Милозвучність української мови: Про милозвучність української мови + тест онлайн – § 25. Правила милозвучності української мови : Репетитор : Кращі підручники

Урок з української мови «Поняття милозвучності. Чергування у//в, і//й як засіб милозвучності»

Тема: Поняття милозвучності. Чергування у//в, і//й як засіб милозвучності

Мета:  з’ясувати  основні  випадки   чергування   у – в, і – й; удосконалювати навички правильної вимови звуків української мови; розвивати навички правильного вживання у – в, і – й в усній та писемній мові; удосконалювати уміння знаходити й виправляти орфографічні помилки у писемному мовленні; за допомогою мовленнєво-комунікативного дидактичного матеріалу виховувати у школярів повагу до рідної мови, а також відчуття її краси як основи естетичного виховання.

Внутрішньопредметні зв’язки:

Фонетика: фонетична характеристика голосних і приголосних звуків.

Лексикологія: ознайомлення з фразеологічним складом української мови.

Синтаксис:

 речення.

Тип уроку: урок  формування практичних умінь і навичок

Обладнання: таблиця, підручник,

 

Хід уроку

І. Організаційний момент.

Вітаю учнів. Перевірка присутності на уроці. Емоційне налаштування

ІІ. Перевірка домашнього завдання

Зчитування складених статей до орфоепічного словника учнями

    ІІІ.  Мотивація навчальної діяльності

1. Приблизно 70% населення України розмовляє  українською мовою, яка була визнана однією з наймелодійніших мов світу! На конкурсі краси мов у Парижі в 1934 році українська мова посіла 3 місце після французької та персицької за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та структура речень. А за мелодійністю українська мова зайняла 2 місце, а перше — отримала італійська.

2. «Мозковий штурм». Чому, на вашу думку нашу  мову вважають  мелодійною?  (Відповіді)

 

ІV. Повідомлення теми, мети й ознайомлення з розумовим завданням.

Слово вчителя.

Сьогодні працюватимемо над темою «Основні правила чергування у – в, і – й».

Звуки  в  мовленнєвому  потоці поєднуються й розміщуються так, щоб їх легко було вимовляти, щоб вони були зрозумілі для слухача і гармоніювали між собою. Усі це надає мовленню мелодійності, приємного звучання, милозвучності. Отже, мета уроку:знати основні засоби милозвучності української мови, основні випадки чергування у – в, і – й; уміти розпізнавати в тексті чергування у – в, і – й, вставляти відповідно до опрацьованих правил пропущені букви («у» чи «в», «і» чи «й»), редагувати речення щодо їхньої милозвучності.

V. Вивчення нового матеріалу.

1.     «Дайте відповідь».

•        Поміркуйте, чи є різниця у значенні прийменників у і в, сполучників і, й.
•        Порівняйте: у лісі, в лісі, брат і сестра, мама й бабуся. Чи не можна користуватись лише одним із них? Обґрунтуйте свою думку.
•        Чи легко вимовляти: «Постав в воду», «Сергій й Юра»? Як усунути трудність у вимові?

2.     Робота з таблицею.

Слово вчителя.

Розгляньте таблицю, доповніть її прикладами. Запам’ятайте правила чергування у – в, і – й.

А тепер давайте подивимось правила у підручнику.

Діти говорять правила, наводять приклади.

3.     Виконання тренувальних вправ.

 «Спиши і поясни».

Спишіть прислів’я, розкриваючи дужки.

Не (у, в)чи плавати щуку, вона знає (у, в)сю науку. Просивсь вовк (в, у) пастухи, а свиня – (у, в) городники. (У, в) лісі був (і, й) дров не бачив. Вік живи – вік (у, в)чись.

«Відгадай, поясни».

Запишіть і відгадайте ,загадки. Поясніть вживання і, й.

•        І не дівка, а червоні стрічки носить. (Калина)
•        Зимою й літом маячить зеленим цвітом. (Ялина).

Розподільний диктант.

Пливи у/в бік лісу; Богдан і/й Марія; ось і/й гості; Ольга і/й Павло; ранок у/вдома; бути у/в гарній формі; і/й знову дощі; Оксана і/й не знала; ракета і/й супутник; ти і/й Яну покликав; енергія у/в твоєму тілі; еге ж, і/й освіта вища; скинь у/в Твіттер; треба у/вчитися; елементи у/в таблиці; якось і/й їх запросимо.

4.     Слово вчителя.

Якщо говорити про прийменники, то для створення милозвучності чергування відбувається не тільки у – в, й – і – та, але й з – із – зі – зо, у – уві – вві, під – піді – підо, над – наді – надо.

Прослухайте уривок з оповідання на лінгвістичну тему А. Матвієнко. Випишіть з нього всі прийменникові форми, що розглядалися на цьому уроці.

Творчий диктант

Красива й елегантна

Прийменник «в» може виступати в українській мові у п’яти варіантах: в, у, ув, уві, вві. Сполучник «і» перетворюється, коли треба, на свій приголосний варіант, і це дає змогу усунути збіг двох, а то й трьох голосних.

Не менш, ніж «у», має різновид і прийменник «з». Кажуть звичайно: з тобою, але зі мною чи зо мною З усіх можливих різновидів того самого прийменника завжди мимохіть вибираєш той, який зручніший.

Так само змінюються й деякі інші прийменники, приєднуючи до себе голосний звук або випускаючи його. Кажуть: під тобою і піді мною, над тобою й наді мною, перед тобою і переді мною.

Недаремно українську мову у світі вважають однією з наймилозвучніших. Велику роль у цьому відіграє також її здатність урівноважувати сполучення голосних так, щоб можна було говорити легко і плавно, без найменших зусиль вимовляючи всі її звукосполучення.

5.     КУЛЬТУРА СЛОВА

 Запам’ятайте, як правильно наголошувати слова. Іконопис, індустрія, йогурт, каталог, квартал.

6. Перепишіть сполуки слів, вибравши потрібний прийменник або сполучник

. Сторінка у/в підручнику; збірка «Тиша і/й грім»; знайди і/й підкресли; Яна і/й Юля; і/й доки мені чекати; щоправда, у/в нас спекотно; конвалії і/й жоржини; напиши у/в Твіттері; представник у/в області; гра у/в рулетку; він і/й є чемпіон; гроші — у/в кишені; моря і/й озера; у/в основних положеннях; побували у/в Осло; цукор додайте у/в каву; і/й туди і/й сюди; іди і/й читай; ці і/й інші ініціативи; у/в чистовику; ми і/й тут перші; бути у/в авангарді.

VІ. Систематизація й узагальнення знань, умінь, навичок

Виконайте тестові завдання.

 1. Правило чергування у–в порушено у варіанті

А ходімо в парк Б знятися в комедії В перипетії в фільмі Г у цьому супермаркеті

2. Правило чергування у–в порушено у варіанті

А в основі сюжету Б учити напам’ять В у нашій школі Г в синій книжці

 3. Правило чергування у–в порушено в рядку

А Отже, й ти спробуєш ківі на смак? Б Завдання таке: упорядкувати числа. В І праворуч, і ліворуч — усюди стоять знаки. Г Братику, запам’ятай: учитися ніколи не пізно.

 

 

 4. Правило чергування і–й порушено у варіанті

А іти правильним шляхом Б шоколад і сирний пиріг В нині тебе і не впізнати Г колись і ти переможеш

5. Правило чергування і–й порушено у варіанті

А Харків і Мелітополь Б велика ймовірність В світло й ясно надворі Г і ти не засумніваєшся

6. Правило чергування і–й порушено у варіанті

 А І блискавка, й гроза ударили одночасно. Б Мабуть, і я трохи з вами потанцюю. В На мить усе стихло — і потемніло. Г Денисе, іди в парк погуляти.

 7. Правило чергування у–в порушено у варіанті А уже розпогоджується, загубити в траві Б збільшити втричі, найкращі в світі В у зведеного брата, в іншій серії Г в оксамиті, зайди в бібліотеку

8. Правило чергування і–й порушено у варіанті

А чистити й мити, батьки й діти Б і знову дощ, ручка й олівець В дозвольте йти, клич і його Г ми й порахуємо, інь і ян

9. Прочитайте речення.

(1) основі сюжету банальна інтрига: (2) Київ приїздить дівчина з провінції, а (3) кінці фільму (4) неї закохується принц на білому мерседесі.

Літеру В/в треба писати на місці всіх цифр, ОКРІМ

А 1    Б 2    В 3     Г 4

10. Прочитайте речення. (1) скільки не перечитую роман Стендаля «Червоне (2) чорне», усе одно відкриваю для себе щось нове (3) цікаве (4) знову поринаю в позаминуле століття. Літеру І/і треба писати на місці цифр

А 1,2     Б 2, 3        В 3, 4           Г 1, 4

 

VІ. Підсумок уроку.

•        Про що дізналися на уроці?
•        Чи вдалося нам досягти мети?
•        Складіть сенкан «У – в, і – й».
•        Що найбільше запам’яталося?

 

VІI. Домашнє завдання.

Есе «Експресивні можливості звуків української мови»

 

 

 

 

Основні випадки чергування  у — в

У   вживається	В   уживається	У — В  не чергуються
Між приголосними: навчаюсь у гімназії	Між голосними:  була в Одесі	У словах, що вживаються тільки з в або тільки з у: воротар,  усмішка.
На початку речення перед приголосним: У зошиті немає помилок.	На початку речення перед голосними:     В оранжереї красиві квіти.	У власних іменах і в словах іншомовного походження: Ворскла,  Врубель.
Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер -льв-, -св-, -тв-, -хв-, -зв-:    Я  у Львові.	Після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, -льв-, -св-, -хв-, тв.- зв-  і под.)   Моя вдача.

 

  Основні випадки чергування сполучників   і — й

 

Завжди і	Завжди й
Після будь-якого розділового знака: Вітер війнув, і  облетіло листя.	Між голосними звуками: срібло  й  олово.
Між приголосними  звуками: Ось  і  прийшла  весна.
Початок речення. І летіли знов іскри ясні (О. Олесь).	Після голосного звука перед       приголосним: розуміє  й  пояснює.
Зіставлення понять: зима і літо.
Перед  звуком [й]   та буквами я, ю, є, ї:                          Воля і яснії сни.

 

 

 

МИЛОЗВУЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ | Хата скраю Hata skraju

Як відомо, спостерігаються певні відмінності у сприйнятті різних мов передусім їхніми носіями.

Так, давні греки підкреслювали гармонійність своєї мови на противагу невпорядкованій, начебто подібній до беззмістовного белькотання мові “варварів”. Давні слов’яни підкреслювали зрозумілість своєї мови (виводячи назву слов’яни від слово) на противагу незрозумілим мовам сусідів – начебто “німих”, німців. А баски, абхази, ірландці, тобто носії давніх середземноморських культурних традицій, звертають увагу передусім на складність своєї мови на противагу іншим.

Носії української мови підкреслюють передусім її милозвучність. “Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер…”, – пише дослідник Тоцька Н.І.

Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об’єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів – і українців. Наведемо тут тільки декілька.

Ще в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І.Срезневський звернув увагу на високу музикальність української мови. Він писав: “Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича”.

Подібно оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет і перекладач українських пісень німецькою мовою В.Боденштедт, який довго жив у Росії і багато подорожував по Україні. “Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов’янськими мовами, з великими музикальними можливостями”.

Спеціальну працю присвятив дослідженню одного аспекту милозвучності української мови – урівноваженню вокалізму з консонантизмом – поет В.Самійленко. У ній він писав: “Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць (може, третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики…”[1].

Перелік захоплених відгуків про красу української мови взагалі, і передусім її звукової вишуканості, звучності, музикальної граціозності, можна продовжити. Але нагадаємо ще тільки один факт. На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла третє місце після французької і перської. Більшого поширення набула думка, що наша мова за милозвучністю йде після італійської.

І все-таки поняття “милозвучність” у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене.

У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як “добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів – звукосполучень, слів і словосполучень”[2]. З другого боку, милозвучність – це звукові засоби “підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі”[3]. До речі тут відзначити, що деякі лінгвісти розуміють евфонію (милозвучність) тільки в другому значенні (як стилістичний прийом). Див., наприклад, словник О.С. Ахманової[4] або Д.Є. Розенталя і М.А.Теленкової[5]. Логічно припустити, що вони не визнають першого розуміння означеного терміна. Підтвердженням цього є пряме висловлювання російського мовознавця М.М. Михайлова “Живучість уявлення про милозвучність одних мов і немилозвучність інших пояснюється тільки індивідуальними смаками і звичками мовців, а також традицією”[6].

Неважко помітити, що перше тлумачення милозвучності стосується мови в цілому й увага акцентується на тому, як сприймається її звучання: позитивно – негативно, як приємне – неприємне і передбачає порівняння спостережуваної мови з іншою чи іншими. Друге тлумачення характеризує милозвучність як стилістичний прийом, побудований на використанні звукових засобів у конкретному художньому творі даної мови. Вони прив’язані до його змісту, покликані увиразнити його. Крім того, милозвучність у першому розумінні визначається, або правильніше так сказати, регулюється, орфоепічними нормами як неодмінною ознакою української літературної норми, у другому значенні – зумовлюється бажанням і потребою автора увиразнити текст твору.

У результаті попереднього розгляду нам видається доцільним увести в обіг два терміни: власне милозвучність, або просто милозвучність (для першого значення), і другий – це співзвучність (для другого значення).

Якщо співзвучність на матеріалі конкретних художніх творів вивчалася досить ґрунтовно, то розуміння милозвучності лишається майже на рівні імпресіоністичних вражень людей, наділених розумінням красивого, тобто є скоріше естетичною категорією (Пор. наведені вище висловлювання про милозвучність української мови). Досі ще ніхто не виробив наукового доведення більшої чи меншої милозвучності – немилозвучності кожної окремої мови або її місця за цією ознакою в ряду мов.

Тим часом лише милозвучність, обґрунтована конкретними лінгвістичними чи акустичними параметрами, стає науковим поняттям. І такі об’єктивні критерії є в кожній мові, хоч оцінюються вони носіями певної мови та іншими мовцями неоднозначно.

Зосереджуючись на милозвучності української мови, ставимо такі завдання: 1) визначити конкретні фонетичні параметри, які сприяють милозвучності або її забезпечують; 2) встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов; 3) вважати милозвучність суто науковим поняттям чи естетичним, чи тим і тим одночасно; 4) дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності.

Як же вийти на ті об’єктивні показники, які правдоподібно забезпечують сприймання української мови як приємної, звучної, наспівної? Для цього використаємо ті характеристики, які позитивно сприймаються слухачами у музиці, співі, у тому ж мовленні, й дослідимо, чи наділена ними українська мова.

Виходячи з висловлювань і власних спостережень, вважаємо, що милозвучність української мови забезпечує передусім гучність, яка має різноманітні виявлення: виразна повнозвучна вимова голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невелика кількість збігів кількох приголосних, плавна акцентно-ритмічна структура слова, наспівна мелодика тощо.

Гучність – це цілком наукове поняття, яке, на думку деяких учених, з одного боку, рівнозначне з сонорністю, а з другого – дорівнює вокалічності. Справді, ці терміни майже тотожні, але тільки майже. Більшою чи меншою сонорністю (що залежить від участі голосу в творенні звуків) наділені і голосні, і приголосні. А вокалічність мови визначається кількістю голосних порівняно з приголосними в мовному потоці (не в системі!). За даними В.Г.Ветвицького[7], на кожні 100 звуків у фінській мові 51 голосний і 49 приголосних; в італійській – 48 голосних і 52 приголосні; у російській – 42 голосних і 58 приголосних; у німецькій – 36 голосних і 64 приголосних.

За нашими підрахунками, у системі української мови голосні становлять 15,8%, приголосні – 84,2%. У мовленні (народнопоетичному, яке найбільш зберігає національні основи української мови) голосних – 45-46%. Добре видно, що українське народнопоетичне мовлення насичене голосними й справді близьке до італійського, мало перед ним поступаючись. Щоправда, в літературному мовленні українська мова під різними впливами багато в чому втратила свою вокалічність: кількість голосних у ній знижується до 42%, а кількість приголосних відповідно зростає – 58%.

Вокалічність української мови (власне її гучність) посилюють сонорні приголосні (разом з голосними вони складають 70%) та дзвінкі приголосні (особливо враховуючи незначне в цілому оглушення дзвінких у кінці слова та в середині перед наступними глухими). Ці звуки в літературі прийнято називати голосовими.

Посилюють вокалічність мовлення (правильніше – регулюють її) розвинені в українській мові паралельні лексичні й граматичні форми типу: у – в, і – й, у – в – уві – вві, від – віді – од – оді, з – із – зі, ся – сь, мо – м, ти – ть, би – б, же – ж. Пор.: був у тебе була в тебе; був удома – буду вдома; Василь і Петро – Петро й Василь; у полі – в обід – уві сні; відняти – відібрати – одібрати – одбігти; з обідом – із сиром – зі мною; спізнився Микола – спізнилась Олена; ходімо разом – ходімо утрьох; перемагати й жити – перемагать і жить; був би сьогодні- було б учора, беріть же – бери ж. А також: щоб – щоби, хоч – хоча, лиш – лише, більш – більше, знов – знову, звідкіль – звідкіля та інші. Такі форми дозволяють чергувати голосні й приголосні в мовному потоці, що, в свою чергу, дає можливість уникати зайвого збігу як приголосних, так і голосних, що однаковою мірою небажано.

Особливо зростає кількість таких паралельних форм, якщо звернутися до тих слів, які можуть починатися на і або й, у або в. Вони досить численні і також розширюють можливості урівноваження вокалізму з консонантизмом. Пор.: Іван – до Йвана, іти – йти, імення – ймення, імовірно – ймовірно, убогий – вбогий, убрання – вбрання, удень – вдень, вгнути – угнути, уволю – вволю і багато інших подібних слів.

Уперше спеціально приділив увагу цьому аспектові милозвучності української мови В. Самійленко. У статті “Дбаймо про фонетичну красу української мови” він писав, що “жива народна мова має кілька дуже простих способів до уникнення збігу багатьох шелестівок (приголосних. – Н.Т.), і через те слова єднаються плавно, легко до вимови, мова бринить повноголосне й музикальне”[8]. І трохи нижче: “… паралельні форми … дають змогу рівноважити вокалізм із консонантизмом і надають живій українській мові звучності і плавності”[9]. Як стверджує автор, аналогічними засобами послуговується й італійська мова. І коли українська мова “не займає першого місця по евфонічності”, то це головним чином через те, що “порушує фонетичну рівновагу в бік консонантизму трохи частіше, ніж мови італійська й іспанська”[10] .

Посилює гучність (сонорність) загалом відкритий характер усіх українських голосних (особливо ж а та е) і тяжіння до відкритого складу. Як справедливо відзначив М.Михайлов: “Роль відкритих складів у створенні милозвучності мовлення очевидна: побудовані за законом висхідної гучності, вони не тільки посилюють загальне звучання мовлення, надають йому плавності, музикальності, але й усувають неприємний для слуху відтінок, який мають шиплячі або свистячі приголосні”[11].

Гучності української мови сприяє відсутність редукції, яка взагалі властива мовам з більшою консонантністю. Про значення відсутності редукції для посилення вокалічності мови пише грузинський мовознавець Г.М. Гогічадзе. “Позитивні ознаки голосних грузинської мови, – на його думку, – полягають у яскравості їх звучання, а також у тому, що вони не зазнають більш чи менш помітних змін ні від впливу наголосу, ні від сусідства з приголосними звуками, бо стійкість голосних у мові є ознакою вокальності мови”[12]. Щоправда, в літературі є й інші трактування ролі редукції для естетичної оцінки звучання мовлення. Так, М.Михайлов у згаданій статті пише: “Звуки російського мовлення зазнають великих комбінаторних змін. Наприклад, голосні змінюються не тільки залежно від місця щодо наголосу, але й залежно від якості сусідніх приголосних. Ця фонетична особливість запобігає однозвучності, створює в мовленні своєрідні переливи відтінків”[13]. Неоднакова оцінка того самого явища, очевидно, пов’язана з індивідуальними особливостями естетичних оцінок звучання носіями окремої мови.

Отже, українські голосні, зазнаючи дуже помітної редукції, вимовляються чітко й виразно в усіх позиціях, зберігаючи свою основну якість. Так, М.Ф.Наконечний підкреслював, що ненаголошені голосні в українській літературній мові, “як правило, різко, гостро не різняться своєю вимовою від наголошених: усі складові голосні… в усіх позиціях нормально є звуками повного творення, що зберігають голос, повнозвучну вимову, а також (за нечисленними, порівняно, винятками) й свою якість і в ненаголошених складах (різке скорочення, ослаблення, “напівглуха” вимова їх – рідке й нетипове для української мови явище)”[14].

Власне милозвучність (приємне звучання) забезпечує також вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше чи менше уподібнюється до наступного голосного. Гармонійна асиміляція властива передусім ненаголошеним голосним е, и, о. Так, ненаголошений е перед наступним складом з голосним високого підняття і, и або у більше наближається до й, ніж у позиції перед обниженими голосними. У свою чергу, ненаголошений и перед голосними нижчого творення, особливо перед а, е, – більше наближається до е. Ненаголошений о перед складом з наголошеним у також набуває відтінку у. Гармонійна асиміляція тісно переплітається з редукцією голосних (хоч вона й слабо виражена), накладаючись на неї й посилюючи її або послаблюючи, коли напрям дії обох явищ виявляється протилежним. Вокальна гармонія голосних робить переходи між звуками більш плавними. Вказівки про вплив дистантної асиміляції голосних в українській мові знаходимо у О.Брока, О.Синявського, М.Наконечного, М. Жовтобрюха та інших. Детально про це явище див. у праці Н. Тоцької[15].

Рівномірний розподіл вокальної енергії в українській мові тісно пов’язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1-2 склади) посиленні й послабленні звуків. Це формує характерну для української мови акцентно-ритмічну структуру слова, яка (для 5-складового слова з наголосом на середньому складі) передається так званою формулою В.О. Богородицького – 1 – 3/4 – 2 – 3/4 – 1 1/4, побудованою на основі загального сприйняття співвідношення наголошеного й ненаголошеного складів, але акустичне в основі такого розподілу лежить тривалість голосних.

Для наочної ілюстрації специфіки української мови наведемо формулу акцентно-ритмічної структури російського слова – О.О.Потебні: 1-2-3-1-1, з якої видно, що ритмічна структура російського слова характеризується значним посиленням наголошеного складу порівняно з ненаголошеними і тим самим сприяє його різкому виділенню, а в переднаголошених складах сила наголошення виразно зростає в напрямку наголошеного складу.

Значне ослаблення (і скорочення) всіх наголошених складів, крім першого переднаголошеного, якраз і створює умови для розвитку сильної редукції (утворення звуків типу ъ, ь), характерної для російської вимовної норми на відміну від української, яка, навпаки, характеризується відсутністю яскраво вираженої редукції голосних.

Плавність українського мовлення виявляється і в зіставленні з англійською мовою. Саме до такого висновку приходить О.Ф.Пилипенко, дослідивши питальну інтонацію англійської мови порівняно з українською: “…в основному рівний розподіл часу звучання між голосним наголошеним та сусідніми складами, а також – менш різкі частотні інтервали пояснюються характерною для української мови більшою плавністю мовлення порівняно з англійською”.

Показана вище ритмічна структура українського слова зближує його з ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Більше того, цей факт веде нас до розуміння прихованого зв’язку між мовленням і музикою в широкому плані.

Нарешті, українське мовлення характеризується широким мелодичним діапазоном із своєрідною, зосередженою на кінцевому (особливо відкритому) складі та на посилених, що регулярно чергуються з непосиленими (див. наведену вище формулу В.О.Богородицького), складах наспівною мелодикою, із своєрідними перепадами висоти тону. Щоправда, українська мелодика в плані її суто національного музикального характеру досі ще не досліджена точними методами. Наші висновки базуються на слухових спостереженнях та випливають із практичної роботи у вузі над постановкою української вимови (у іноземців) та її корекцією (у носіїв).

За свідченням музикознавців, саме в мовній мелодиці, що накладається на специфічну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного співу: природно поставлена вимова, супроводжувана оригінальною мелодикою, сприяє глибокому, розлогому, вільному, спрямованому в далечінь звучанню. Отже, “секрет” музикальності української вимови слід шукати у її зв’язку з українською піснею. А сама пісня, неперевершена, чудова, вийшла з мови. Власне, українські пісні такі мелодійні і звучні тому, що в основі їх лежить така сама мова.

Ми розглянули ряд чисто лінгвістичних і акустичних параметрів, що характеризують звучання української мови. Вони апріорно є ніби об’єктивним ґрунтом, основою формування естетичних вражень. Поки що ми не знаємо, які з цих параметрів є визначальними, скільки їх треба і в якому вираженні, щоб мова сприймалася як милозвучна. Тут привертає до себе увагу той факт, що серед європейських мов об’єктивно найбільш вокалічною є фінська (51 %), а не італійська (48%), хоч враження музикальності справляє друга, а не перша. Слід думати, що лише комплекс показників різного рівня, причому в певному, не відомому поки що для нас, співвідношенні здатний забезпечити те, що ми сприймаємо позитивно і вважаємо красивим. Поки що не можна, беручи за основу якусь одну ознаку, поділити мови на милозвучні й немилозвучні.

Другий аспект – найскладніший. Милозвучність (як і немилозвучність) оцінюється нами спонтанно, як будь-який витвір мистецтва: музичний, образотворчий, суто природний (явища природи) і т.п. І тут на перший план виступає загальна естетична оцінка, подобається – не подобається, гарно – негарно. Тобто мова сприймається і як явище естетичне. Чим менше зрозуміла для нас мова з погляду змісту, тим більше на перший план виступає емоційна її оцінка, не вимірювана об’єктивними методами.

Є підстави вважати, що носії кожної окремої мови, яку витворив народ відповідно до своїх ідеалів, природно, вважають свою мову гарною, милозвучною. Говорячи словами М.Михайлова, “Мова – витвір народу, і кожен народ створив собі мову, відповідну не тільки його рівню й способу його мислення, але й естетичним ідеалам”. У такому разі мають рацію ті, хто вважає, що всі мови красиві (не багаті, а красиві своїм звучанням!), некрасивих мов у світі немає.

Разом з тим у деяких мовах, що порівнюються на основі спонтанного слухового сприйняття (а не на основі наукового аналізу окремих параметрів), з погляду іномовців або фахівців, наділених здатністю давати естетичні оцінки звучання відповідно до свого розуміння прекрасного, – виділяють мови більш і менш красиві (милозвучні), так само, як ми розрізняємо, наприклад, твори більш і менш талановитих композиторів, кращі й гірші пісні, окремі музичні твори тощо.

Без спеціальних досліджень важко стверджувати, чи є загальнолюдське розуміння милозвучності мови, хоч практика засвідчує наявність такого критерію для групи, наприклад, європейських мов (пор., наприклад, визнання італійської мови найкрасивішою), або азіатських, або африканських. Можливо, серед них є ще якісь вужчі (або ширші) регіональні уподобання, але це, повторюємо, вимагає достовірних статистичних даних.

Очевидно, зважаючи на невеликий мовний матеріал, залучений до спостережень (фактично дві мови – українська та російська), деякі наші висновки видаватимуться певною мірою апріорними, але вони можуть започатковувати ґрунтовні дослідження милозвучності різних мов, виконані з використанням експериментально-фонетичних, психолінгвістичних та статистичних методів дослідження.

Список використаної літератури і примітки

1. Самійленко В. Твори : У 2 т. – К., 1958. – Т. 2. – С. 365.

2. Ганич І.Д., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів – К., 1985. – С. 127.

3. Там само. – С. 127-128.

4. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1969. – С. 522.

5. Розенталь Д.Е., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – М., 1976. – С.533.

6. Михайлов М.М. О благозвучности русской речи // Русская речь. – 1988. – № 2. – С. 51.

7. Ветвицкий В.Г. Занимательное языкознание (Фонетика, имя существительное) – М., Л., 1966. – С. 19.

8. Самійленко В. Зазнач, праця. – С. 366.

9. Там само. – С. 367.

10. Там само. – С. 365-366.

11. Михайлов М.М. Указ. раб. – С. 52.

12. Гогичадзе Г.Д. О некоторых вокально-методических принципах в связи с фонетическими особенностями грузинского языка. – Тбилиси, 1956. – С. 16.

13. Михайлов М.М. Указ. раб. – С. 52.

14. Наконечний М. Орфоепічні норми та їх значення // Укр. мова в школі. – 1958. – № 1. – С. 5.

15. Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови // Українське мовознавство. – К., 2000. – Вип. 22. – С. 3.

ПОНЯТТЯ МИЛОЗВУЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — Украинский язык — Языки мира — Каталог статей

Як відомо, спостерігаються певні відмінності у сприйнятті різних мов передусім їхніми носіями. Так, давні греки підкреслювали гармонійність своєї мови на противагу невпорядкованій, начебто подібній до беззмістовного белькотання мові «варварів». За давньогрецьким географом Страбоном (XIV, 2, 28), чужоземців «називали варварами… спершу глузливо, нібито бажаючи підкреслити їх грубу й жорстку вимову» (пор. сприйняття голандцями готентотів із їх клацаючими звуками як «заїкуватих»). Секст Емпірик («Проти граматиків», 194) писав, що «еллінська мова набула визнання завдяки головним чином двом головним властивостям – ясності й приємності». Пор. також протиставлення середньоіндійських мов – пракритів («природних») санскритові – «обробленому», «виробленому». Давні слов’яни підкреслювали зрозумілість своєї мови (виводячи назву слов’яни від слово) на противагу незрозумілим мовам сусідів – начебто «німих», німців. А баски, абхази, ірландці, тобто носії давніх середземноморських культурних традицій, звертають увагу передусім на складність своєї мови на противагу іншим. Носії української мови підкреслюють передусім її милозвучність. «Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер…» Поняття милозвучності, благозвучності, евфонії (точний давньо-грецький відповідник терміна) існувало вже у Стародавній Греції. Визначний дослідник античної естетики професор О.Ф.Лосєв пише, що, зокрема, філософи-атомісти «займались і естетикою мови [виділено нами., шорсткість, важкість та інші естетичні властивості слів пояснювались у них формою тих атомів, які беруть участь в утворенні звуків…». У Демокріта була праця (не збережена) «Про милозвучні й немилозвучні літери» (тут малися на увазі, звичайно, звуки). Про милозвучність (виражену, зокрема, в усуненні збігу голосних – зяяння) і зміни слів на догоду милозвучності йдеться в діалозі Платона «Кратіл» (412, 414). Проти «зіткнення» голосних і тотожності складів на стикові слів виступає теоретик ораторського мистецтва Ісократ (фрагмент 6). Арістотель («Риторика», ІІІ, 2) твердить: «…Краса слова, як говорить Лікімній, полягає в самому звукові чи в його [скоріше слова, ніж звука. – Ю.М.] значенні». За Гермогеном («Про ідеї», І, 12, 290), прекрасне мовлення – без зяяння й майже метричне. Деметрій («Про стиль», 174-176) пише: «Для слуху приємні зіткнення двох ламбд або двох ні, що мають певну звучність… У теоретиків музики [!] одні слова називаються гладенькими, другі – шорсткими, інші – ладними й іще інші – важкими. Гладенькими є слова, складені або цілком, або переважно з голосних. Шорсткі слова своїми звуками наслідують те, що вони собою виражають. Ладне слово містить у собі риси одного й другого і рівномірне змішування різних букв» (пор. далі міркування І.П.Ющука про відмінності консонантів в українському слові). Діонісій Галікарнаський вважає, що «насолоду слухові приносить, по-перше, мелодія, по-друге, ритм, по-третє, різноманітність… Саме слід поєднувати шершаві літери [звуки. – Ю.М.] з гладенькими, тверді з м’якими, немилозвучні з милозвучними, важковимовлювані з легковимовлюваними, тривалі з короткими, тим самим способом удало розташовуючи й інше» («Про поєднання слів», 55; 66). Як пише Діонісій Галікарнаський, «найвелеречивіший з усіх поетів, Гомер, бажаючи представити образ прекрасного обличчя й красу, що викликає насолоду, користується найзвучнішими голосними, найм’якшими напівголосними, не загромаджує складів приголосними, не скорочує звучання стиками важковимовлюваних буков, а створює певну плавну побудову буков, яка солодко вливається у слух» («Про поєднання слів», 97), пор. далі міркування Н.І.Тоцької про гучність української мови. Можна цілком погодитись із А.А.Тахо-Годі, що «Діонісій блискуче виражає естетичну значимість звукових властивостей мови… Переважання голосних створює красу, переважання приголосних – некрасивість. Тут Діонісій цікаво об’єднує естетичні, етичні й фізичні характеристики звуків, що було примітним узагалі для античних теоретиків музики й набуло ознак стійкої традиції аж до кінця античності». У «Риториці для Гереннія» невідомого автора (IV, 12, 18) говориться: «Плавність буде витримана, якщо уникати частого зіткнення голосних (такі зіткнення роблять мовлення неоковирним і зяючим) і надто частого повторення однієї й тієї самої літери…», хоча цитований вище Деметрій вважає зяяння й милозвучними (пор. накопичення голосних підряд у давньогрецьких магічних формулах). Поняття милозвучності (vocalitas) або немилозвучності властиве й давньоримській риторичній традиції (так, немилозвучними вважалися повтори, одноманітність слів, складів і звуків). Проти зіткнення деяких приголосних (наприклад, s – x, s – s) виступає давньоримський теретик ораторства Квінтіліан (IX, 4, 37). Дослідники античного мовознавства серед «побудов ранньої грецької науки» відзначають «декілька ідей, котрі відіграли значну роль в історії мовознавства», й на першому місці називають «пояснення фонетичних змін принципом «милозвучності»». «Учення про евфонію, без сумніву, сягає ще V ст. [до н.е.]»; вважають, що Платон використовував евфонічне вчення Демокріта. Одним із перших, хто послідовно уникав зіткнення голосних між словами – зяяння, – був Ісократ. Як слушно зазначає провідний фахівець із фонетики української мови професор Н.І.Тоцька, «поняття «милозвучність» у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене… Досі ще ніхто не виробив наукового доведення більшої чи меншої милозвучності – немилозвучності кожної окремої мови або її місця за цією ознакою в ряду мов». Дослідниця формулює мету – «вийти на ті об’єктивні показники, які правдоподібно забезпечують сприймання української мови як приємної, звучної, наспівної» – й низку завдань щодо вивчення милозвучності української мови: «1) визначити конкретні фонетичні параметри, які сприяють милозвучності або її забезпечують;   2) встановити, чи однакові ці критерії для носіїв різних мов;   3) вважати милозвучність суто науковим поняттям, чи естетичним, чи тим і тим одночасно;   4) дати відповідь на питання, чи існує загальнолюдське розуміння милозвучності». Визначний письменник В.І.Самійленко зазначає: «Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одно з перших місць (може третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики. Наша мова (в основному своєму діалект) має тільки чисті, виразні голосівки (vocalis) а, е, і, и, о, у. Глухих і невиразних голосівок, таких як, наприклад, англійські голосівки, або як німецьке ö або французькі eu, un, onі т.п., зовсім не має. Вона не любить такого поєднання шелестівок (consonans), яке тяжко вимовити… Вона має кілька засобів до урівноваження вокалізму з консонантизмом, себто кількості голосівок з шелестівками, в цілях більшої евфонічності, засобів, цілком аналогічних мові італійській. І коли не займає першого місця по евфонічності, то тільки через те, що в кількох словах, – небагатьох, але часто вживаних, – допускає негармонійне з’єднання шелестівок: бг, пхн, ткн – бгати, пхнути, ткнути і взагалі порушує фонетичну рівновагу в бік консонантизму трохи частіш, ніж мови італійська й іспанська». Сказане змушує уважно простежити подібні до українських явища в іспанській та італійській – із урахуванням піренейського субстрату з тенденцією до рівномірного чергування голосних і приголосних, на що вказує академік Ю.В.Зицар (див. далі), й аналогічним процесам у давніх мовах Італії. Критикуючи порушення евфонії в мові художніх творів, В.І.Самійленко пише: «Ми тільки добре забули два-три закони урівноваження вокалізму з консонантизмом, які існують у живій мові, або постановили собі, що скоро в сусідній московській мові їх немає, то й нашій мові вони не потрібні». Адже «паралельні форми, про які я кажу, не даремно існують у народній мові, не безладно оживляються. Вони власне дають змогу рівноважити вокалізм із консонантизмом і надають живій українській мові зручності й плавкості». І.Г.Чередниченко зазначає, що «частота вживання голосних і приголосних в українській мові виражається середньо-процентним відношенням (у круглих цифрах) 48 : 52», і посилається на таблицю, де показані співвідношення голосних і приголосних у текстах різних стилів. Але до тексту вкралася помилка: в таблиці середня величина співвідношення голосних і приголосних 42 : 58 (точніше 42, 3 і 57, 7). Н.І.Тоцька підкреслює, що в українському народнопоетичному мовленні, яке найбільше зберігає національні основи української мови, голосних 45-46%, але в літературному мовленні українська мова під різними іншомовними впливами багато в чому втратила свою вокалічність, і кількість голосних знизилася до 42% . Дуже важливо, що «вищий процент кількості голосних,  як правило, властивий мові художньої літератури». Інакше кажучи, в художній літературі співвідношення голосних і приголосних іще більше за середню величину наближається до 50 : 50, тобто до рівномірного чергування. Максимальний відсоток серед вивчених І.Г.Чередниченком текстів має текст І.С.Нечуя-Левицького, й це не випадково: названий письменник практикував, як відомо, милозвучні чергування помітно ширше, ніж це узвичаєно в сучасній українській літературній мові. Отже, в українській мові один приголосний між двома голосними зустрічається в середньому вдвічі частіше, ніж ужиті підряд два приголосні в тій самій позиції, тоді як збіги голосних і сполучення більш як двох приголосних підряд за своєю частотою не виходять за межі кількох відсотків. Евфонічність української мови, за І.Г.Чередниченком, зумовлюється, зокрема, частотою вживання фонем і фонемосполучень. Евфонічність виражається у спрощенні груп приголосних (вісник, тижня, серце), появі вставних голосних (огонь, вітер, рота, лева), приставних голосних (іржа, імла, ішов) і приставних приголосних (вулиця, горіх), зникненні початкових фонем (голка, гра, Гнат). Крім того, «небажаний збіг важких для вимови фонемосполучень та випадкових фонемоповторень у живій вимові може бути розряджений засобами ритмічного поділу тексту, паузами, темпом мовлення». На межі слів по можливості усувається збіг голосних і збіг приголосних, отже, ті випадки збігів, які порушують тенденцію до рівномірності консонантів і вокалів у потоці мовлення. Серед фонетичних варіантів слів, за допомогою взаємозаміни яких забезпечується милозвучність, доцільно вирізняти фонетичні синоніми. Фонетичні варіанти «є лише фонетичними відозмінами того самого слова, різне звукове оформлення їх здебільшого залежить від сусідніх звуків, а з стилістичного погляду вони мають значення тільки як евфонічний засіб». А «фонетичними синонімами можна назвати ті фонетичні варіанти слів, які, маючи тотожне значення, відрізняються у функціонально-стилістичному чи експресивному плані або приналежністю до літературної мови та різновидів розмовно-побутової (діалектів, просторіччя». В.А.Чабаненко вважає, що головний чинник милозвучності української мови закон урівноваження кількості голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці. Отже, формальним вираженням милозвучності української мови є передусім чергування голосних і приголосних. Це особливо характерне для української мови явище виражається, зокрема, в: варіативності «префіксів-прийменників» в / у, і / й, з / із / зі / зо, до / д (д мені – Ю.Федькович), під / піді, над / наді, перед / переді, від / віді / од / оді, о / об (о шостій – об одинадцятій), такождіалектн. к / ік / ку, коби / коб тощо, чергуванні і / й, у / в (що належать до кореня) на початку складу, який збігається з початком слова (імовірний / ймовірний, учити / вчити), чергуванні і / й, у / в на межі префікса й кореня (іменування / найменування, научати / навчати), варіюванні зворотної частки (постфікса) ся / сь, часток же / ж, б / би, лише / лиш, хоча / хоч, наявності чи відсутності протетичного приголосного (вулик / улик – «Микола Джеря» І.С.Нечуя-Левицького), варіюванні дієслівних форм робимо / робим, ходити / ходить (що теж відноситься до милозвучності), варіюванні прикметникових форм, а також і займенникових та числівникових прикметникового оформлення у червоному / у червонім, у тому / у тім, в одному / в однім, варіюванні форм гуляє / гуля, білії / білі (стилістично забарвлене), варіюванні прислівникових форм знов / знову, позад / позаду, поперед / попереду, відтіля / відтіль, вставних і, о, е у сполученні приголосних; приставному і у словах зі складними звукосполученнями: Ільвів, ізнайти. Вираження явища милозвучності у власних назвах є особливо показовим: Улас / Влас і навіть Україна / Вкраїна / Украйна (пор. вище Ільвів). Цікаво відзначити, що в історії встановлення норм (кодифікації) української літературної мови були спроби стилістичної диференціації форм: за І.Могильницьким, писемній мові властиві форми упасти, учинити, учити, уряд, просторіччю – впасти, вчинити, вчити, вряд. Перехід українського в в нескладове у (одне з милозвучних чергувань) можливий завдяки збереженню в українській мові (як і в білоруській) давнього губного w на противагу новому губно-зубному vв російській мові. Написання у замість в зустрічається в пам’ятках уже в ІХ ст. Окрема проблема – фіксація фонетичних варіантів слова у словниках. Г.М.Наєнко наводить яскравий приклад наявності або відсутності явищ чергування у східнослов’янських мовах: в українській він іде в школу – вони йдуть у школу, в білоруській ен ідзе ў школу – яны йдуць у школу, в російській он идет в школу – они идут в школу. «Якщо розглянути сучасні фонетичні та морфологічні ознаки окремих східнослов’янських мов, то виявиться, що спільних рис між українською та білоруською кількісно більше, ніж між українською та російською». М.М.Пилинський зазначає, що «чергування початкового в – у в усній мові залежно від звукового оточення, інтонації, ритму і темпу мовлення, а також від змістових та інших моментів – явище складне і ще мало досліджене. У писемній мові проблема ускладнюється недосконалістю нашої графіки, яка лише приблизно відбиває двома літерами в і у можливі тут три звуки w, ў, у. Правила цього чергування, його залежність від інших факторів, крім звукового оточення, і навіть залежність від самого звукового оточення чомусь майже не привертали уваги наших дослідників – фонетистів і фонологів»(це писано до виходу важливих праць Н.І.Тоцької).     «Милозвучність, обґрунтована конкретними лінгвістичними чи фізичними параметрами, стає науковим поняттям», – цілком слушно зазначає Н.І.Тоцька. Як підкреслює Б.Якубський, «найлегше, музично, евфонічно звучатимуть для нас ті слова, де кількість шелестівок <приголосних> і голосівок <голосних> однакова, й вони правильно чергуються, наприклад полетіла, гомоніли, нерухомо, заборона (відношення 1 : 1). Ми повинні надзвичайно пишатися тим, що в нашій українській мові силу слів збудовано власне на принципі відношення шелестівок до голосівок 1 : 1». Дослідник наводить численні рядки з «Кобзаря» з таким співвідношенням: «Мені не весело було», «Коли по нашому не буде», «І покидаємо діла», «На чужині, на самоті», «Мережаю, вишиваю, – у неділю погуляю» та ін. Дослідження фонетичних слів поетичного мовлення Ліни Костенко дозволяє З.В.Дудник зробити висновок про те, що склади структури ПГ (П – приголосний, Г – голосний) у цих фонетичних словах – «прості відкриті склади» – становлять 76,5% загальної кількості відкритих складів і 55% усіх складів.   І.Качуровський запроваджує поняття «коефіцієнт прозорости» – відношення приголосних до голосних. У старослов’янській мові з її відкритими складами він становить близько 1, у сучасній українській – 1,3–1,4. «Одним мовам надає привабливості їх граматична стрункість, іншим – ясна будова слів чи своєрідна акустичність приголосних або голосних тощо. Українській мові, як здавна відзначають, краси й чарівності надає, поряд з іншими якостями, властива їй милозвучність… Чим же зумовлена милозвучність української мови..? Насамперед урівноваженням приголосних і голосних звуків, відсутністю великого збігу однакових приголосних чи голосних не тільки в складі того ж самого слова, а й на межі слів. Милозвучність, або евфонія, української мови досягається природним чергуванням у ній окремих голосних та приголосних звуків…», – пише М.А.Жовтобрюх. Усе сказане дозволяє не погодитися з твердженням М.І.Лекомцевої про те, що «орфоепічна норма української мови залишає порівняно мало місця для вільного варіювання». За Н.І.Тоцькою, милозвучність української мови забезпечує перш за все її висока вокалічність (або гучність, сонорність – «що майже те саме»). Голосні в мовному потоці складають 41,8%; посилюють вокалічність сонорні, які разом із голосними складають 70%. «Сприяє посиленню вокалічності система паралельних форм, що врівноважують вокалізм з консонантизмом (типу у – в – уві, і – й, од – від — -віді, з – із – зі, ж – же, -ся, -сь, -мо, -м, -ти, -ть). Також посилюють гучність відсутність редукції, загалом відкритий характер голосних та тяжіння до відкритого складу» [виділено нами. – Ю.М.]. Особливої уваги заслуговує відсутність редукції голосних в українській мові, хоча редукція «взагалі властива мовам з більшою консонантністю». Значення відсутності редукції голосних (але вже на матеріалі грузинської мови) підкреслює й грузинський мовознавець Г.Д.Гогічадзе. Зовсім іншої думки про редукцію голосних (на матеріалі російської мови) дотримується російський дослідник М.М.Михайлов. Гучність української мови, за Н.І.Тоцькою, виявляється у виразній повнозвучній вимові голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невеликій кількості збігів кількох приголосних, плавній акцентно-ритмічній структурі слова, наспівній мелодиці (пор. вище про гучність давньогрецької мови в античних уявленнях). Враховуючи діалектні й застарілі форми з милозвучними чергуваннями, треба констатувати, що це явище набуло в українській мові значного поширення. Так, для прикладу, відзначають варіанти «прийменників-префіксів» в / у / ув / уві / вві / ві / уво / во (во Пітері), з / із / ізі / зі / зо / ізо / со, від / од / віді / оді / відо / одо. Явище всебічного прагнення до рівномірного чергування голосних і приголосних за формулою ПГПГ (П – приголосний, Г – голосний) поширюється й на протетичні приголосні. В українській мові зафіксовані варіанти улиця, вулиця, йулиця, гулиця. Важливо, що деякі письменники ХІХ–ХХ століть уживають форми з протетичним приголосним переважно після слів із кінцевим голосним, а форми без протетичного приголосного – переважно після слів із кінцевим приголосним. При здійсненні будь-яких підрахунків співвідношення в мовленні голосних і приголосних (як це робили для поезії Тараса Шевченка Б.Якубський та І.Качуровський) слід спиратися не на письмовий текст, а на усний, у якому ще більше, ніж у письмовому, виражаються милозвучні особливості української мови. Дуже важливо враховувати, зокрема, інформацію Н.І.Тоцької. «Якщо сонанти [w], [j] вокалізовані більше за норму, тоді вони можуть чергуватися з безголосими (voiceless) голосними [u], [i] (наприклад, /wranc’i/ – /uranc’i/, /wpered/ – /upered/). Можливо і навпаки – чергування [u], [i] з [w], [j]. Це характерна риса української мови». Теза Н.І.Тоцької має бути взята до якнайпильнішої уваги при визначенні консонантного коефіцієнту, наприклад, у таких рядках Тараса Шевченка: Неначе човен в синім морі // То виринав, то потопав… Щетреті півні не співали… Сичі в гаю перекликались… Ішли дівчата в поле жати… У поемі «Гайдамаки» рядки з рівномірним чергуванням приголосних і голосних також можуть бути виявлені у доволі значній кількості: Сини мої невеликі… Високі могили… Не на мене шитий… Отамани на вороних… Меж очеретами… Пороги минали… Козаки гукали… Метелиці та гопака… Так і висихає… Будете панами… Неначе на раді… За раду лукаву… А ви малі діти… Усі наведені приклади лише зі вступного слова, що передує «Інтродукції». Останній рядок цієї частини – «В далеку дорогу» – містить в, що читається близько до у – після паузи, зумовленої кінцем рядка, й тим паче, що попередній рядок закінчується на приголосний. Отже, при дослідженні явища рівномірного розподілу прголосних і голосних слід зважати передусім на живу вимову, яка іноді виявляє ще більше тяжіння до відкритого складу, ніж писемна мова, яка до того ж обмежена параметрами віршового розміру. Отже, чергування голосних і приголосних в українській мові, яке відображає тенденцію до рівномірної послідовності ПГПГ, усвідомлюється носіями мови як милозвучність. Маємо приклад системного функціонування в сучасній українській мові того явища фонетичної типології, для якого припускається субстратне доіндоєвропейське (трипільське) походження. Однак Н.І.Тоцька слушно зазначає, що урівноваження вокалізму з консонантизмом – то лише один аспект милозвучності української мови. Інший важливий і винятково цікавий засіб – «рівномірний розподіл вокальної енергії в українській мові», котрий «тісно пов’язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1-2 склади) посиленні й послабленні звуків». З цього погляду українська мова протиставляється російській, оскільки «ритмічна структура російського слова характеризується значним посиленням наголошеного складу порівняно з ненаголошеними», що має наслідком редукцію голосних, відсутню в українській мові. (Пор. міркування А.Мейє про велике значення силового наголосу лише в германських і російській: фіно-угорський субстрат в обох випадках?) Плавність українського мовлення виявляється й у зіставленні його з мовленням англійським. Так само професор І.П.Ющук (усне повідомлення) підкреслює роль побічного наголосу, котрий виявляється не лише у складних словах (а й, наприклад, у словах типу інститут – на першому складі) й надає українській мові співучості (сила голосу розподіляється більш-менш рівномірно). Відома дослідниця фонетики української мови Н.П.Плющ (усне повідомлення) вважає такі особливості українського наголосу ознакою скоріше не милозвучності, а мелодійності мови (чітка диференціація цих понять і визначення останнього потребують подальших досліджень). М.Ф.Наконечний спеціально підкреслює, що «динамічний наголос в українському слові відносно слабкий, видихова енергія – у порівнянні з іншими східнослов’янськими мовами – загалом значно рівномірніше розподіляється між його складами, тому наголошений склад не різко виділений з-поміж інших складів слова, наголос мало зосереджений на ньому, він поодинокі склади в слові, сказати б, координує, а не підпорядковує собі. Тому сильна редукція ненаголошених складів з переходом їх голосних у звуки неповного творення українській мові не властива. […] Відносна слабкість головного наголосу слова приводить до виділення побічного наголосу або побічних наголосів у тім самім слові». Важливо, що явище побічного наголосу помітне вже в трискладовому склові, якщо його наголос не припадає на середній склад. У багатоскладових словах може бути три й навіть більше побічних наголосів. Докладніше про побічний наголос в українській мові йдеться у працях Н.І.Тоцької й О.В.Бас-Кононенко. Авторитетні фонетисти приділяють значну увагу висновкам Н.І.Тоцької не лише про загальну вокалічність українського мовлення, а й про те, що в українській мові є тенденція періодичного скорочення ненаголошених голосних через один або через два склади, тоді як у російській мові тривалість голосних зменшується в міру віддалення від наголошеного складу. На наш погляд, ці явища української мови варто порівняти з явищами, властивими мовам із кількісним наголосом (наприклад, давньогрецькій і латинській). Підстави для такого порівняння дає, наприклад, теза М.Ф.Наконечного: «Український наголос, бувши в своїй основі силовим, поєднує в собі елементи наголосу часокількісного… і музичного, або тонічного…» Для порівняння згадаємо відсутність силового наголосу в «складових» мовах (такою не є українська, але такою була праслов’янська внаслідок дії субстрату), а також – іще цікавіше – слабке вираження наголосу в грузинській, на що особливо вказує академік УАННП О.В.Маловічко (усне повідомлення). І.З.Бурковський (усне повідомлення) навіть підкреслює відсутність у грузинській мові наголосу в звичному розумінні цього слова. Академік А.С.Чикобава пише: «Наголос у новогрузинській мові динамічний, слабкий: наголошений склад різко не виділяється. У дво- і трискладових словах наголос припадає на початковий склад… За наявності чотирьох, п’яти й більше складів виділяються два склади: перший від початку і третій з кінця… Однак під упливом фразової інтонації стирається відмінність між наголошеним і ненаголошеними складами слова». У занській (мегрело-чанській) мові наголос «слабкий і відіграє незначну роль». При цьому близькоспоріднені з грузинською мегрельська й чанська (які іноді об’єднують під спільною назвою – занська мова) наближаються до врівноваження голосних і приголосних у мовленні (див. далі). Н.І.Тоцька слушно вказує, що неконцентрований наголос, плавність українського мовлення зближує український мовленнєвий ритм із «ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Більше того, цей факт веде нас до розуміння прихованого зв’язку між мовленням і музикою в широкому плані». Як відомо, про нерозривність мови, поезії й музики з первісних часів писали різні дослідники. Однак слід звернути увагу й на конкретніше питання – паралелізм українського й грузинського неконцентрованого наголосу на тлі спільних витоків і традицій українського й грузинського співу й музики. Той факт, що слов’янські слова голос / галас (субстратного трипільського походження) і грецьке glossa / glassa (з доіндоєвропейського балканського субстрату, спорідненого з трипільським) мають осетинську (за В.І.Абаєвим «закономірно повноголосну») паралель goeloes / gaelaes,грузинську паралель galoba зі значеням «церковний спів» і навіть винятково важливу шумерську паралель gala»жрець-співець», дозволяє припускати, що субстратна доіндоєвропейська мова (трипільська), припинивши своє функціонування в побуті через індоєвропеїзацію як українських земель, так і Балкан, могла продовжувати функціонування в культовій функції – подібно до шумерської мови в Месопотамії, хатської в Малій Азії, латинської в Західній Європі (пор. також античні свідчення про давньогрецьких оракулів, що говорили субстратною мовою – наприклад, карійською). Пор. спільне субстратне походження слов’янської та грецької назв співу – спершу культового (українське піяти, співати й давньогрецьке paian»пеан – гімн на честь Аполлона»). Пор. також відомості античних авторів про співоче мистецтво агатирсів, котрих ми слідом за В.Д.Щербаківським відносимо до нащадків доіндоєвропейських племен Північного Причорномор’я. «З сфери духовного життя можна піднести широкий розвій пісні; не кажучи за звістних на тім полі полудневих траків, про аґатірсів оповідано, що у них закони укладаються в піснях, для памяти…» Тут особливо важливі свідчення про близькість українських і картвельських музичних традицій. Академік М.Я.Марр звертав особливу увагу на «давно відзначену спільність характерних рис народної музики української та грузинської». Посилаючися на працю Арсенія Корещенка «Спостереження над східною музикою, переважно кавказькою», М.Я.Марр закликає до вивчення «грузинського народного мелодійного багатства, яке безсумнівно має деякі риси, споріднені з українськими піснями». Він «глибоко переконаний у музичній спорідненості цих двох народів».Пор. примітну думку М.Я.Марра про те, що специфічні звукові особливості української мови важко пояснити без урахування фонетичних явищ «у мовах народностей, у яких із українцями стільки зв’язків у галузі історії матеріальної культури, не виключаючи й музики. Мова про мегрельську, чанську, грузинську». Звернемося до згаданої праці А.Корещенка. Автор говорить про «грузинське народне мелодійне багатство, що, безсумнівно, має деякі риси, споріднені з українськими піснями», він «глибоко переконаний у музичній спорідненості цих двох народів» і відзначає в українців і грузинів «деяку спільність малюнків мелодії, принаймні в певній кількості піснень». Варто згадати слова П.С.Кузнецова: «Є ще деякі галузі, в яких субстратна дія безсумнівна й котрі треба вивчати. Найважливіші – наголос та інтонація. …Тут багато що може бути віднесене на рахунок субстрату. Але це питання ще зовсім не вивчене». І.П.Ющук (усне повідомлення) вказує на ще один засіб творення милозвучності української мови: у слові приголосні, як правило, не збігаються за місцем і способом творення, чому сприяють і спрощення в групах приголосних. Пор. висновок про те, що серед усіх слов’янських мов лише в українській відсутня «зв’язаність» приголосних за дзвінкістю.   Для контрастного («від протилежного») визначення милозвучності важливе поняття немилозвучності, або какофонії. «Немилозвучність, какофонія – неприємне для слуху звучання. Виникає при настирливому повторенні тих самих звуків або звукосполучень, їх нагромадженні у фразі (тексті)…», що можна порівняти з вищенаведеною думкою І.П.Ющука про відмінність диференційних ознак приголосних. Близькими були уявлення про какофонію і в давніх греків. Источник: http://trypillia.narod.ru/articles/mylint.htm

Урок української мови 5 клас «Есей про красу та милозвучність української мови»

Есей (розмірковування в довільній формі) про красу й милозвучність української мови (5 клас)

Мета:  поглибити знання учнів про вид тексту – есей, розвивати вміння висловлювати свою думку, обґрунтовувати її, виражати своє ставлення до предмета висловлювання; розширити відомості учнів про рідну мову, сформувати поняття про багатство і красу української мови; формувати вміння аналізувати висловлювання, складати невеликі тексти відповідно до комунікативного завдання, визначати засоби, що збагачують нашу мову, доречно використовувати їх у власному мовленні; за допомогою мовленнєво-комунікативного дидактичного матеріалу сприяти осмисленню краси й багатства рідної української мови.

Внутрішньопредметні зв’язки

Лексикологія і фразеологія: засвоєння нових слів, утворених різними способами.

Культура мовлення і стилістика: використання в мовленні спільнокореневих слів, слів-синонімів, фразеологізмів.

Текст (риторичний аспект): доречне використання художніх засобів мовлення у тексті; роль художніх засобів у розкритті задуму висловлювання.

Тип уроку: урок розвитку мовлення

 

ХІД УРОКУ

 

1. Організаційний момент

Доброго і радісного дня бажаю учням і гостям.

Розпочинаєм наш урок – до знань і успіху це вдалий крок.

Вступне слово вчителя. Любі діти, наш  народ  має  давню  історію,  він  витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові.  А найголовнішою  його  ознакою,  що  дає  йому право називатися нацією, є мова — його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. Мова — це  найдорожчий  скарб,  переданий  українцям  сотнями  й сотнями  попередніх  поколінь,  виплеканий  у  давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці.

2. Ознайомлення учнів з ТЕМОЮ та ЗАВДАННЯМИ уроку.

2.1. Запис дати, теми уроку.

Оголошення епіграфа уроку

Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ

К.Ушинський

2.2. Робота з епіграфом.

ІІІ. Розвиток неперервної пошукової пізнавальної активності учнів. Перевірка домашнього завдання

Випереджуюче завдання: вивчити напам’ять вірш про мову

Декламування віршів (додаток 1)

Вчитель. Молодці, ви гарно справилися із цим завданням. Переходимо до наступного етапу уроку.

ІV.  Систематизація знань учнів

4.1. Запитання до учнів.  Що робить українську мову красивою та багатою?

Відповіді учнів:

— багата синоніміка на рівні слів та речень;

— велика багатозначність слів, пряме та переносне значення слів;

— милозвучність: чергування сполучників та прийменників,спрощення у групах приголосних;

— зменшено-пестливі та збільшено-згрубілі форми слів.

 — Фразеологізми (тримати язик за зубами, теревені справляти, ляси точити, набрати води у рот, співати соловейком, додержатись  слова)

— Епітети  (мова дзвінкоголоса, солов’їна, рідна, мила та ін..)

 

4.2. Творче завдання

1. До слова мова підібрати спільнокореневі слова

(Мова, розмова, мовчки, мовити, мовлення, мовний, мовчати, мовчання, мовчазний, домовленість, замовкати, змовлятися, примовка, мовляв, скоромовка, умовляти, промовець, промовистий, замовляти, змова,  передмова, мовознавець, безмовний, невгамовний, обмова, обмовка,  обмовлятися, зумовлювати)

Запис у зошити. Учні зачитують підібрані спільнокореневі слова

2. Зробити фонетичний розбір слів: мовлення, мовознавець (біля дошки)

3. Зробити розбір слова за будовою: примовка, мовний, мовознавчий (біля дошки)

4. Утворити та записати синонімічний ланцюжок до слова Україна

(Україна – країна, рідний край, Батьківщина, держава)

Вчитель. Ми можемо з гордістю сказати, що таких довгих синонімічних рядів та спільнокореневих слів не має жодна мова світу. Українська лексика творилися нашим народом впродовж багатьох тисячоліть.

Я пропоную вам прослухати пісню «Українська мова» та звернути свою увагу на епітети, підібрані до слова мова.

4.3. Словниковий диктант

барвінкова, пустотлива, дзвінка, грайлива, мелодійна, легка, сонячна, проста, веселково-ніжна, морозно-сніжна, лебедина, одна-єдина, калинова, дивна, загадкова

4.6 Вибіркова робота (усно)

Діти реагують сплеском долоньок на слова, які називають правильну та багату мову

Барвиста, безграмотна, бездоганна, відшліфована, розкішна, убога, засмічена, неповторна, кострубата, живописна, незграбна, чародійна

4.7. Ігрове дослідження-моделювання (на картках початок вислова)

Завдання: знайти продовження народних висловів (проектується на екрані)

Хто мови своєї цурається,                    … хай сам себе стидається.

Птицю пізнати по пір’ю,                       … а людину по мові.

Рідна мова — не полова:                         … її за вітром не розвієш.

Більше діла —                                        … менше слів.

Будь господарем                                    … своєму слову.

Вчитель. Отже, виконавши ряд завдань, ви переконалися, що наша мова багата та мелодійна. А зараз пропоную вам відпочити та провести гру «Я люблю…» ( створює комфортну взаємодію між учнями класу, вчить шукати однодумців і зменшує напругу)

Гру розпочинає вчитель, який стає в центрі класної кімнати, простягає дві руки в різні боки і каже: «З одного боку — я люблю яблука, а з другого боку — я люблю малювати». Той чи та, хто теж любить яблука, підходить і бере вчителя за руку та продовжує: «З одного боку — я люблю яблука, а з другого боку — я люблю сніг». Так продовжуємо грати, поки до цього ланцюжка не приєднаються всі діти.

 

Вчитель. Відпочили? А тепер за роботу. Переходимо до наступного етапу уроку.

 

V.СПРИЙМАННЯ Й УСВІДОМЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Повідомлення про есе. (спроектовано)

Есе́, есе́й (фр. essai — «спроба», «нарис») — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне трактування теми.

Метод «Прогнозування». Визначення теми есе. (відповіді учнів)

Вчитель. Я гадаю, що проведена на уроці робота допоможе вам скласти есе про красу та милозвучність української мови.

2. Правила написання есе. (спроектовано)

Для написання есе потрібно пройти 3 етапи:

 1 етап – збір інформації для есе

2 етап —  аналіз інформації

3 етап – висловлення  власної думки

3. Збір інформації.

А) — Поміркуйте, навіщо людині мова?

Метод «Кластер»

Б) Вправа «Ми – художники»

— А тепер уявіть себе художниками. Один із засобів, які вони використовують художники — колір. Ознайомтесь із інформацією про деякі кольори.

                           Білий – відкритість

Чорний – біль

Сірий – смуток

Червоний – наполегливість

Рожевий – дружелюбність

Коричневий – надійність

Жовтий – радість життя

— Які кольори ви б використали, щоб намалювати мову? Обґрунтуйте свою думку.

(Діти на дошці на карту України прикріплюють квіточки певних кольорів)

5. ІІ етап — Аналіз інформації. Я пропоную прослухати учнівський твір, який допоможе вам скласти власне висловлювання

Українська мова вважається найбільш милозвучна у світі. Вона дивує й захоплює багатством словника. Цією мовою були написані неперевершені твори Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського. Українське слово живе в піснях мого народу. Воно вводить нас у чарівний світ народної творчості, вчить любити рідний край, велику Батьківщину.

6. Висловлення власної думки (усно/письмово)

Вчитель. Отже, до роботи. Усно чи письмово висловіть власну думку у жанрі есе про красу та милозвучність української мови.

 Самостійна робота – запис есе

7.  Учні зачитують есе

VІ. Оцінювання. Підсумок уроку.

Метод «Незакінчене речення»

Я люблю рідну мову тому…

Мені сподобалося…

Тепер я знаю…

 

VІІ. Домашнє завдання

1. Дібрати 4- 5 висловів про мову, вивчити їх напам’ять.
2. Скласти есе на тему «Чистіша від сльози вона хай буде!»

 

 

Додаток 1

Милозвучність української мови. Використання прийменників ‘з’, ‘із’, ‘зі’

Трохи про милозвучність як справжню чесноту української мови. Адресую свої думки насамперед педагогам, культпрацівникам, журналістам, письменникам, іншим публічним людям, від кого залежить мовлення мільйонів людей, і всім, хто прагне удосконалити власне мовлення. Отож – про МИЛОЗВУЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.

Нехтування українською культурою та мовою – це загроза збереженню національної автентичности, загроза самому існуванню української нації. Відома українська поетеса Ліна Костенко стверджує однозначно: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». А що її, нашу рідну мову, відбирали в нас не раз, то й доводиться нині вчитись українцям говорити українською. Бо ж тільки подумати: українська мова витримала 134 заборони, себто укази, циркуляри, постанови, закони щодо її обмеження, заборон і знищення. Тобто причини такої ситуації є, проте нехай вони не будуть нам виправданням, бо нерідко ми й самі неуважні до власного мовлення. «Якщо ти неосвічений і забудеш мову свою, то ймення тобі раб, бо відсутність свідомости – ознака рабства», – писав іще в ХІХ сторіччі П.Безруч, чех за національністю. Отож не зайвий раз – про милозвучність української мови.
 
Споглядання за вуличними вивісками, за публікаціями у ЗМІ та в соцмережах, незграбні написи на рекламних вивісках не могли не наштовхнути на цю тему. Справді, іноді важко навіть вимовити ті фірмоніми, якими рясніють наші вулиці. А тим часом милозвучність нашої мови – це справжня окраса і чеснота, завдяки якій українська мова серед багатьох тисяч мов світу двічі посіла почесні місця: 2-е і 3-є, – після італійської та французької мов. Багатство української мови, її милозвучність, навіть пісенність, яка не є ознакою багатьох інших мов світу, дозволяє нам користуватись усіма власними засобами для полегшення вимови та мелодійности нашого мовлення.

Поміркуймо, наприклад, чому іноді ми вживаємо прийменник «зі» або «із» замість «з»? Або сполучник «й» замість «і»? Саме тому, що і прийменники «з, із, зі», і сполучники «і, й, та» (в значенні «і«) існують якраз для заміни їх один одним ось у таких випадках, коли збігаються кілька приголосних, котрі утруднюють вимову. До слова сказати, ми таки вживаємо всі ці прийменники у своєму мовленні, проте часто недоречно замінюємо їх один одним.

Наведу кілька прикладів, які я вихопила зі статей і теле- та радіорозмов, та й чуємо їх повсякчас. Напр., кажуть: прийшов з школи. Погодьмося, це словосполучення важко вимовляти внаслідок збігу аж 4-ох приголосних: «в, з, ш, к«. Тому між приголосними треба поставити голосний «і», сеобто після прийменника «з». Тут це легко зробити, і наша мова має задля цього такі можливості. Легше ж сказати: «прийшов зі школи». І вже, вчуймося, звучить краще, та й вимовляти легше. 
Або таке: «йдіть з мною». Милозвучніше сказати «йдіть зі мною».
А ще отаке недавно прочитала: «слово порівнюють з зброєю». Аж 5 приголосних поспіль: «т’, з, з, б, р«! Так і проситься буква «і» після прийменника «з» для милозвучности: «порівнюють зі зброєю», – і вже значно легше вимовити і приємніше чути. Іноді недоречно замінюємо прийменник «зі» синонімічним прийменникоком «із». Тож краще звучатиме: «будьмо обережні зі словами», ніж: «будьмо обережні із словами».

Подібних прикладів можна навести безліч, а все тому, що забуваємо про цей засіб милозвучного звучання слів у реченнях. Та варто лише деякий час пам’ятати про них і зважати на них, як згодом це стане звичкою. З такою ж метою має наша багата мова і прийменники «у» – «в», сполучники «і» –

Есе (розмірковування в довільній формі) про красу й милозвучність української мови

Урок української мови в 5 класі

ЗМ. Есе (розмірковування в довільній формі) про красу й милозвучність української мови

Мета: формувати вміння будувати есе; вчити зв’язно викладати свої думки; послухати думку дітей про значення мови в житті людини; розвивати мовлення; виховувати дбайливе ставлення до мови.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів.

— Які типи текстів ви знаєте?

— Над якими типами текстів ми з вами вже працювали?

— Що таке есе? Есе – це невеликий за розміром текст, довільної форми, в якому виражається ставлення автора до даної теми.

ІІІ. Оголошення теми і мети уроку.

• У чому виявляється краса української мови?

• Що дає рідна мова кожному з нас?

• Як ви розумієте слова письменника Олега Чорногуза: «Мова – як інструмент: чим більше граєш на ньому, тим краще він звучить»? Як ви «налаштовуєте» інструмент своєї мови?

• Прокоментуйте речення «Мова барвиста, мова багата, рідна і тепла, як батьківська хата» (В. Гринько).

Сьогодні на уроці ми будемо складати і записувати есе про мову.

ІV. Колективна підготовча робота.

Бесіда.

Що ви знаєте про есе?

— Висловлюємо власну думку, своє ставлення до мови.

— Цікавий початок, незвичний висновок.

V. Самостійна робота учнів.

Складання есе.

В рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. У ній ми чуємо зойки і відчаї матерів у годину лиху, переможний гук воїнів-хлопців у побідну годину; в ній — пісня дівочого серця в коханні. У мові мого народу — його щирість, радощі й печалі, його труд і піт, кров і сміх, безсмертя його. А як тішить серце гумористичне слово мого народу. Тоді здається, що саме українське слово і є найдужчим і найбагатшим, бо словом іншої мови так не скажеш. Тому-то слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою в годину смутку. А яке слово українське вагоме в годину гніву, воно тоді гримить та клекоче, як блискавка. А ніжне слово «кохана»проймає серце, манить своєю лагідністю та ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, — найкраща, найщасливіша людина на світі. Воно повертає тебе прибудь-якому настрої до життя, до діяння.

Дійсно, без мови народ — ніщо. Як важко відчувати себе чужим у рідній стороні, тому що забув свою мову. Тоді тебе ніхто не привітає, не назве своїм товаришем, не благословить. А це схоже на смерть, повільну смерть серед близьких тобі людей. Тільки та людина, яка вчить, любить рідну мову, має право називатися Людиною, має право бути серед тих, кого любить, адже вони цінують українську мову і намагаються передати у спадок своїм нащадкам велику, непохитну любов до рідного слова.

Я дуже пишаюся тим, що народився на українській землі, що знаю мелодійну рідну мову, що чую чудові українські пісні, які відомі, мабуть, усьому світові. Це — моя мова, мова мого народу. І скільки б не минуло часу, я ніколи не зможу зректися цього. Хоч я і вивчаю інші мови і знаю історію інших народів, для мене на першому місці завжди буде моя рідна мова, українська. Ще ніколи не забуваю про те, що наш народ — не єдиний у світі. Тому мені близькі слова: «Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина».

Існує така легенда. Створив Господь на світі звірів прудкими, сильними, птахів з крилами, які допомагали їм шугати високо в небі. Тільки людині він не дав ні великої сили, ні міцних крил. Зажурилася людина й прийшла до Бога, почала нарікати на свою долю.

Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-яку силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.

Це всього лише легенда. Але, як і кожен з народних переказів, вона відображає суть тих явищ, які відбуваються в людському житті. Недарма ж говорять, що без мови немає народу.

VІ. Заслуховування есе, аналіз текстів.

VІІ. Підсумок уроку.

Що робить і що дає мова?

Милозвучність української мови (стр. 1 из 4)

Хід заняття

1. Організаційний момент

1.1 Привітання студентів. Перекличка.

1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.

2. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття

Подати загальну характеристика звукового складу мови. Особливу увагу звернути на норми вимови. Повторити правила щодо складу і наголосу; правила переносу слів. Милозвучність української мови – характерна ознака всіх її стилів. Норми вимови.

3. Мотивація навчання

Навчити студентів дотримуватися норм української літературної вимови; визначати і виправляти допущені в усному мовленні орфоепічні помилки

4. Актуалізація опорних знань – виконання вправ

1. Прочитайте текст. Визначте його тему та мікротеми. Обґрунтуйте поділ тексту на абзаци. До якого стилю мовлення він належить?

КУДИ ПЛИВЕ МІСТО

У ХІХ столітті про катастрофічні наслідки глобального потепління ще й не чули, вважаючи його початком райського життя для землян. Тоді мріяли про різні способи покращення клімату.

Один учений, наприклад, запропонував розтопити льоди, посипавши чорним пилом арктичну кригу, адже темний колір добре притягує сонячну енергію. Понад 100 років тому не зважали на те, що рівень води підвищиться. Навпаки, сподівалися, що на узбережжі Північного Льодовитого океану стане значно тепліше. Отоді, мовляв, людство не знатиме горя-біди, сіятиме на Півночі пшеничку та садитиме картопельку.

А рясні дощі, може, випадуть аж в азійських та африканських пустелях.

Зараз учені далекі від думки влаштувати з доброго дива новий всесвітній потоп. Їх тривожить загроза танення крижаної шапки Землі. Тож найвидатніші уми планети пропонують свої проекти, як цього уникнути. По-перше, радять вивести на космічну орбіту величезні дзеркала, що відбиватимуть надлишки сонячної енергії, по-друге, розпилювати в атмосфері хімічні речовини, які б не пропускали частину сонячних променів до земної поверхні, по-третє, вивести рослини з листям, що відбивало б сонячне проміння.

Поки вчені роблять свою справу, архітектори обмірковують, як ми житимемо, коли вся поверхня Землі опиниться під водою. За прогнозами, протягом ХХІ століття рівень Світового океану підніметься на 20–90 см!

Нещодавно зодчі запропонували проект плавучих міст-островів, що нагадують велетенські лілії. Такі міста триматимуться на воді, як поплавки, і вміщатимуть до 50 тисяч мешканців. Життя городян забезпечать екологічно чисті види енергії – вітру, сонця, припливів і відливів; а рослини, якими ці міста будуть озеленені, постачатимуть смачні овочі та фрукти (Із журналу).

5. Коментар відповідей та робіт студентів

6. Викладення та вивчення нового матеріалу (зміст позначених питань подається у вправах, які студенти мають виконувати)

6.1. Стилістичні засоби фонетики. Загальна характеристика звукового складу мови.

6.2 Норми вимови. Милозвучність української мови – характерна ознака всіх її стилів.

6.3 Склад і наголос. Правила переносу слів.

7. Закріплення вивченого матеріалу:

ФОНЕТИКА

Розрізняють три аспекти вивчення звуків мови – акустичний (фізичний), фізіологічний (артикуляційний) і соціальний, або функціональний. Саме останній і є найважливішим аспектом вивчення звукових засобів у фонетиці.

Звук як функціональна одиниця мови, або фонема, становить об’єкт вивчення окремого розділу мовознавчої науки – фонології. Найповніше дослідження фонологічної характеристики української мови від початків як діалектної групи у складі праслов’янської мови й аж до нашого часу здійснив Ю. Шевельов – «Історична фонологія української мови».

ЗВУКИ МОВИ

Звук у мові – найдрібніша акустично-артикуляційна неподільна одиниця мовлення. Окремо взятий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і морфем, виконуючи функцію розпізнання та розрізнення їхніх значень, наприклад: бік – вік – лік; зір – кір; дар – дер – дур; іди – іде – іду – ідеш – ідуть – ішов і под.

Цікавим видається вислів Б. Грінченка: «Погляньмо насамперед на слово – що воно собою являє, з яких елементів складається. На першому плані стоять у ньому два елементи: звукова форма і значення – без них слово немислиме, а заберіть у будь-якого слова, наприклад, «стіл», поєднання звуків, які його складають, і слова вже не буде, воно перетвориться в чисте поняття або уявлення; і навпаки: позбавлене свого значення, слово перестає бути словом і перетворюється, за висловом О. Потебні, у «штучний фонетичний препарат…»

Звуки створюють зовнішню (звукову) оболонку слова. Для того щоб відрізнити звук від літери на письмі, звук беруть у квадратні дужки, наприклад: літера с (ее) позначає звук [с], літера б (бе) позначає звук [б] і т.д.

Цікаво, що гавайська мова налічує лише 11 звуків (6 голосних і 5 приголосних), але від цього не видається бідною чи немилозвучною.

Можна по-різному підходити до визначення правил правопису. Наприклад, у сербській, білоруській мовах, слова пишуться так, як вони вимовляються, і через це іноді одне й те саме слово в різних формах набуває дуже відмінного вигляду. Наприклад, сербське слово отац «батько» в родовому відмінку має форму оца, у кличному – оче; білоруське сястра «сестра» в називному множини має форму сёстры, а в родовому множини – сясцёр.

В українському правописі після багатьох пошуків встановився фонетично-морфологічний принцип написання слів. За цим принципом, з одного боку, враховується сьогоднішнє звучання слова, а з другого – його зовнішній вигляд залишається майже незмінним незалежно від фонетичних відмінностей в різних формах. І все-таки тут переважає фонетичний принцип. Це зобов’язує при укладанні правописних правил максимально враховувати фонетичні закони мови.

Тривалий час український алфавіт був позбавлений букви ґ, незважаючи на те, що звук, позначуваний нею, в українській усній мові існував колись і є сьогодні (ґанок, ґелґотати, ґедзь, ґава, ремиґати, дриґати та ін.). Ігнорування його загрожувало порушити систему приголосних звуків української мови, у якій усі приголосні об’єднуються в групи по чотири: є чотири шиплячі ж, дж, ш, ч, чотири свистячі з, дз с, ц, чотири зубні несвистячі л, н, д, т, було б також чотири губні м, в, б, п, якби не п’ятий запозичений звук ф; так само є чотири задньоротові приголосні ґ, г, к, х. Отже, група задньоротових приголосних без звука ґ стала б винятком у загальній фонетичній структурі мови.

Букву ґ після гострих дискусій було повернуто в український алфавіт 1990 року, але тільки для позначення відповідного звука в небагатьох питомих українських, давно запозичених і зукраїнізованих словах. Тим часом питання про використання букви ґ в іншомовних словах недавнього походження, надто у власних назвах людей, залишилося неврегульованим. Без жодних змін це правило було перенесене і в нині чинний правопис 1993 року видання. Отже, повернення букви ґ в наш алфавіт поки що не можна вважати послідовним і завершеним: деякі видання й далі ігнорують її, а деякі вживають її зовсім недоречно. Така невизначеність розхитує як правописні, так і орфоепічні норми української мови.

Виникають проблеми також із використанням букви (і звука) ф. Звук, позначуваний нею, чужий для української мови: він прийшов до нас з іншомовними словами і виявився п’ятим (отже, зайвим) у групі губних приголосних. Тому українська мова закономірно тривалий час не приймала його, передаючи іншими звуками (Хома, Пилип, Марта, квасоля тощо). І хоч він уже прижився в нашій мові, але й тепер є цілком виправдане, зумовлене фонетичним ладом української мови прагнення по можливості звузити обсяг його вживання. Природі української мови більше відповідає звучання (й написання) слів зі звуком т (логаритм, ортографія, ортопедія, пітон, Тадей, Голгота, Гетсиманський), ніж із звуком ф (логарифм, орфографія, орфопедія, піфон, Фадей, Голгофа, Гефсиманський тощо). Тим часом чинний правопис, посилаючись на традицію (насправді запроваджену верховенством російської мови, у якій звук ф цілком природний: він вписується в систему як парний дзвінкому в), нерідко закріплює звук ф і в тих словах, які свого часу були засвоєні українською мовою із звуком т (міт, ортографія, патос, катедра, Бористен тощо).