зазначений час.

К. Драгунская

КОЛИ Я БУЛА МАЛЕНЬКА

Коли я була маленька, я дуже була забудькувата. Я і зараз забудькувата, але раніше — просто жах!..

У першому класі я забула прийти в школу першого вересня, і довелося цілий рік чекати наступного першого вересня, щоб йти відразу в другий.

А у другому класі я забула свій ранець з підручниками і зошитами, і мені довелося повертатися додому. Ранець я взяла, але забула дорогу в школу і згадала про неї лише в четвертому класі.

Але в четвертому класі я забула зачесатися і прийшла в школу зовсім кудлата.

А в п’ятому класі я переплутала — зараз осінь, зима чи літо — і замість лиж принесла на фізкультуру ласти.

А в шостому класі я забула, що в школі треба вести себе пристойно, і притопала в клас на руках. Як акробат!

Але зате в сьомому класі… Ой, фу-ти… Знову забула.

Ну, потім розповім, коли згадаю.

К. Мелихан

БЕСІДА

— Чому ти запізнюєшся до школи? — запитала мама.

— Бо пізно прокидаюся.

— А чому ти пізно прокидаєшся?

— Бо пізно лягаю спати.

— А чому ти пізно лягаєш спати?

— Бо пізно приходжу зі школи.

— А чому ти пізно приходиш зі школи?

— Тому що залишаюся після уроків.

— А чому ти залишаєшся після уроків?

— Тому що мене розбирають на зборах.

— А чому тебе розбирають на зборах?

— Тому що я спізнююся в школу.

— А чому ти запізнюєшся до школи?

— Тому що… (дивись спочатку).

Оповідання для школярів. Розповіді про школу

Розповідь Ст. Драгунського «Головні річки» — це розповідь про хлопчика, який загрався і не вивчив уроки, прийшов у школу, ну і, звичайно ж, вчителька викликала його до дошки, що було далі і які висновки зробив хлопчик, ти дізнаєшся, прочитавши це оповідання.

Ст. Драгунський

ГОЛОВНІ РІЧКИ

Хоча мені вже йде дев’ятий рік, я тільки вчора здогадався, що уроки все-таки треба вчити. Любиш, не любиш, хочеш не хочеш, тобі лінь або не лінь, а вчити уроки треба. Це закон. А то можна в таку історію вляпатися, що своїх не впізнаєш. Я, наприклад, вчора не встиг зробити уроки.

У нас було задано вивчити шматочок з одного вірша Некрасова і головні річки Америки. А я, замість того щоб вчитися, запускав у дворі змія в космос. Ну, він в космос все-таки не залетів, тому що у нього був надто легкий хвіст, і він із-за цього крутився як дзига. Це раз. А по — друге, у мене було мало ниток, і я обшукав весь будинок і зібрав всі нитки, які тільки були; у мами зі швейної машини зняв, і то виявилося замало. Змій долетів до горища і там завис, а до космосу ще було далеко.

І я так завозився з цим змієм і космосом, що зовсім забув про все на світі. Мені було так цікаво, що я і думати перестав про якісь там уроки. Зовсім вилетіло з голови. А виявилося, ніяк не можна було забувати про свої справи, тому що вийшов ганьба.

Я зранку трошки заспался, і, коли скочив, часу залишалося трохи… Але я читав, як спритно одягаються пожежники, — у них немає ні одного липшего руху, і мені до того це сподобалося, що я пів-літа тренувався швидко одягатися. І сьогодні я як схопився і глянув на годинник, то відразу зрозумів, що одягатися треба як на пожежу. І я одягнувся за одну хвилину сорок вісім секунд весь як слід, тільки шнурки зашнуровал через дві дірочки. Загалом, у школу я встиг вчасно і в клас теж встиг прибігти за секунду до Раїси Іванівни. Тобто вона йшла собі потихеньку по коридору, а я втік з роздягальні (хлопців уже не було нікого). Коли я побачив Раїсу Іванівну здалеку, я побіг щодуху і, не доходячи до класу яких-небудь п’ять кроків, обійшов Раїсу Іванівну і скочив у клас. Загалом, я виграв у неї півтори секунди, і, коли вона увійшла, книжки мої були вже в парті, а сам я сидів з Мишком як ні в чому не бувало. Раїса Іванівна ввійшла, ми встали і привіталися з нею, і голосніше за всіх привітався я, щоб вона бачила, який я ввічливий. Але вона на це не звернула ніякої уваги і ще на ходу сказала:

— Корабльов, до дошки!

У мене відразу зіпсувався настрій, тому що я згадав, що забув приготувати уроки. І мені страшенно не хотілося вилазити з-за своєї рідної парти. Я прямо до неї як ніби приклеївся. Але Раїса Іванівна стала мене квапити:

— Корабльов! Що ж ти? Я тебе кличу чи ні?

І я пішов до дошки.

Раїса Іванівна сказала:

— Вірші!

Щоб я читав вірші, які задані. А я їх не знав. Я навіть погано знав, які задані. Тому я вмить подумав, що Раїса Іванівна теж, може, забула, що задано, і не помітить, що я читаю. І я бадьоро завів:

Зима!.. Селянин, тріумфуючи,

На дровнях оновлює шлях:

Його конячка, сніг зачувши,

Плететься риссю як-небудь…

— Це Пушкін, — сказала Раїса Іванівна.

— Так, — сказав я, — це Пушкін. Олександр Сергійович.

— А я що задала? — сказала вона.

— Так! — сказав я.

— Що «так»? Що я задала, я тебе питаю? Корабльов!

— Що? — сказав я.

— Що «що»? Я тебе питаю: що я задала?

Тут Мишко зробив наївне обличчя і сказав:

— Та що він, не знає, чи що, що ви Некрасова задали? Це він не зрозумів питання, Раїса Іванівна.

Ось що значить вірний друг. Це Мишко таким хитрим способом примудрився мені підказати. А Раїса Іванівна вже розсердилася:

— Слонів! Не смій підказувати!

— Так! — сказав я. — Ти чого, Мишко, лізеш? Без тебе, чи що, не знаю, що Раїса Іванівна поставила Некрасова! Це я задумався, а ти лізеш, збиваєш тільки.

Мишко став червоний і відвернувся від мене. А я знову залишився один на один з Раїсою Іванівною.

— Ну? — сказала вона.

— Що? — сказав я.

— Перестань щохвилини чтокать!

Я вже бачив, що вона зараз розсердиться як слід.

— Читай. Напам’ять!

— Що? — сказав я.

— Вірші звичайно! — сказала вона.

— Ага, зрозумів. Вірші, значить, читати? — сказав я. — Це можна. — І голосно почав: — Вірші Некрасова. Поета. Великого поета.

— Ну! — сказала Раїса Іванівна.

— Що? — сказав я.

— Читай зараз же! — закричала бідна Раїса Іванівна. — Зараз же читай, тобі кажуть! Заголовок!

Поки вона кричала, Мишко встиг мені підказати перше слово. Він шепнув, не розтуляючи рота, але я його прекрасно зрозумів. Тому я сміливо висунув ногу вперед і продекламував:

— Чоловічок!

Всі замовкли, і Раїса Іванівна теж. Вона уважно дивилася на мене, а я дивився на Мишка ще уважніше. Мишко показував на свій великий палець і навіщо-то клацав його по нігтю.

І я якось відразу згадав заголовок і сказав:

— З нігтиком!

І повторив всі разом:

— Чоловічок з нігтиком!

Всі засміялися. Раїса Іванівна сказала:

— Досить, Корабльов!.. Не намагайся, не вийде. Якщо не знаєш, не срамись.

Потім вона додала:

— Ну а як щодо кругозору? Пам’ятаєш, ми вчора змовилися усім класом, що будемо читати і понад програми цікаві книжки? Вчора ви вирішили вивчити назви всіх річок Америки. Ти вивчив?

Звичайно я не вивчив. Цей змій, хай йому грець, зовсім мені все життя зіпсував. І я хотів у всьому зізнатися Раїсі Іванівні, але замість цього раптом несподівано навіть для самого себе сказав:

— Звичайно вивчив. А як же!

— Ну ось, виправ це жахливе враження, яке ти зробив читанням віршів Некрасова. Назви мені найбільшу річку Америки, і я тебе відпущу.

От коли мені стало зле. Навіть живіт захворів, чесне слово. У класі була дивовижна тиша. Всі дивилися на мене. А я дивився в стелю. І думав, що зараз вже напевно я помру. До побачення, всі! І в цю мить я побачив, що в лівому останньому ряду Петька Горбушкин показує мені якусь довгу газетну стрічку і на ній щось понамальовано чорнилом, товсто понамальовано, напевно, він писав пальцем. І я став вдивлятися в ці букви і нарешті прочитав першу половину.

А тут Раїса Іванівна знову:

— Ну, Корабльов? Яка ж головна річка в Америці?

У мене відразу ж з’явилася впевненість, і я сказав:

— Мібі-писи.

Далі я не буду розповідати. Вистачить. І хоча Раїса Іванівна сміялася до сліз, але двійку вона мені вліпила будь здоров. І я тепер дав клятву, що буду вчити уроки завжди. До глибокої старості.

Василь Сухомлинський про школу й учителя. Сімейний портал

Напередодні нового навчального року варто нагадати, щó про школу й учителя говорив видатний український педагог Василь Олександрович Сухомлинський. І перед усім треба наведемо його гасло: «У школі вчать не тільки читати, писати, думати, пізнавати навколишній світ та багатства науки і мистецтва. У школі вчать жити. У школі вчаться жити».

Для самого Василя Олександровича і для всіх, хто перебував разом з ним у Павлиській школі — будь то член педагогічного колективу чи дитячого учнівського колективу — школа була домівкою, особливим дружнім суспільством. Педагог наголошував: переступивши поріг школи, «ти не просто подорожній, що прийшов напитися до цього вічного джерела; ти — бджола, яка збагачує вулик національної культури, твій обов’язок — внести в цей вулик свою частку, збагатити духовне надбання народу». Тим самим наділяючи і учителя, й учня суб’єктністю — активністю, самостійністю, відповідальністю за власні дії та перебіг подій навколо.
Школа, на думку Василя Олександровича, має бути найголовнішим осередком духовного життя народу. Саме тут, у школі, мають бути зосереджені духовні цінності — і рукотворні, й нерукотворні. У кожної школи мають бути свої характерні риси — звичаї, традиції, своє свято. Але головним і спільним для всіх має бути найбільша цінність — книга. «Школа, — підкреслював Василь Олександрович, — як колиска народу, колиска духу і культури народної живе насамперед у книзі».

Педагог первинного значення надавав не навчанню як засвоєнню певної суми знань, а — вихованню, формуванню, творенню Людини. І процес цей він називав — «тонке доторканння думки і серця педагога до серця дитини (а з цього, власне, і починається школа)». Обережне, глибоко ша­нобливе, таке, що не зашкодить ні за яких умов, ставлення до дитини показував сам педагог і вимагав такого ставлення до дітей від педагогічного колективу.

Василь Сухомлинський уважав найпершим і найефективнішим інструментом формування особистості учня слово учителя. Він писав у книзі «Як виховати справжню людину»: «Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово — найтонший і найгостріший інструмент, яким ми, вчителі, маємо вміло торкатися сердець наших вихованців. Виховання словом — найскладніше, найважче, що є в педагогіці і в школі… Зауважте — дотик переконаності до бажання бути хорошим, до прагнення стати сьогодні кращим, ніж був учора». Отже педагог вбачав дві умови правильного виховання — упевненість учителя у тому, що дитина — добра, що вона прагне досконалості й обов’язково стане такою, якою прагне, і тим, ким схоче, й досягне того, про що мріє, і бажання самої дитини розвиватися — знати більше, вміти краще, переживати глибше, бути потрібнішою для оточуючих тощо. І основне у цьому дво­сторонньому процесі виховання — віра учителя у свого учня.

Аби дитина могла почути вчителя, вихователя, вона має розрізняти прекрасне й потворне, і не лише на розумовому рівні знати цю різницю, а серцем, душею відчувати нюанси прекрасного. Чутливою й здатною до внутрішніх змін у бік кращого робить дитину розуміння й відчуття краси, за висловом Василя Сухомлинського, — «духовне життя у світі прекрасного». Те, чого прагнув педагог у своїй повсякденній праці, чого навчав і що вимагав від учителів Павлиської школи, це «щоб буквально кожна дитина побачила прекрасне. Здивовано зупинилася перед ним, зробила прекрасне часточкою свого духовного життя, відчула красу слова і óбразу». Лише в тому випадку, коли дитина навчиться словом називати те, що вона бачить, те, що вона відчуває, а пошук того єдино вірного слова і відповідно результат творчого зусилля стане для дитини задоволенням — можна вважати, що головна виховна мета досягнута. Дитина стане відкритою виховним впливам наставника, зможе відгукнутися на заклик до самовдосконалення й процес виховання буде результативним для обох суб’єктів виховання — для учня й учителя. «Ваше слово, — пише В. О. Сухомлинський, звертаючись до вихователя-дорослого, — етичне повчання дістанеться найпотаємніших куточків його (вихованця. — Авт.) душі і пробудить бажання бути хорошим».

На думку Павлиського директора, основна педагогічна дія вчителя криється у слові, навіть у погляді. Про це він писав так: «Слово — найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжним поцілунком, і духмяною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, що копирснув ніжну тканину душі, і розпеченим залізом, і відром холодної води, і грудками бруду — все це може нести в собі людське слово; воно обертається найнеочікуванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання».

Друга обов’язкова складова (окрім слова вчителя) вчительської праці, вчительського впливу на вихованця — це, на думку Василя Олександровича, єдність «Я» вчителя. Якщо учня закликають бути хорошим, добрим, совісним, справедливим, то ці гасла мають бути у гармонії з особистістю і поведінкою педагога. З цього приводу Василь Сухомлинський висловлювався дуже точно й емоційно: «Корені багатьох бід виховання саме і криються в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором у той час, як цього прапора ніхто не несе. Бути прапороносцем ідеалу, нести на своєму прапорі вогонь ідеального — ось у чому секрети і таємниці педагогічного авторитету. Як тонко відчувають діти у своєму вихователі прапороносця, як уміють вони розпізнати, де справжній вогонь, а де фальш!».
Лише тоді, коли вчитель стає помічником, а учень активним першовідкривачем істин, знань, коли діти самостійно мислять, дивуються відкритим ними закономірностям — лише тоді можна говорити про справжнє навчання. Лише тоді, коли розум учителя веде учня, освітлює шлях, висвічує знання, а не пригнічує особистість вихованця — можна говорити про справжнього вчителя.
Кожна дитина має пройти шлях правильного морального розвитку і відкрити цей шлях має учитель.

Казки Василя Сухомлинського

«Не читайте оповідання про
Яринку…»

— На наступному уроці читатимемо оповідання про дівчинку Яринку… — оголосила вчителька.
Оленка й Галинка дома прочитали це оповідання. У ньому йшла мова про маленьку, у якої помер батько…
Ось і перерва перед уроком читання. Оленка й Галинка підійшли в коридорі до вчительки.
— Не читайте оповідання про Яринку, — попросили вони.
— Чому?
— У нашої Оксанки батько лежить у лікарні. Тяжко йому, дуже тяжко. Оксанка вчора плакала…
— Добре, дітки, — тихо пообіцяла вчителька й поцілувала дівчаток.

Чотири аркуші золотого паперу
На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.
До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.
Один хлопчик був Чорноокий, а другий — Синьоокий.
Одна дівчинка була Білокоса, а друга — Чорнокоса.
Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:
— Ой, яка пишна хлібина!
Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину.
Синьоокий хлопчик, тільки-но побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:
— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!
Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. Усе в півня золоте — і хвіст, і крила, і гребінець. І голова, навіть очі блищать золотими вогниками.
Білокоса дівчинка, побачивши аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:
— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!
Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.
Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:
— Ой, яка грізна блискавка!
Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із золотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.
Отак умілим рукам розкрив свої таємниці золотий папір.

Лідія Ткаченко,
завідувач сектору науково-аналітичної обробки і поширення інформації НАПН України, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Оповідання про школу — І рахувати до тисячі…

01.09.2011 22:46
2212 views
 © Тетяна Чорновіл

Тепер ніхто не повинен називати її Льоля. Бо вона вже велика. Пішла до першого класу і провчилася цілий місяць. Просто мама ніяк не може звикнути: Льоля та й Льоля, неначе Оля – не дівчинка, а нічна сорочка. Ну то й що, що Оля ростом не вийшла і стоїть на фізкультурі остання в шерензі! Зате вміє добре читати й писати. Ще й рахувати до тисячі. 

Сьогодні субота і Оля сама без мами їде в маршрутці до бабусі в село. Правда, мама провела на зупинку і водієві щось шепнула. Неначе Оля не знає дороги! Оля не маленька!!! 

Їхати до бабусі не довго, і хата від зупинки зовсім недалечко: трохи звернути до річечки, а там і двір видно. А бабуся вже рада! І також усе збивається – хоче Льолею назвати. Оля любить приїжджати до бабусі. Раніше, коли була маленькою, подовгу в бабусі гостювала. Та тепер так не можна. Бо в понеділок до школи. Тож треба встигнути скрізь позаглядати, чи все у бабусі в порядку. Ось рудий кіт Мурлика. Вискочив на тин і придивляється до Олі, мабуть ніяк не може впізнати. Та коли Оля погладила по спині, задоволено заплющив очі й замурчав. 

– А я вже школярка! Читати й писати вмію. І рахувати до тисячі. – не втрималася Оля, на що Мурлика недовірливо розплющив одне око. 

– Не віриш? Ось послухай! Один, два, три, чотири… 

Кіт до тисячі не дочекався. Зіскочив з тину і на півслові зник у бабусиних жоржинах. Оля переможно показала у бік жоржин язика і побігла стежкою на город. Скуштувала пізніх помідорів, нарахувала одинадцять огірків-жовтяків і подалася вистрибом аж до берега. Бо в березі у бабусі – невеличкий садок. Правда, вишні, смородина й порічки уже повідходили, а сливи угорки ще зеленкуваті та тверді. Та біля самої річечки два дерева – красота. І зараз на них улито улюбленими сливами. Великі круглі рожеві . Солодкі, як мед. Берег річечки весь заплетений ожиною, і Оля ще з літа знає місця, де можна поласувати сизими терпкуватими ягодами. 

У бабусі завжди є чим цікавим зайнятися і вихідні промайнули швидко: допомагала скубти гуску, годувала теля кукурудзинням, як справжня доросла. І зовсім не обов‘язково було бабусі їхати до міста. Оля говорила, що й сама добереться, але бабусю важко переконати. Ще й за руку хотіла взяти, коли вийшли за ворота! 

– А куди це ти, Наталко, зібралася? – на всю вулицю цікавиться дід Михайло з-за тину. 

– Не закудикуй, сусіде. Відвезу оце онуку до міста. Погуляла б ще, та ж до школи в понеділок… – бабуся діловити поправляє хустку 

– Ти диви! Така мала, а школярка! – недоречно дивується дід Михайло, а Оля непомітно зводиться навшпиньки, як балерина: 

– Мені вже сім років. Читати й писати вмію. І рахувати до тисячі. 

Діда від здивування мабуть узяв стовбняк, бо бовванів з-за тину, поки бабуся з Олею й не прийшли на зупинку. 

Ось і маршрутка. Бабуся купила квитка, і вони вмостилися на зручні сидіння. 

– Дівчинка ходить до школи? – навіщось запитує водій.А бабуся! Така забудькувата: 

– Ні, вона ще маленька. 

У Олі від обурення запашіли щоки, і вона голосно гукнула: 

– Та що ви! Я вже першокласниця! Читати й писати вмію! І рахувати до тисячі!!! 

Маршрутка переповнилась гучним реготом. Усміхалася і бабуся, передаючи гроші ще на один квиток. А очі водія у дзеркальці бризкали на школярку веселими іскорками. Тільки набурмосена Льоля глипала з-під лоба і ніяк не могла зрозуміти, чому всі сміються… 

  • Увага! Не забудьте …

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *