Звичаї скарби українського народу переказ 10 клас: Олекса Воропай — Звичаї українського народу (1958) – Звичаї — скарб українського народу

Олекса Воропай — Звичаї українського народу (1958)

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціяльна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчости. Саме тому народня творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.

  • Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
  • Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
  • В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.

Усна народня творчість також може служити клясичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.


Олекса Воропай зі своєю дружиною Вірою 

Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народніх звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли…»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:
«Ой, дід, дід і Ладо…»

Все це — наша дохристиянська культура, наша найстарша традиція.

  • Кутя — це символ урожаю, писанка — це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, лавок, перелесників…
  • Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами.
  • Ладо — це поганський бог кохання і розмноження.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

Олекса Воропай,


вступ до книги «Звичаї нашого народу» 

Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.I,II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – 309+289 с.

Хрестоматійне – і, мабуть, найкраще донині видання про українські календарні звичаї. Як готувалися до Свят-вечора і як зустрічали Різдво Христове, як гуляли Масляну і як поводилися у Великий піст, як святкували Великдень і які розваги припадали на Івана Купала – про це йдеться у виданні, яке знайомить з багатим і різноманітним світом народ­них звичаїв, за якими жили українці з давніх-давен до нашого часу. Звичаї, що дісталися нам у спадщину від дідів-прадідів, не втратили свого значення й сьогодні. Збагачені обрядовими піснями, віршами, легендами, вони є справжньою скарбницею духовної культури українського народу.

У першому томі частини “Зима” і “Весна”, у другому – “Літо” й “Осінь”.

СКАЧАТИ ТОМ1СКАЧАТИ ТОМ2

— Культурно-історичний портал «Спадщина Предків»


Не забудьте поділитись статею у соцмережах:

загрузка…

Прокоментувати:

Звичаї – скарб українського народу | Студентський портал – UaStudent.com

Протягом століть сформувались моральні закони, яких дотримуються українці. Вони узвичаїлися і вкоренилися в українську свідомість настільки, що склали типові риси ментальності українців. Ідеї, погляди, смаки, образ дій, звичай – все це зберігається і передається нащадкам як кращі надбання національної культури. Система міжпоколінних зв’язків є основою нації. Адже традиційна етнокультурна інформація може зберігатися, тільки передаючись від прабатьків до батьків. Потяг до неї є основою патріотизму.

Звичай – це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують в громадському побуті і житті народу, а також уклад суспільного життя нації, народу, його культура, побут.

У процесі вікового досвіду життєдіяльності українців виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки, зокрема:

1) кожна людина повинна завжди пам’ятати про Бога;

2)      день починається молитвою;

3)      головним гарантом вважається громадська думка: схвалення чи осуд;

4)      кожен повинен поважати старших, особливо жінок;

5)      всі злочини засуджуються “на гроші”;

6)      дівчина чи парубок караються за дошлюбні статеві зв’язки;

7)      за конокрадство людина засуджується на смерть.

Без знання народної моралі, укладу громадського життя і правил, прийнятих в українському культурному середовищі, людина випадає із одвічного міжпоколінного ланцюга, віддаляється від свого роду і народу. Не втратити себе – значить не втратити свого коріння.

Всі ми пам’ятаємо слова М. Рильського: “Той, хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього”. Пізнавши витоки народної культури, осмисливши минуле, можна уявити  сьогодення.

З давніх часів усталився звичай: берегти хліб. За доброю українською традицією, хліб був мірилом життя, до нього ставились як до святая святих. Будь – яке свято чи обряд не обходилися без паляниці. Приходили гості – їх зустрічали з хлібом – сіллю, народжувалася дитина – йшли з хлібом, виряджали сина в далеку дорогу теж з хлібом, справляли весілля чи будували хату – необхідним атрибутом обрядів була паляниця. Вся історія нашого народу пов’язана з історією хліба, з мистецтвом його сіяти, вирощувати, косити, молотити, пекти. Наші предки завжди воздавали хлібу заслужену хвалу. В кожній зернині закладена неймовірна магічна сила життєвої мудрості, добра, віри в безсмертя. Тому зрозуміло, чому здавна люди не менш цінували і славили землю – годувальницю, адже вона “парує та людям хліб готує”.

Всі народи світу знають, що українці – працьовитий народ, який часто дивує своєю вишивкою та народним одягом. Дуже цікаво дізнатися, що народні потиви плинули на сучасні вбрання, особливо дитячі, такі як на сайті детские платья .

Повага і честь до землі доходили майже до обожнювання.

Вважається гріхом до Благовіщення (7 квітня) бити землю, бо вона вагітна паростками трав і квітів. Цієї пори навіть заборонялося вбивати у землю кілки, а також починати будівництво.

За народними уявленнями, земля не приймає тих, хто робить шкоду людям і зле землі -злодій після смерті потрапляє у пекло.

Існують народні прислів’я: лише тому земля повертає, хто про неї дбає; навіть землю плідну потрібно доглядати, як матір рідну. Землю доглядали, обробляли, вважали за великий гріх плювати на землю.

Молодому подружжю гості бажали: “Щоб ся мали, як свята земля”. На Вербний тиждень, похльостуючи дітей освяченими вербовими гілочками, промовляли: “Будь здоровий як вода, а багатий як земля”. Землею лікувалися, прикладаючи до ран, як оберіг брали з собою в дорогу.

Українці завжди відзначали магічну силу землі, називаючи її святою.

“Колискою людства” називають воду. Вода є першоосновою буття. Деякі дослідники вважають, що вода – володарка морів, річок, озер – була причетна до створення Русі – України, адже кельтське слово “рус” означало “вода”.

Звичай кидати на Івана Купала у воду солом’яну ляльку (Морену) символізує поєднання світлого, осяянного повітря і води. З давніх – давен міфічна істота Леля, дочка Лади, уособлювала воду і разом із світлоносною міфічною постаттю, Лелем, стояла біля першовитоків буття. Дані, чарівній дружині Сонця, головній жіночій водяній істоті, поклонялися наші пращури (санскритське слово “дан” перекладається як “ріка” і становить корінь слів Дніпро, Дунай, Дністер, Дон). Існує чимало “водяних” прислів’їв: вивести на чисту воду (викрити), вийти сухим із води (залишитися безвинним),товкти воду у ступі (бездіяти), варити воду (нудьгувати або знущатися), на холодну воду дути (бути обережним), і в десятьох водах не одмити (бути надміру грішним), у воді не тонути (бути одчайдушним) тощо.

З давніх часів люди навчилися використовувати будь – яке джерельце чи криничку, що мали життєво важливе значення. Найздоровішою і найсмачнішою вважалася та вода, яка в колодязі. Стародавні арійці вважали дощові хмари небесними джерелами. Слово “колодязь” у Ведах позначало “хмари”.

Вода є вічним оновленням, продовженням життя. Парубки здавна домовлялися з дівчатами про побачення біля джерел та криниць, перші знайомства також нерідко відбувалися біля води. Вода міцно з’єднує серця. Про гарні стосунки говорять: “Вони між собою нерозлийвода.” Як і вода, дійовою особою багатьох свят і обрядів був вогонь. Найбільш поширеним звичаєм є розпалювання купальського вогнища. “Підготувати” вогонь дерев’яним уламком, сухою гілкою, дошкою мав кожен учасник купальського дійства.

Слов’яни, називаючи себе вогнепоклонниками, вважали вогонь стихією і шанували як посланця небесних сил.

Полум’я випромінює, очищає, являє світові нове життя. Водночас у вогні захована таємниця грізних природних явищ, з ним пов’язане уявлення про нищівну силу небес. У народі говорять: “Вогонь добрий служити, але лихий танцювати, з нього добрий слуга, але лихий хазяїн.”

Неоднозначне ставлення українців і до вітру. Недарма ж існує прислів’я: ”Вітер надворі – радість і горе.” Народна мудрість увіковічила вітер прислів’ями: надувся як вітер (сердита людина), говорить як пустий вітер (хвалькуватий), вітром підбитий (убого зодягнений), з вітром прийшло за вітром і пішло (про втрату заробленого не дуже важкою працею), посієш вітер – пожнеш бурю (про того, хто готує шкоду іншій людині), тихо хоч мак сій (тиха, безвітряна погода) тощо.

Існувало повір’я: коли лютують вітри, значить, десь померла або народилася лиха людина. Про такі дні говорять: на день сім погід: сіє, віє, мутить, крутить, рве, зверху дме, знизу мете.

За поведінкою вітру можна передбачити зміну погоди: вітер зі сходу несе ясну погоду, західний вітер “у руці дощ несе” – на дощ.

І все ж таки в давнину люди вважали, що з вітром можна порозумітися: “Хто на вітер сіє, з вітром і жити вміє”.

Сила природи настільки потужна, незбагнена і глибинна, що скільки існував світ, люди дивувалися  загадкам природи.

Звичай шанувати й оберігати усе живе вкорінився міцно в свідомості й вплинув на світосприйняття людей.

Для формування особистості важливі багато об’єктивних факторів: суспільні стосунки, праця, мистецтво, але цього замало без знання свого коріння, без вбирання в себе життєвої мудрості народу, успадкування його звичаїв, обрядів, традицій.

Важливе не сліпе наслідування цих традицій, а глибинне розуміння їх. Осягнувши розумом і відчувши душею неписані закони пращурів, вони стають частиною нашого внутрішнього єства, наповнюють нас дивовижною силою старовини, магічною загадковістю. Ми стаємо причетними до традицій пращурів. Така причетність є основою виховання загальнолюдських цінностей, непересічних ідеалів, які передаються із покоління в покоління.

Ковальова Н.О., Новикова Ю.М.
Навчальний посібник з українознавства. – Макіївка: ДонНАБА, 2005. – 110 с.

Звичаї і традиції — скарб українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціяльна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчости. Саме тому народня творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.

СВЯТИЙ ЗВИЧАЙ

Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя.

Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу. В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.

Усна народня творчість також може служити клясичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народніх звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли…»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід:
«Ой, дід, дід і Ладо…»

Все це — наша дохристиянська культура, наша найстарша традиція. Кутя — це символ урожаю, писанка — це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, лавок, перелесників…

Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо — це поганський бог кохання і розмноження.

На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою. 

Українські народні традиції та звичаї — скарб українського народу

ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ — СКАРБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(Текст подається за оригіналом, зі збереженням авторського стилю)

 

Українські народні традиції та звичаї, скарб українського народуКожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.
Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.
Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.
Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати,  де  кінчається  в  народніх  звичаях  староукраїнське  і  де  починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли…»

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід: «Ой, дід, дід і Ладо…»

Все  це  —  наша  дохристиянська  культура,  наша  найстарша  традиція.
Кутя — це символ урожаю, писанка — це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, лавок, перелесників…
Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо — це поганський бог кохання і розмноження.
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.
Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює. її могутньою силою.

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 11 – 13.

 

  Більше про народні звичаї та традиції:

традиції

Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов’язку і продовжимо справу наших предків.

Українські звичаї — душа народу

У різних народів своя спадщина і звичаї, сформовані протягом століть або навіть тисячоліть. Звичаї — це обличчя народу, подивившись в яке ми відразу можемо дізнатися, що це за народ. Звичаї — це ті неписані правила, яким люди слідують повсякденно у своїх найменших домашніх турботах і найбільш важливій суспільній діяльності.

Споконвіку було трепетним ставлення до традицій. Навіть після прийняття християнства українці зберегли багато своїх народних стародавніх звичаїв, тільки об’єднавши їх з релігійними. І сьогодні, через тисячі років, вже непросто виявити грань, де в українських звичаях закінчується стародавня культура, а-де починається християнська.

Різдво

Одним з основних українських звичаїв є святкування Різдва. У передріздвяний день — 6 січня — святкують Святвечір. Основними стравами на Святий вечір є кутя — рисова або пшенична каша з медом, родзинками і маком, а також узвар — компот із сухофруктів з медом. Усього, за звичаєм, у Святвечір подають 12 пісних страв. А ось 7 січня, на саме Різдво, готують великий родинний стіл. Оскільки піст закінчився, на стіл подають різноманітні м’ясні страви.

За звичаєм, під вечір Різдва юрба колядників ходила з торбами для збору гостинців. Вони вибирали собі головного — Березу (або Березая), латкового (який збирав сало і ковбаси), скарбонаря, хлібоношу, зіркаря (носив зорю), танцюристів, дзвонарів, скрипалів та ін. Коляда тривала кілька ночей, поки не обходили кожен будинок у поселенні.

Масляна

Ще один популярний український звичай — тиждень Масляної. Це свято існувало на Русі ще в дохристиянські часи. Звичай передбачає проводи зими і зустріч весни. Після появи християнства на Русі Масляну відзначають в останній тиждень перед Великим постом. Основні відмінності свята — це млинці й народні гуляння.

У Древній Русі млинець вважали символом сонця, оскільки він, подібно до сонця, теж жовтий, круглий і гарячий, і вірили, що з’їдаючи млинець люди отримують частинку його тепла й сили.

Великдень

Свято Воскресіння Господнього або Великдень святкують у перший тиждень після весняного рівнодення і повного місяця. Разом із людьми його відзначає і природа, що пробуджується.

Родинний обід цього дня готують особливо урочисто і прикрашають квітами. Звичай фарбувати яйця — обов’язковий атрибут свята. Також на Великдень існує звичай вітати один одного радісним вигуком «Христос воскрес!», на що відповідають — «Воістину воскрес!» Це привітання висловлює радість віруючих, аналогічну радості апостолів, які дізналися про воскресіння Христа.

Трійця

Згідно з Біблією, цього дня на апостолів зійшла благодать Святого Духа. В Україні свято Трійці відзначають 3 дні — Зелений або Клечальний тиждень, Клечальний понеділок і Богодухів день.

На Зелений тиждень, згідно з повір’ями, треба бути обережними, оскільки це день активності потерчат, мавок, русалок та іншої нечистої. На Зелений тиждень, за українськими звичаями, дівчата ворожать. Вони йдуть до ставка і пускають вінки за водою, і якщо вони зійдуться, то вважається, що дівчина в цьому році має вийти заміж. У Зелений тиждень також відвідують на кладовищі своїх померлих родичів.

У Клечальний понеділок після церковної служби, за традицією, освячують поля, щоб Бог захистив їх від пожеж та граду. Діти влаштовують ігри.

Богодухів день особливо відзначають дівчата. Вони організовують різні забави, наприклад, «водити Тополю». Її суть полягає в тому, що вибирають найкрасивішу дівчину, яка й відіграє роль Тополі. Красуню прикрашають вінками так, щоб її ніхто не міг упізнати. У супроводі веселої ватаги Тополя ходить від хати до хати, і господар кожної повинен їй щедро віддячити гостинцями.

Івана Купала

Івана Купала, або Іванів день, — є одним із народних обрядових звичаїв. Його історія йде в дуже глибоку старовину. Свято пов’язане з періодом літнього сонцестояння, поворотом сонця до зими. Його відзначають у ніч на 7 липня або за старим стилем 24 червня, коли чарівна краса природи створює казковий краєвид, де і відбуваються магічні купальські забави.

Ніч на Івана Купала, найчастіше дуже темна, а чари в цю ніч особливо могутні. У цю пору, за повір’ями, дозріває багато магічних рослин, які потрібно зібрати до схід сонця. Цілющою є купальська роса, якою, за звичаями, необхідно вмитися.

У цю ніч прокидається «нечиста сила», чути гомін тварин, розпускається папороть, вона займається дивним вогнем, відразу гасне й обсипається. Тому, хто зірве цю квітку, відкриються багатства всієї землі і він отримає всемогутність. Широко відомі купальські ворожіння: дівчата кидають вінки у воду і спостерігають за ними, чий вінок швидше за всіх попливе, та і вийде заміж раніше за інших.

Старовинні звичаї — скарб українського народу та культури. Хоча всі ці рухи, обряди і слова, які складають народні звичаї, на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, але вони віють на серце кожного з нас чарами рідної стихії і є живущим бальзамом для душі, який наповнює її потужною силою.

 

Українські народні традиції. Свята українського народу

Українські народні традиції та звичаї, весняний цикл святРазом з пробудженням природи від зимового сну на нашій землі, в Україні, починається цикл народніх весняних свят, пов’язаних з стародавніми міфами та віруванням, супроводжених піснями, іграми та хороводами. Народ наш у своїх казках створив чудовий образ весни — гарної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Вона, ця дівчина-весна — бажаний і довгожданий гість, її закликають дівчата піснями-веснянками, її зустрічають діти з дарами — солодким печивом у вигляді пташок, її уособлює найкраща з дівчат напередодні Святого Юрія, «Ляля» або «Леля», що одягає на себе білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, оперізується «зеленим» поясом з трави і квітів і роздає дівчатам дари — вінки, що вістять весілля. Народній образ весни — це образ краси, сили і надії.

 

Весняний цикл свят:

15 лютого — Стрітення

Масляна (Колодій, Масниця) — 24 лютого 2020 року

24 лютого — День святого Власа

4 березня — День преподобного Льва

9 березня — «Обретіння»

Касіянів день

14 березня — «Явдохи» 

18 березня — День святого Конона

22 березня — «Сорок Святих» 

30 березня — «Теплий Олекса»

«Хрестя»

7 квітня — Благовіщення Пресвятої Богородиці 

8 квітня — Благовісника

21 квітня — День святого Руфа

Вербна неділя — 12 квітня 2020 року

«Білий тиждень» — останній тиждень перед Великоднем:
Страсний понеділок
Страсний вівторок
Чиста середа
Навський Великдень
Чистий четвер
Страсна п’ятниця
Великодня субота
Великодня ніч

Великдень — 19 квітня 2020 року

Великодній понеділок (Волочильний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок)

 

 

—————————-

 

 

 

Конспект «Звичаї – скарби української родини»

Вікторина

«Звичаї – скарби української родини»

Хід вікторини

Звучить мелодійна українська музика

Ведучий: Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

Але звичаї – це не відокремлене явище в житті народу, це – втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру народу, що в свою чергу впливає на відродження народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана з звичаями народу.

Ведуча: Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Знання свого родоводу необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій в сьогоденні.

Ведучий: Усіх тих, хто вивчає історію та культуру свого народу. Його звичаї та обряди, усну народну творчість, ми запрошуємо взяти участь у вікторині «Звичаї – скарби української родини».

Ведуча: Сьогодні грають 4 команди. За допомогою жеребкування визначимо пари команд, які гратимуть у перших двох турах між собою. У третьому турі беруть участь переможці двох попередніх. У четвертому турі гратимуть дві команди, які за результатами попередніх змагань наберуть більшу кількість балів.

Звучить фрагмент української народної мелодії,

проводиться жеребкування

Ведучий: Оголошуємо результати жеребкування.

Ведучий називає команди, які змагатимуться між собою у двох перших турах

Ведуча: Запрошуємо учасників першого туру за ігрові столи.

Команди займають місця за ігровими столами

Ведучий: Увага! Оголошуємо правила проведення гри.

1.Запитання зачитується один раз.

2. Час для обговорення варіанту відповіді – 30 секунд.

3. Про готовність відповіді команда повідомляє піднятою сигнальною карткою.

4. Сигнальну картку піднімає капітан команди лише після звукового сигналу.

5. За правильну відповідь нараховується 1 бал.

6. Якщо на запитання жодна з команд не запропонувала правильної відповіді, то наступне запитання оцінюється у 2 бали.

7. Команда втрачає право відповідати, якщо сигнальна картка була піднята до звукового сигналу; команда запропонувала неправильну відповідь; прозвучала підказка.

8. Рахунок гри відображається на табло.

Ведуча: Команди готові? Уболівальники готові? Розпочинаємо.

Ведучий: Український народний одяг – це культурна спадщина, що її ми дістали від своїх предків.

Ведуча: Оголошуємо тему першого туру: «Українське національне вбрання».

Звучить українська народна мелодія

Ведучий: Увага! Запитання першого туру.

  1. З якою метою у давнину скіфи прикрашали візерунками шви на одязі? (Для захисту від злої сили)

2. Як називається зимовий одяг з овечих шкур, хутром усередину? (Кожух)

3. Простий у виготовленні, практичний, придатний для захисту від сонця і від дощу, він був справжньою ознакою українця хлібороба. Головний убір, який носили влітку чоловіки різного віку. Цей капелюх… (Бриль)

4. Заміжні жінки ховали волосся під шапочку, пошиту з бавовняної чи шовкової тканини. Як вона називалась? (Очіпок)

5. У давнину на Україні використовували фарби для фарбування тканин та шкіри, які отримували з рослин. Як ви думаєте, яку фарбу можна отримати із ягід терну (червону), із коріння споришу (синю), із кропиви (зелену).

6. Звичай оздоблювати жіночу шию широко розповсюджений у всіх народів. Але українські красуні особливо полюбляли намисто із коралів. Як називається таке намисто? (Добре намисто)

7. Ця річ належить до важливого елементу чоловічого вбрання. Вона настільки ж характерна та неодмінна у щоденному вжитку, як сорочка, штани чи шапка. Чоловік без неї не виходив із хати і не рушав у дорогу.

8. Це символ не лише козацької, а власне чоловічої приналежності. На вашу думку, що це за річ? (Люлька)

Ведуча: Дякуємо членам команд та капітанам.

Оголошує результати першого туру

Привітаємо учасників гри оплесками.

За ігрові столи запрошуємо учасників другого туру.

Ведучий: У другому турі грають.

Називає команди та капітанів

Обереги – від «оберігати». Обереги — добрі охоронці оселі та її мешканців.

Це давні символи. Серед символіки,широко використовуваної українським народом в повсякденному житі, а нині несправедливо призабутої, — символіка використання квітів трав та дерев.

Ведуча: Тема другого туру: «Цілющі трави».

Запитання:

1. Це зілля має чарівну силу, свіжість і дивні пахощі. Татари завжди брали його з собою в походи й розводили у завойованих землях, бо знали з досвіду, що зілля очищає водойми, вбиває хвороботворні бактерії та комах паразитів. Що це за зілля ? (Татар – зілля – аїр)

2. З давніх – давен ці рослини клали до колисок, щоб охоронити дитину від усякої нечисті та недоброго ока, їх освячують, як обереги. (Терлич і тоя)

3. Ця квітка, за легендою, може не лише приспати, а й провіщати. Жодна зла сила не підступиться, якщо висушену квітку носити з собою. Якщо її покласти під ріг будинку, то в домівці завжди будуть злагода і мир. Що це за квітка? (Сон – трава)

4. В цій квітці поєднані три кольори. Вона є символом цноти й невинності.

Фіолетовий — смуток, жовтий – здивування, білий – надія. Що це за квітка? (Фіалка

триколірна або братки)

5. Що за рослина вважалась на Україні символом надії або розлуки. Її плодами оздоблюють коровай та гільце. (Калина)

6. Освячена, вона зберігалася в хаті й широко застосовувалася як лікувальний засіб і як оберіг. Побутувало повір’я: де вона є не вдарить блискавка, вона перепиняє дорогу в дім нечистій силі, особливо відьмам. Що це за рослина? (Верба)

7. Зелений четвер ще мав назву Русалчиного Великодня. За повір’ям, цього дня виходять русалки. Не можна було працювати, ходити в поле і на річку поодинці. Обов’язково мати при собі рослини обереги від русалок. Про які рослини йдеться? (Любисток та полин)

8. За стародавніми переказами, ластівка вилікувала своїх осліплених пташенят соком цієї рослини. Тому одна із її назв — ластівчине зілля. Широко використовуються її лікувальні властивості. До речі, це єдина на Україні рослина із соком оранжевого кольору. Назвіть її. (Чистотіл)

Ведучий: Дякуємо членам команд та капітанам.

Оголошує результати другого туру

Привітаємо учасників гри оплесками.

За ігрові столи запрошуємо учасників третього туру.

Звучить «Козацький марш», команди займають місця за ігровими столами

Ведуча: Серед народних знань, які несправедливо призабуті або просто не беруться до уваги, є вироблена система передбачення погоди, побудована на основі багатовікових спостережень.

Ведучий: Оголошуємо тему третього туру: «Народний прогностик».

Завдання: продовжіть речення з народного прогностику.

1. Якщо сніг випаде ранньої осені – чекай на ранню весну.

2. Довгі бурульки – чекай затяжної весни.

3. Випадає рясна роса звечора перед сухою теплою погодою.

4. Як закувала зозуля, то морозів більше не буде.

5. Ластівки літають низько над землею на дощ.

6. Грім у вересні – осінь тепла і довга.

7. Кульбаба стуляє кульку парасолькою перед дощем.

8. Як закувала зозуля, то морозів більше не буде.

9. «Плачуть» верба,черемха, вільха, осока на дощову погоду.

10. Блискавка без грому ранньої весни віщує посушливе літо.

Ведучий оголошує результати третього туру

Ведуча: Кожне свято багатолике, супроводжується багатьма символічними дійствами. Фінальний тур нашої ігрової програми присвячений символам, що побутували в свята.

Оголошуємо тему: «Обрядові страви».

Запитання:

1. Масляна — це останній тиждень перед Великим постом. Яка головна страва на Масляну. (Вареники з сиром і сметаною, млинці та галушки)

2. З випікання якого обрядового хліба завжди починається весілля. (Коровай)

3. На яке свято випікають обрядові коржики «шулики» (14 серпня – День святих Маковеїв)

4. В цей день у церкві святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки. (Свято Спаса)

5. До свята Петра і Павла готувались колись в Україні: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, вбирали подвір’я. Ранком у цей день, звичайно йшли до церкви. Повернувшись з церкви люди розговлялись… (Мандриками – сирниками )

6. На Київщині був добрий звичай, що вже забувся. На свято Сорока мучеників випікали… (Жайворонків)

7. Обов’язкова страва на Різдвяному столі українців.(Кутя)

8. На Свят – вечір подавали 12 обов’язкових страв, назвіть їх. (Варений горох, варена квасоля, смажена капуста, смажена риба, варена картопля, гриби, гречана каша з конопляним молоком, голубці з пшоном, вареники, коржі з маком, кутя та узвар)

Ведучий: Дякуємо членам усіх команд та їх капітанам.

Оголошує результати четвертого туру, вітає команду-переможця

Привітаємо усіх учасників оплесками.

Ведуча: Хай щастить вам! Звучить українська народна мелодія

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *