Українська мова яка: Неприпустима назва — Вікіпедія

Содержание

Українська мова серед світових – яка вона?

У Міжнародний день рідної мови хочеться говорити про найріднішу мову – свою. Українська мова. Яка вона – чи складна, чи насправді така милозвучна, як нам здається? Невже складно вчити її іноземцям, чи російськомовним українцям, і чи суттєво відрізняється від інших?

Про це я вирішила дізнатись у людей, які окрім рідної добре володіють мовами світу. Адже в них за плечима є філологічний багаж і вони в змозі побачити свою мову збоку, у розрізі світових мов.

Максим Кобєлєв – програміст. І хоч він працює в Україні, йому щодня доводиться користуватися англійською для порозуміння з колегами. Він володіє чотирма мова (українська, іспанська, білоруська, англійська), але найгарнішою вважає українську.

Для Максима мова – це знак ідентичності: “Рідна мова насамперед – це ідентифікаційний маркер. Коли я чую десь українську, розумію, що це своя людина, де б я не був – в Україні чи за кордоном”.

Він додає, що в порівняні з іншими мовами, наша доволі складна у вивченні для іноземців: “Якщо українську порівняти, наприклад, з англійською, то вона складніша для вивчення.

Бо, як мінімум, у нас є 7 відмінків, дуже складна система відмінювання дієслів, іменників, прикметників. Багато варіантів закінчень слів. Як це все звести до купи іноземцю, який не володіє жодною слов’янською мовою? Думаю, що це непросто. Треба докласти зусиль. Але на певному рівні вивчити українську можливо, якщо є бажання. А для людини, яка знає будь-яку слов’янську мову – це зовсім не проблема”.

Максим каже, що не так важливо, чи милозвучна й гарна його рідна мова, головне – щоб вона функціонувала. “Важливо, щоб люди розмовляли українською. Щоб вона не лежала в шафах у подобі історичних пам’яток і документів, щоб щодня використовувалася своїм народом”, – підсумовує Максим Кобєлєв.

Лінгвіст за освітою Мирослав Панчишин свого часу заснував власний центр перекладу, який вже працює скоро 10 років на українському ринку. Володіє англійською і німецькою мовами та вважає, що українська – унікальна мова світу й одна з небагатьох, яка використовує кирилицю: “Англійська та німецька мови перебувають в одній мовній підгрупі, утім мають суттєві відмінності між собою, а тим паче відрізняються від української мови, яка належить до іншої групи мов.

Передусім – це алфавіт. Українська мова – одна з небагатьох, яка використовує кирилицю.

Англійська та німецька використовують латинку, у німецькій навіть її розширений варіант. Також, на відміну від англійської та німецької, українська мова є синтетичною*, тобто у нас є відмінки слів, часові форми утворюються через зміни словоформ, а порядок слів у реченні може бути довільним.

Водночас англійська й німецька мови мають строгі правила щодо порядку слів у реченні, а англійська до всього має досить обмежені способи побудови зв’язків у реченні. Крім того, синтетичні мови (сюди ж належить українська) вважають архаїчнішими, вони дають значно більше можливостей висловити свою думку. Важливо також згадати, що українська мова зараз активно поповнюється англіцизмами здебільшого в технічній сфері, які активно входять в повсякденне життя молоді. У такий спосіб певні розбіжності між мовами розмиваються”.

Лінгвіст вважає, що найкраща оцінка милозвучності мови – це коли її пісні наспівують іноземці: “Останні декілька років українська музика й пісня почали стрімко розвиватися. І якщо українські пісні можна буде почути на закордонних радіостанціях, а іноземці їх часто наспівуватимуть, не розуміючи змісту, то можна вважати, що й милозвучність, і мовна політика нашої держави на високому рівні”.

Мирослав Панчишин, як людина, яка працює з різними мовами, підтверджує тезу Максима Кобєлєва про складність нашої мови в порівняні з іншими: “Враховуючи, що українська є синтетичною мовою*, то її можна віднести до досить складної. Принаймні в декілька разів складніша за англійську та німецьку. По факту, у нас значно більше правил для побудови речень, фраз, словоформ, і, відповідно, значно більше винятків до цих правил.

Мабуть, одним із найскладніших розділів у вивченні української мови є вимова та наголоси, оскільки артикуляційний апарат місцевих жителів та її носіїв адаптований до такої вимови, а от іноземцям важче з цим впоратися. Проте в Україні можемо спостерігати ситуацію, що іноземці, які приїжджають до нас на навчання, досить швидко її опановують.

Тому складність теоретичної частини та швидке вивчення свідчать про протилежні речі”, – підсумовує лінгвіст.

Ганна Кирієнко, перекладачка-фрілансерка володіє п’ятьма мовами – українською, французькою, італійською, англійською та російською. На її рахунку перекладені книги видавництв “Наш формат”, “Ранок” та Nashaidea. Драгоманка вважає, що її рідна мова – це не лише засіб комунікації із землякам, а й зв’язок поколінь: “Українська – це невіддільна частина мене самої, те, що пов’язує мене з моїм народом і моєю країною, з попередніми поколіннями. Є одне висловлювання, яке чітко виражає моє ставлення до рідної мови: “

Я володію багатьма мовами, але живу я тільки однією”.

Можна по-різному ставитись до своєї країни, знати досконало не одну мову світу, але рідна мова – лише одна, і це та річ, яка поєднує усі покоління єдиною золотою ниткою. Тим паче, якщо вірити моїм спікерам, нам з народження дано великий скарб – розуміти й володіти складною, але дуже гарною мовою.

З Днем рідної мови, українці!

*Синтетичні мови ( грец. synthesis — поєднання) — мови, в яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій, формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму). Синтетичні мови вважаються архаїчнішими, ніж аналітичні. Вони мають більш розвинуту морфологію.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram

Що таке українська мова? • Ukraїner

Цей матеріал — спроба розповісти про те, що відбувалося з українською мовою від початку її існування та як вона сформувалася в ту, якою ми послуговуємося тепер. Ми спробуємо пояснити, як, попри всі заборони, українська не те що не зникла, а й поширилася далеко за межі Європи та постійно зростає у вжитку в самій Україні.

Що ж було до української мови?

Кожна сучасна мова — і українська не виняток — почала формуватися дуже і дуже давно. В часи, про які немає жодних певних даних. У світі, де не існувало жодних засобів миттєвої комунікації, а найшвидшим засобом пересування була верхова їзда, люди мали значно менше можливостей спілкуватися з кимось, окрім найближчих сусідів. Хіба що іноземні купці чи завойовники, або власна торгівля й завоювання трохи розширювали контакти. Жодних граматик чи підручників для вивчення мови не було, тому наші предки засвоювали її на слух і говорили так, як говорили в їхньому рідному місті або селі.

Але сьогодні відомо, що українська мова існує не сама по собі. Вона споріднена з багатьма іншими, які називають слов’янськими. Схожості між різними слов’янськими мовами невипадкові. Вони утворюють складну систему відповідностей. Наприклад, у коренях та суфіксах тих самих слів помічаємо відмінності: -ів у російській даватиме -ов, а в польській -ów (читається уф). Львів, але Львов і Lwów. Краків, але Краков

і Kraków. Такі відмінності між різними мовами означають, що в них діяли різні закони. І якщо ми збагнемо ці закони, то зможемо не тільки передбачати, як українські корені виглядатимуть у споріднених мовах (хоч і не завжди), а ще й припустити, як вони виглядали до того, як ці закони почали діяти, і до того, як ці відмінності сформували різні мови.

Гіпотетичну, тобто реконструйовану мову, якою говорили слов’яни задовго до того, як узагалі взяли собі назву «слов’яни», ми звемо праслов’янською. Проте й вона не виникла сама собою, а виокремилась (як і прагерманська, прабалтійська та інші предки десятків сучасних мов) із

праіндоєвропейської мови. Але, звісно, це лише гіпотетичний стан. Ми не знаємо, чи існували ці мови насправді. Найімовірніше, йдеться про величезну кількість говірок, які колись були взаємно зрозумілі, але з плином часу сильно змінились.

«Предки сучасних мов»

Як із гіпотетичної праслов’янської постала реальна українська?

Ми небагато можемо сказати певного про те, як розвивалися слов’янські мови у період до більш-менш остаточного розселення слов’ян на цих землях. Від розпаду праслов’янської мовної єдності, тобто десь від VI ст., починається протоукраїнський період, який триває приблизно до XI ст., з кінця якого — середини XII ст. уже можна говорити про сформованість в основних рисах української мови як системи. Тоді формування мови відбувалося на двох основних теренах — Поліссі й Поділлі. Мовознавець Юрій Шевельов називає ці території «говірковими реґіонами», наголошуючи, що ці первісні стани ще недоречно називати мовами.

Юрій Шевельов у молоді роки (1934–1936; Харків). Світлина з Музею-архіву ім. Дмитра Антоновича УВАН у США (Нью-Йорк)

Що ж особливого зробили ці два реґіони? Наприклад, на територіях, з яких пізніше вийдуть російська і білоруська мови, всі приголосні перед голосними переднього ряду (е, і, ĕ) обов’язково пом’якшуються. Тому російські слова хлеб чи дерево ми читаємо м’яко. В українській мові приголосні перед е стверділи: дерево, небо, земля. У слові хліб голосний, який походив із праслов’янського ĕ (його позначали пізніше літерою ѣ («ять»), перетворився на і, що обов’язково пом’якшує попередній приголосний.

Також у нас дотепер збереглися сполуки цв– і кв– у словах цвісти і квітнути, хоча в російській літературній тільки цвести (окремі форми з кв– є в діалектах), а в польській — лише kwiatnąć. Праслов’янська сполука кв– не зазнала змін на Поліссі, але змінилася на цв– на Поділлі. І тут можна побачити ще одну відмінність. Оцей праслов’янський звук ĕ (на його місці в давніх українських пам’ятках засвідчено букву ѣ (ять)), в українській мові перетворився на і (на письмі позначали і та и), в російській — на е (позначали літерою е), а в польській — на е чи a (на письмі — ia, адже попередній приголосний — м’який). Порівняймо слова білий, белый і biały.

Сьогодні науковцям відомо, що певні риси українська мова успадкувала безпосередньо від праслов’янської. Наприклад, закінчення –ові, –еві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (як-от домові, князеві), кличний відмінок (друже, княже, брате), закінчення –мо в дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (даємо, зробимо), чергування приголосних г, к, х із з, ц, с відповідно у давальному та місцевому відмінках однини іменників (слузѣ, на березѣ, в рѣцѣ) тощо.

Натомість у певних фонетичних особливостях мова на наших теренах відійшла від праслов’янської, і вже у другій половині І тисячоліття нашої ери тут вимовляли г замість ґ, а, наприклад, е після ж, ч, ш, й перед наступним твердим приголосним перейшов в о: женажона, человѣкчоловік, єгойого, пшенопшоно.

З появою перших писемних пам’яток починається етап мови, який науковці називають давньоукраїнським.

На цьому етапі українська набуває більшости рис, за якими її впізнають і сьогодні. Найважливішою та найменш очевидною для сучасних людей зміною було зменшення кількости голосних і збільшення кількости приголосних. Так, свого часу українська мала носові звуки ę і ą, які збереглися у польській мові. Короткі голосні, що позначаються знаками ь та ъ, або перетворились на повноцінні голосні, або занепали. Звісно, і українська, і білоруська досі мають м’який знак, а російська — ще й твердий, але вони вже давно не позначають самостійні голосні. Якщо рання праслов’янська мова мала 10 голосних, 10 дифтонгів, себто двозвуків, і лише 15 приголосних, то давньоукраїнська залишила, за одними з тверджень, тільки 9 голосних, зате приголосних стало близько 30.

За кількістю змін, які відбувались у нашій фонетиці, можна приблизно визначити ступінь споріднености між різними слов’янськими мовами. Юрій Шевельов порівнює сучасні слов’янські мови за тим, які явища з періоду розпаду праслов’янської будуть для них спільні. Найближчою до української виявляється білоруська, далі йде російська, болгарська і польська зі словацькою. Якщо ж говорити про спорідненість лексики, то, згідно з мовознавцем Костянтином Тищенком, найближча до української — знов-таки білоруська (84 % спорідненої лексики), далі йде польська (70 %), словацька (68 %) та російська (62 %).

Старослов’янська мова — це те саме, що староукраїнська?

Ні.

Річ у тім, що писемну мову на українські та білоруські землі принесли разом із християнством. І книжна суттєво відрізнялася від розмовної: по суті, це були різні мови. Ба більше, науковці стверджують, що релігійні пам’ятки та світські (наприклад, закони, укази) написані також різними мовами, отже, літературних у XI столітті виділяємо дві і звемо їх:

1) старослов’янською (або староцерковнослов’янською), яка базувалась на солунсько-македонському діалекті староболгарської мови і була створена спеціально для перекладу Біблії з грецької на зрозумілу більшості слов’ян мову;

2) давньокиївською (або давньоруською, чи давньоукраїнською), мовою ділових актів та інших світських текстів на території Руси.

Якою мовою говорили в той час люди — на жаль, точно відтворити неможливо, адже не було ні диктофонів, ані соцмереж, але певні її особливості можна реконструювати, бо вони просочувались у тутешні писемні мови. Наприклад, у «Збірниках Святослава» 1073 і 1076 років. бачимо ті риси, що нині є в українській та відрізняють її від сусідів: наприклад, закінчення –ть у третій особі дієслів, поплутання ѣ з и, що свідчило про вимову звука, позначуваного літерою ѣ («ять»), як і, тобто вже, наприклад, не слузѣ, а слузи.

Уже в XII столітті випадає говорити не про староцерковнослов’янську, а про київський ізвод церковнослов’янської мови. Ізвод — це свого роду редакція, накопичені з усної мови зміни, які впливали на читання (вже згадане різночитання літери ѣ) чи й написання слів (къдє, сьдє у київському ізводі проти къдѣ, сьдѣ в московському). Скажімо, літера ѧ (юс малий), що у старослов’янській позначала носовий звук ę, у давньоукраїнських пам’ятках вживається як взаємозамінна з ıа. Зрештою давнє написання юса поступово перетворилось на знайому нам літеру я.

Утім, розпізнавати давньоукраїнські пам’ятки все одно непросто. У старих рукописах зазвичай не вказують ні місце, ні час створення (а коли вказують, то не завжди пишуть правду). При цьому навіть книжка, створена десь у Новгороді чи Суздалі, може бути пам’яткою давньоукраїнської мови, якщо її переписувач походив з України і навпаки. Так, Шевельов зазначає, що напис на хресті Єфросинії Полоцької дає змогу зарахувати його до пам’яток давньої української літератури, натомість частина графіті Софії Київської явно зроблена носіями московського ізводу, тобто не належить до пам’яток української мови.

Київським ізводом називають редакцію церковнослов’янської мови у Київській Русі. Щодо писемної мови після розпаду цієї держави мовознавці вживають термін українська редакція церковнослов’янської мови. Редакції були й інші: російська, білоруська, сербська тощо. Українську редакцію церковнослов’янської мови описав Лаврентій Зизаній у «Граматиці» (1596) й кодифікував Мелетій Смотрицький у власній «Граматиці» (1619).

Церковнослов’янську саме української редакції використовували у своїх богослужіннях храми Київської православної митрополії та Греко-католицької церкви. Одночасно з «Граматикою» Лаврентія Зизанія вийшов і перший церковнослов’янсько-український словник: «Лексис, сиріч реченія, вократці собранни і із словенскаго язика на прости рускій діалект істолковани». Церковнослов’янські слова в ньому було витлумачено «прóстою» мовою. Увага: наголос у слові прóста — на першому складі, це термін з історії мови. І знов увага: прóста мова — це не та, якою розмовляли люди між собою, це спадкоємиця давньокиївської (давньоруської, давньоукраїнської) мови, але вона справді була більш наближена до розмовної, аніж церковнослов’янська української редакції, яку тоді, на початку XVIII століття, вже обрóслу багатьма запозиченнями, часто називали слов’яноруською.

Лаврентій Зизаній. Лексис (1596). Джерело: Вікіпедія.

Зизаніїв словник складається якраз із пар слів церковнослов’янської мови і прóстої, на той час іще не до кінця стандартизованої. Проте в ньому подано лише ті пари слів, які помітно відрізняються написанням, звучанням чи значенням:

благодітельство — добродійство
брак, женитьба — веселє
зелие — зілье.

Як видно, навіть там, де корінь у церковнослов’янській і у прóстій однаковий, різниця між словами могла бути такою великою, що вони потрапляли у словник.

Подібне явище — чітке розрізнення писемної та розмовної мов — притаманне багатьом культурам. Наприклад, у Західній Європі мовою освіти, науки та релігії тривалий час була латина, але між собою люди говорили інакше. На початку XIV століття Данте Аліг’єрі написав твір «Божественна комедія» розмовною мовою регіону Тоскана, бо мешкав там, — і цей діалект завдяки твору став основою літературної італійської.

Або, наприклад, в Османській імперії з XIII до першої третини XX століття писали османською мовою, але більшість громадян послуговувались так званою грубою турецькою (kaba Türkçe) – вона й лягла в основу сучасної турецької літературної мови.

У школі нам кажуть, що «Енеїда» Івана Котляревського — це перший твір новою українською літературною мовою. Котляревський написав «Енеїду», щоб нарешті подолати прірву між розмовною мовою та різними варіантами писемної?

Це правда, що у XVIII та ще більше у XIX століттях по всій Європі прокинувся жвавий інтерес до народів, їхніх традицій та способу думання — саме на цьому ґрунті формувалися національно-визвольні рухи, які потім спричинили постання багатьох сучасних європейських держав (Німеччини, Італії, Чехії, Польщі, Угорщини тощо).

Але в Котляревського на те, щоб писати живою розмовною мовою, були й інші причини.

Річ у тім, що з постанням Російської імперії українську редакцію церковнослов’янської мови почали заміняти на російську. З 1720 року указом Петра І на Лівобережжі було дозволено друк книжок лише за російською редакцією, а указ 1729 року зобов’язував переписати з прóстої книжної української на російську всі державні постанови й розпорядження. З 1740 року все діловодство Гетьманщини мало вестись російською; 1794 року митрополит Київський Самуїл Миславський видав новий указ, яким зробив російську редакцію церковнослов’янської мови обов’язковою для Києво-Могилянської академії. З погляду Росії це був рух до стандартизації мови, але з погляду української академії, з її багатовіковими книжними традиціями, це були саме репресії та заборони.

Коли всі дотеперішні книжні мови, що побутували на українських землях, були заборонені, то що лишалося робити інтелігенції, окрім як писати російською — мовою, що нею тут не говорили і чия традиція тут не тривала кілька сотень років перед тим?

Видання Енеїди 1968 року з ілюстраціями Анатолія Базилевича. Джерело: http://uartlib.org.

Інтелігенція знайшла альтернативу: почала використовувати на письмі живу розмовну тутешню мову, адже її поки ніхто не забороняв. У 1798 році у Петербурзі виходить «Енеїда» Івана Котляревського — як спроба, гра й провокація.

І що, коли Котляревський написав «Енеїду», то всі заплескали в долоні й почали писати живою українською?

«Енеїда» справді була популярним твором серед тодішньої інтелігенції, але читати «народною» мовою було дивно й незвично, тож почалася суперечка про те, якою має бути українська літературна мова, чи можна нею писати не жартівливі, а серйозні твори.

У 1830-х роках у Харкові виходять інші твори Котляревського народною мовою — п’єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», а також повісті Григорія Квітки-Основ’яненка, серед яких — і геть не жартівливі, а «серйозні», як-от «Маруся».

У 1840 році в Петербурзі опубліковано Шевченків «Кобзар». Унікальність Шевченка у тому, що він, виходець із Наддніпрянщини, у своїх віршах користувався рідним йому середньонаддніпрянським діалектом, але з нього добирав слова, зрозумілі кожному українцеві, звідки б той не походив, — це надало Шевченковій поезії загальноукраїнського характеру.

Тарас Шевченко. Ілюстратор: Олександр Грехов.

На Наддніпрянській Україні починають також виходити переклади знакових творів світової літератури: Біблії, Шекспіра, Ґете, Байрона, Гайне — цією самою живою мовою.

Тоді ж на Галичині, яка була частиною іншої, Австро-Угорської, імперії, відбуваються подібні процеси, що й на Великій Україні: 1848 року у Львові виходить перша газета українською народною мовою «Зоря галицька». Взагалі, 1830-1860-ті — це роки культурного пожвавлення як на центральних та східних, так і на західноукраїнських землях, коли виходило друком багато етнографічних матеріалів, українськомовні проповіді й навчальні матеріали з української мови: «Граматка» Пантелеймона Куліша (1857), «Буквар Южнорусскій» Тараса Шевченка (1861), «Українська абетка» Миколи Гатцука (1861), «Українська граматика» Іллі Деркача (1861), «Граматка задля українського люду» Л. Ященка (1862) тощо.

Тож мова, базована на народній основі, дедалі активніше вживалася на письмі і її навіть пробували стандартизувати.

Це правда, що сучасна українська літературна мова ґрунтується на полтавсько-київському діалекті?

Так, бо автори, що першими писали живою українською мовою, походили якраз із Полтавщини, Наддніпрянщини та Слобожанщини, але на сучасну українську літературну мову суттєво вплинули й західноукраїнські говірки.

У другій половині ХІХ — на початку ХХ століття в Російській імперії вийшло близько 470 цензурних розпоряджень, найпомітніші з яких — Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ 1876 року. Ці укази протидіяли виданню книжок українською (зокрема й базованою на народній основі): спершу всіх, окрім художніх, потім — усіх, включно з художніми, ба навіть нотними виданнями. Емський указ забороняв використання української мови також у школі, церкві, публіцистиці, газетах, журналах, науці, офіційно-діловій сфері, перекладах, публічних виступах, театрі тощо.

Після Валуєвського та Емського указів, книговидання українською в Російській імперії мусило переміститись на ті українські землі, що Росії тоді не належали: на Галичину та Буковину. На той час тамтешні автори розуміли, що колись Україна має стати єдиною, тож вони тяжіли до Великої України і орієнтувались на тамтешню літературну мову.

Адміністративно-територіальний устрій України 1914 року. Автор мапи: Дмитро Вортман. Джерело: www.likbez.org.ua

Та коли книговидання перемістилося на Західну Україну, тобто в кінці XIX — на початку XX ст., мова художніх, публіцистичних, наукових видань, які друкували у Львові та Чернівцях, природно, насичується словами місцевих говорів, а також суспільно-політичними та науковими термінами, що ними послуговувались на Галичині та Буковині (там термінологія була більш розвинена, ніж на Великій Україні, адже не одне десятиліття виходила українськомовна преса).

Тож на початок ХХ століття українська літературна мова суттєво поповнилася словами, прийшлими із західних теренів.

Як на українську мову вплинув період національно-визвольних змагань 1917-1921 року?

Саме за часів Центральної Ради уперше вжито термін «українізація». Як пише Юрій Шевельов, «по майже двохсотлітній перерві українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів». Українську впроваджували у школах, відкривали українськомовні навчальні заклади, зокрема Український народний університет та Hayково-педагогічну академію, Академію мистецтв. Звичайно, бракувало підручників, термінології, фахівців, тож улітку 1917 року було відкрито близько сотні курсів українознавства для вчителів, за видання шкільних підручників взялося приватне «Товариство шкільної освіти». Для просвітництва серед дорослих створено мережу «Просвіт», що мали свої бібліотечки, влаштовували лекції тощо.

Тоді, між іншим, почалось унормування правничої термінології, і в текстах Центральної Ради подибуємо чимало питомих юридичних термінів, узятих, вочевидь, із часів Козаччини: безчинство, вибори, замах, злодіяцтво, наказ, недовіра, переговори, писар, податок, посада, посол, самоуправа, справа, суд тощо. Хоча запозиченнями в цій сфері також не нехтували: амністія, ратифікація, реформа, страйк, конгрес, міністр тощо. Мова документів ЗУНР майже не відрізняється, лишень тут було більше латинізмів: амнестія, каденція, компетенція, депутація, димісія.

За періоду Гетьманату уряд сприяв українізації початкових шкіл; відкривав нові середні та вищі школи з українською мовою викладання, одночасно зберігаючи ті російські, що вже були, тільки при вишах з’являлися кафедри українознавства. Працювали літні курси українознавства. Засновано державні інституції, що підвищували престиж української мови й культури: Національну бібліотеку, Українську академію наук, при якій діяли, зокрема, діалектологічна, орфографічна, термінологічна постійні комісії; було затверджено «Найголовніші правила українського правопису».

Щодо періоду Директорії, то відразу по приході до влади, 3 січня 1919 року, вона видала закон «Про державну мову в Українській Народній Республіці», який зобов’язував вживати українську в армії, на флоті, в урядових та інших громадських установах, при цьому громадяни мали право звертатись до державних установ своєю рідною мовою. У всіх вишах запроваджено українську мову як обов’язковий предмет.

Тоді українізувались і армії в УНР та в Криму, який до УНР не входив. Революційні події та національно-визвольний рух на материковій Україні так вплинули на моряків Чорноморського флоту, особовий склад якого на 70-80 відсотків становили тоді українці, що вони стали ядром і головним рушієм української громади у Севастополі. До кінця квітня 1917 року українці-військовики масово утворювали у своїх сухопутних частинах і на кораблях українські гуртки та ради. У Сімферополі було засноване українське видавництво «Атос».

Це правда, що радянська влада завжди тільки те й робила, що забороняла українську мову?

Ні, радянський період у цьому плані не був однорідним. У 1923—1932 роках тривав період українізації, коли українська стрімко розвивалася та поширювалась.

Українізація відбувалася в рамках політики «коренізації», яка проголошувала, що влада союзних республік, робітниче середовище та і взагалі населення міст суттєво поповниться корінними мешканцями республік (досі — переважно селяни): в УСРР — українцями, в Білорусі — білорусами, у Кримській АРСР — кримськими татарами й т. д. І що національним мовам буде надано офіційний, ба навіть панівний, статус.

В Україні коренізація стала українізацією. У романі Валер’яна Підмогильного «Місто» (1928) йдеться про те, що герой, виходець із села, приїхавши до міста навчатись, починає викладати українську мову чиновникам — і незле заробляє. Отже, тепер селяни могли навчити містян, зокрема представників влади, якщо ті не вміли, української. Згідно із закликом до змички міста й села, міста стрімко поповнювалися селянами і завдяки цьому теж українізувались. У школах запроваджували українську мову. До речі, українізація відбувалась також і на тих землях, які формально не входили в УРСР, але етнічно були українськими: це Кубань, Курщина, Вороніжчина, Далекий Схід (Зелений Клин).

Виходили українські книжки, українізувалися також театр і кіно.

Якщо 1922 року не було жодної газети українською, то 1933-го їх було 373 із 426-ти; журналів – 89 зі 118-ти. Зафіксовано, що 1933 року 83 відсотків книжок в УРСР виходили українською,а 1931 року 66 театрів із 88-ти ставили вистави українською.

Українська школа в слободі Нова Сотня на Східній Слобожанщині, РРФСР, 1933 рік. Джерело: Wikimand.

У той час мова не лише поширювалась — вона впорядковувалася й розвивалася: велася словникарська робота, зокрема, у 1924—1933 роках вийшли три томи безпрецедентного як до, так і після того «Російсько-українського словника» за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Цей словник давав багатющий матеріал із питомої української лексики. Четвертий том був підготовлений, але не виданий тому, що почалися сталінські погроми проти інтелігенції, а всю роботу науковців влада оголосила шкідницькою.

У 2016–2017 рр. Інститут мовознавства імені О. О. Потебні та Інститут української мови НАН України здійснили репринтне видання трьох томів «Російсько-українського словника» за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова. Цим словником можна також користуватися (онлайн).

У 1920-х велася колосальна робота у плані термінології: видано низку термінологічних словників. Вони створювали передумови до вжитку української в найрізноманітніших ділянках і міського, і сільського життя.

У 1918-1933 роках було видано 83 термінологічних словники, 30 з них – Інститутом української наукової мови. Словники були і великі, і маленькі (як додатки до підручників, посібників, журналів), на різні теми: від «Словничка слів і технічних термінів цукрово-бурякової технології» до «Термінології чистої математики».

Саме за часів українізації було внормовано український правопис. Спроби це зробити відбувались і раніше (так звані кулішівка, драгоманівка, желехівка, укладені в XIX столітті), але вони не враховували особливостей різних регіонів, де побутувала українська. У 1925 році було створено правописну комісію, до складу якої увійшли 20 науковців, зокрема й представники Західної України, що не належала тоді УСРР, і 1928 року правопис був ухвалений. Йому було надано статусу обов’язкового, і сьогодні він відомий як «харківський» або «скрипниківка» (за прізвищем тодішнього наркома освіти Миколи Скрипника). Він став своєрідним компромісом між «великоукраїнським» та галицьким варіантами письма: питомі слова було вирішено писати згідно з вимовою центрально- та східноукраїнських говорів, а запозичені — так, як їх звикли писати на Галичині.

А навіщо радянці вдалися до коренізації?

Для того щоб звернутися до народів, часто налаштованих до більшовицької влади вороже, їхньою мовою — і завдяки цьому здобути розуміння і схвалення. Щоб народи союзних республік сприйняли більшовиків як своїх, а не як окупантів. Отже, українізація була засобом, а не метою. Мета була — зміцнити владу більшовиків.

Тож після згортання українізації почалися заборони та репресії?

Так, 1932 року (початок Голодомору) політика коренізації почала згортатися. Українізацію оголосили «петлюрівською», а чимало мовознавців, письменників, драматургів, режисерів, науковців ув’язнили, спровадили до концтаборів, багатьох розстріляли.

У 1933 році правописна комісія ліквідує норми «харківського» правопису 1927—1928 рр., оголошує їх та новоукладені словники «буржуазно-націоналістичними», починається робота над новими словниками, покликаними «усунути штучні бар’єри між українською та російською мовою», показати «благотворний вплив російської мови на українську». Також радянська влада вважала, що необхідно формувати «спільний лексичний фонд мов народів СРСР» та широко впроваджувати інтернаціоналізми.

Тепер радянська влада почала втручатися у внутрішні механізми мови: було заборонено вживання певних слів, синтаксичних конструкцій, граматичних форм, натомість накидали або ближчі до російських, або й геть скальковані. Вилучено кличний відмінок, вживання форм пані, пане, добродію, добродійко і навіть — з української абетки — літеру ґ, хоча, наприклад, у Грінченковому словнику (1907—1909) ця літера трапляється у понад 300 словах.

Було — стало:
дві руці — дві руки
дві книзі — дві книги
три вербі — три верби

становище/становисько — лише становище
огнисько/огнище — лише огнище
баб/бабів — лише баб
губ/губів — лише губ;

селові/селу — лише селу
святові/святу — лише святу
сонцеві/сонцю — лише сонцю

барбаризм (грецькою βάρβαρος) — варваризм
претенсіяпретензія
бальсамбальзам
радіюсрадіус
консиліюмконсиліум
медіюммедіум.

Наближено до російської й технічну термінологію, тому усунуто всі питомі українські слова:
дотикконтакт
мряковина — туманність
освіт — освітлення
падовище — точка падання.

Протягом усього радянського періоду заборонено було створювати терміни без посередництва російської мови.

Були обмеження й на рівні вжитку української, наприклад, у науці. 1970 року вийшов наказ Міністерства освіти СРСР, згідно з яким дисертації мали писати й захищати винятково російською мовою.

Звичайно, поширенню російської в Україні сприяла також і політика переселень, адже за радянських часів на територію УРСР було переселено чимало росіян або осіб інших національностей, які не могли тут використовувати свої національні мови, натомість послуговувалися російською.

Якою мовою навчали у школах, технікумах, університетах у радянські часи?

20 квітня 1938 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України», а 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», згідно з яким у школах українську мову вивчати було необов’язково. Наслідок можна проілюструвати епізодом із біографічного фільму «Заборонений» (Україна, 2019): у школі в Горлівці на Донеччині, де українську мову й літературу викладає Василь Стус — згодом відомий український поет, — мати приносить заяву про відмову від вивчення української мови її донькою, яку вчитель хвалить матері за її старання й талант. Мати дякує і ніяково каже: «Василь Семенович, ви мєня прастітє. Хай вона лучє руський ізучає. В житті лєгчє будєт». Виявляється, це друга така відмова за тиждень. Ідеться про 1963 рік, і це цілком відповідало закону 1959-го. Люди відмовлялися від української тому, що вважали її небезпечною та безперспективною, на відміну від російської.

Майже всі заклади середньої ланки (училища), крім освітньо-культурних та педагогічних, були зросійщені. В університетах Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Донецька викладання на всіх кафедрах, окрім української філології, велося російською. В усіх політехнічних, промислових, медичних, торговельних, сільськогосподарських та економічних закладах освіти навчання велось російською, окрім як у деяких західних областях.

Саме тому склалося так, що в нашій країні є частка громадян, яка ніколи не вивчала у школах українську мову, не читала українських книжок, газет, не дивилась українських фільмів.

Чи українці мирилися з русифікаторською політикою, чи все ж протестували проти неї?

Навіть у найтемніші часи сталінських репресій лунали голоси з протестами проти русифікації. Цих протестів і тоді, і по смерті Сталіна було чимало, ми наведемо лише окремі приклади.

Максим Рильський у «Літературній газеті» 1939 року писав: «Система декретування, заборон і обмежень, система адміністрування ніяк не може бути корисна для розвитку мовної культури» (до речі, Максим Рильський також був репресований, сидів у в’язниці, але в концтабір не був спроваджений). Борис Антоненко-Давидович у газеті «Літературна Україна» та журналі «Україна» у 1969-1970 роки (на той час він уже відбув понад 10 років в’язниці та концтаборів) поставив питання про повернення в українську абетку літери ґ, а також низки вилучених слів і форм. Іван Світличний відкрито, на сторінках журналів, критикував російсько-український словник 1948 року за те, що зросійщував українську мову, і потім у концтаборі (!) працював над словником синонімів, втім, не мав змоги його завершити через важкі умови перебування, що призвели до хвороби та передчасної смерті.

У 1959 році, коли ухвалювали закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР», згідно з яким українську можна було не вивчати у школах, українські поети Микола Бажан і Максим Рильський виступили проти цього закону у пресі. Павло Тичина, тоді голова Верховної Ради УРСР, подав у відставку, не бажаючи брати участь у голосуванні. Олесь Гончар і Андрій Малишко, що були депутатами тодішнього парламенту УРСР, підготували спільну заяву-протест проти ухвалення закону.

У 1965 році Іван Дзюба написав книжку під назвою, в якій риторично запитував: «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Цю книжку влада проголосила антирадянською, а її зберігання та поширення — кримінальним злочином.

У 1978 році Олекса Гірник вчинив акт самоспалення на знак протесту проти русифікації України. До того він чотири роки поширював написані від руки листівки, де висловлювався проти російської окупації та русифікації.

На місці самоспалення Олекси Гірника на Чернечій горі. Джерело: Історична правда.

Спротив чинили, зокрема, ті, кого, здається на позір, радянська влада не ганила, а голубила. Наприклад, у 1940—1950-х виходять тексти на кшталт «Україна в огні» Олександра Довженка й «Любіть Україну» Володимира Сосюри — прикриті «літературщиною», вони стають ледве не політичними маніфестами. Або, наприклад, перша у світі кібернетична енциклопедія виходить українською мовою. Як це сталося? Вченому Віктору Глушкову, одному з перших комп’ютерників у світі, було важливо, щоб вийшла енциклопедія кібернетики — для поширення науки. А письменникові Миколі Бажану, що багато років обіймав високі державні посади в УРСР, було важливо, щоб енциклопедія вийшла українською. Бажану вдалося переконати Глушкова, що перше видання варто видати українською — мовляв, воно ще пробне, а потім, коли буде відредаговане, видасте російською. У 1973 році енциклопедія кібернетики вийшла в двох томах українською.

Як змінилася мовна ситуація з постанням Незалежности України?

Ще за два роки до постання Незалежности, 1989-го, коли в Радянському Союзі тривала «перебудова», було прийнято Закон «Про мови в Українській РСР», де сказано, що «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної». У Конституції вже незалежної України (1996) цей статус закріплено.

Втім, по багатьох роках колоніального становища діяла інерція, а диглосія, що до того тривала не одне століття, робила своє.

Диглосія
Функціонування двох мов в одному суспільстві, але у різних сферах: наприклад, у політиці, в освіті, науці, у публічному вжитку — одна мова, а в побуті чи у фольклорних виступах — інша. Тому одну мову сприймають як престижнішу, вищу, а іншу — як менш престижну, нижчу.

З одного боку, був спалах інтересу і до історії України (наприклад, «Україна: Історія» канадського історика Ореста Субтельного уперше в українському перекладі вийшла 1991 року накладом у 100 000 примірників), і до української мови. Про це свідчить, зокрема, те, що в 1990-х, навіть попри невтішну економічну ситуацію, виходили книжки репресованих або навмисно забутих у Радянському Союзі мовознавців, як-от «Практичний словник синонімів української мови» (1993) Святослава Караванського, «Історія української літературної мови» (1995) Івана Огієнка, перевидавали словники української мови, як-от Грінченків словник у 2-х томах (1996). У вжиток почали повертатися слова, заборонені в радянські часи.

А з іншого боку, не було виваженої мовної політики, яка сприяла б подоланню диглосії, і українська й надалі програвала російській у багатьох ділянках. Хоча кількість шкіл з українською мовою навчання зростала, було збільшено кількість годин на її вивчення, вступні кампанії у вишах провадили державною мовою, іспит з української мови став обов’язковим, що, звичайно, було важливими здобутками, проте в медіа суттєво переважала російська, на території України відкривалися філії російських ЗМІ.

У музиці — хоч і з’явилися цікаві українськомовні виконавці, як-от Катя Chilly, Юрко Юрченко, Віктор Павлік, гурти «ВВ», «Скрябін», «Океан Ельзи» та інші, престижнішою мовою шоу-бізнесу все одно лишалася російська. Видання книжок українською мовою довго було справою радше ентузіастів, аніж справжнього бізнесу, і вітчизняний ринок не був захищений та промотований на рівні держави: знов-таки, з Росії книжки ввозилися безперешкодно й вони були дешевшими за українські через їхній більший тираж (у такому випадку собівартість кожної книжки нижча). Так само безперешкодно транслювалось кіно російського виробництва, російські телеканали, кіно з інших країн дублювали російською або купували дубльоване у Росії її мовою.

Після Помаранчевої революції були деякі зрушення, передусім у сфері медіа. Встановлено квоти у 50 % на мовлення та музику українською в ефірі всіх теле- і радіостанцій. У 2006—2008 роках прийнято низку урядових постанов, які зобов’язали дистриб’юторів дублювати і/або субтитрувати всі іноземні фільми українською.

Попри суперечки щодо того, чи може українськомовне кіно бути масовим, після постанов про обов’язкове дублювання/cубтитрування фільмів українською люди по всій країні і далі ходили в кінотеатри. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, тільки 3 відсотки громадян сказали, що український дубляж перешкоджає їм відвідувати кінотеатри, а перший дубльований українською мультик «Тачки» (2006), демонстрований у двох версіях — українською та російською, показав, що українськомовну версію переглянуло на 15 відсотків більше глядачів, ніж російськомовну, зокрема більша кількість глядачів подивилася цей мультфільм українською на Донеччині.

Не слід забувати, що весь цей час Росія свідомо впливала на мовну ситуацію в Україні. Один із промовистих прикладів — 2009 року у відповідь на українізаційні заходи Віктора Ющенка російський президент Дмитро Медведєв надіслав відкритого листа президентові України зі звинуваченнями, що той хоче витіснити російську мову зі сфери ЗМІ, науки, освіти, культури.

За часів проросійського Віктора Януковича здобутки попереднього президента у плані мови намагалися скасувати, зокрема постанову про обов’язкове дублювання фільмів українською було замінено на постанову про дозвіл дублювати фільми будь-якою мовою і обов’язок субтитрувати українською, якщо фільм дубльований іншою мовою. Тоді також було прийнято закон Ківалова-Колесніченка (Закон «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI 2012 року), який розширював сферу вживання інших мов на території України, на практиці — передусім російської.

Про українізацію можна говорити в період 2014-2019 років, після перемоги Революції Гідності. Суттєві зміни почалися в ключовій ділянці мововжитку — освіті. 2017 року прийнято новий закон «Про освіту» (доти в Україні вчилися й викладали за законом, прийнятим іще до проголошення Незалежності, у травні 1991 року), а в березні 2020 року — Закон «Про повну загальну середню освіту», де йдеться, зокрема, про обов’язкове викладання в середній школі українською мовою.

Закон передбачає, що всі учні, які закінчують школу (12 клас), повинні вільно володіти державною мовою.

У 2019-му нарешті прийнято і закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Відразу після набуття чинності його статей відбулося зростання вжитку української у державній сфері (зокрема у Верховній Раді), в органах місцевого самоврядування, сталися разючі зрушення у сфері обслуговування.

Також у цей період, у 2014—2019 роках, засновано культурні інституції, покликані підтримувати українську культуру, поповнювати її новими зразками та промотувати: Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут. У розвиток кіно та інших креативних індустрій у цей період вкладають значні кошти. Про це свідчить, зокрема, те, що в 2014—2019 роках вийшло 110 фільмів українського виробництва, переважна більшість — українською мовою.

А сама мова за часів Незалежности змінюється?

Авжеж. І йдеться не лише про сленг, який за означенням, у всіх мовах, змінний що кілька років (зараз популярно — вписка, чілити, заходить у значенні подобається, фейспалм, сто п’ятсот тощо). І не тільки про неологізми на позначення нових явищ (як-от ноутбук, смартфон, тітушки або коронакриза). У 1990-х почали повертатися до вжитку певні слова, заборонені або навмисне забуті в радянські часи. Так ми стали казати предківське відсоток, часопис, шпиталь, загал, громада (за радянських часів переважно — община), гурт (раніше — група).

Водночас почалася відмова від росіянізмів, накинутих українській мові та широко вживаних раніше: перестали бути нормою руйнуючий (адже може бути руйнівний, із питомим суфіксом), перемагаючий (переможний), температурячий (з гарячкою, високою температурою), багаточисельний (численний), я рахую у значенні я вважаю, тільки що у значенні щойно і т.д.

І, звичайно, оскільки на сьогодні домінантною мовою у світі є англійська, то українська щодня поповнюється англіцизмами: роумінг, вебдизайнер, фідбек, локдаун, дефолт тощо. При цьому слова-«прибульці», надбавши собі українських афіксів, українізуються: драйвовий, прокомунікувати, зачекінитись і т.д.

Чи маємо ми відмовлятися від усіх слів, подібних на російські?

Ні, ні, ні.

Через попередню русифікаторську політику дехто справді прагне відмовитися від усього, що схоже на російську, — так починають уникати слів старатися (вживають лише намагатися), всякий (тільки будь-який), цвісти (лише квітнути), їхати в Одесу (тільки їхати до Одеси). Але ж: українська та російська мови — споріднені, тому очевидно, що в нас багато подібної лексики. Самодостатність означає не так боротьбу, як головне — розмову українською, без озирання на сусідні мови.

Та й «не таке, як у російській» не завжди означає «більш питоме для української». Скажімо, українське слово дах насправді запозичене запозичене з німецької (Dach). Зате нібито росіянізм криша, який донині багато де вживають, — спільне слов’янське слово, що походить від кореня крити, покривати, спільнокореневе зі словом покрівля. Українське щур, швидше за все, походить із фінно-угорських мов, а більш питомим словом буде пацюк, котре багато де означає свиню. Процесів, які провокували подібну зміну слів і значень — десятки. Слів, які подібні на російські, але насправді ними не є, — ще більше.

Чи запозичення — це неодмінно засмічення мови?

Мовні запозичення — це природне явище, що існує в усіх мовах, чиї носії регулярно контактують з іншомовцями. Територія, на якій поширена українська мова, завжди межувала й перебувала в тісних контактах зі знаковими культурами свого періоду і регіону. Це помітно вплинуло на мову, якою ми говоримо зараз.

Запозичення часто приходять у мову хвилями й можуть наповнювати певну галузь: наприклад, іще до постання давньоукраїнської мови, у праслов’янську приходили запозичення з германських у військово-політичній та побутовій царинах: князь, шолом, король, меч, полк, колодязь, морква, редька. Пізніше, у XIII-XIV століттях, в нашу мову прийшли германізми у сфері ремесла і торгівлі: слюсар, кушнір, стельмах, ярмарок, рахунок.

В ХІ столітті в мову наших предків масово йшли грецизми в релігійно-церковній сфері (переважно через старослов’янську): ангел, апостол, Біблія, ікона і багато-багато інших, серед них були й кальки, як-от благословляти, благодатний. Коли у школах у XVI-XVII століттях вивчали давньогрецьку мову, то прийшло чимало грецизмів – шкільних термінів: математика, філософія, лексика, синтаксис, драма, театр, хор. Звісно, античність, разом з християнством, — це два кити, на яких стоїть європейська цивілізація, а тому європейські мови повняться грецизмами й латинізмами і обмінюються ними, вже видозміненими. Зокрема, давньогрецька й латинська прозирають у більшості слів із галузей науки, техніки, політики, культури: грецизмами є біологія, бактерія, галактика, полюс, автономія, лексика, психіка, латинізмами — конституція, абітурієнт, апендицит, інститут, університет, імунітет, література, інструмент — і несть їм числа у багатьох мовах.

Тісні контакти зі степом приносили тюркські запозичення. Уже за часів Козаччини тюркізмів у нашій мові стало ще більше завдяки тісним контактам із Кримом. Кавун, гарбуз, казан, килим, сарай, балаган, кабан, беркут, баклан, та навіть «козацька лексика» — козак, отаман, осавул, бунчук і чайка (човен, а не пташка) — тюркського походження.

Однією з помітних мов для формування української став їдиш. Цей обмін був двосторонній: з одного боку, слова для таких понять, як борщ, козак і степ, переходили з української мови у європейські акурат через їдиш. Ось тому ціла Європа вимовляє боршт — у їдиші це слово читається саме так. Ми ж узяли в їдишу слова, як-от гаманець, шахрай, праска, ґанок, ґвалт і, що найважливіше, під впливом їдишу повернули у мову сам звук ґ. Колись, іще на початку свого розвитку, цей праслов’янський звук майже зник з української мови, залишившись хіба дзвінкою парою до к (наприклад, якби ми вимовляємо яґби, хоч там і пишеться к). А тоді звук ґ повернувся у запозиченнях з їдишу, німецької та деяких інших мов. Тож Мелетій Смотрицький, створюючи свою граматику, підгледів у греків ще одну літеру для передачі цього звука.

Паралельно з цим українська набиралася лексики ще від багатьох західних сусідів: поляків (пан, цнота, влада), німців (дах, пляшка,фарба), угорців (шабля), румунів (бринза) та інших.

Вгадайте, з якої мови сьогодні найбільше запозичує українська. Правильно, з тієї, яка нині впливає на більшість мов світу. Бізнес, освіта, технології — усі ці галузі кишать англіцизмами: смартфон, кешбек, креативні індустрії, краудфандинг, онлайн-торгівля, івент, IT-кластер, блокбастер, кешрібейт… Іще не всі вони ввійшли в літературну мову, і не всі увійдуть. Уже йшлося про те, що мовні запозичення — явище природне, втім, мовлення, в якому новоприбулих слів — наче комашня комашиться, звучить як розладнаний музичний інструмент і мало хто здатний його зрозуміти. Тому є сенс шукати відповідники на основі питомих або давно запозичених коренів, що українці час від часу не лінуються робити, тому з’явилися слова і нові (спільнокошт, добробат, правовласник, очільник, мальопис, темник), і видобуті з надр мови старі (летовище, реченець, довкілля, містянин, світлина, провадження). Хоча не можемо заперечити того, що деякі запозичення несуть за собою додаткові нюанси значень, тому якщо creative — це творчий, то нині в українській маємо розрізнення: творчий — це той, що творить або пов’язаний з творчістю, а креативний — той, що вміє знаходити нестандартні рішення або служить творчості. Вечір — творчий, індустрії — креативні.

А українська давала в позику свої слова чи лише запозичувала?

Звичайно, і з нашої мови до інших перейшли певні слова. До них належать, по-перше, екзотизми, тобто суто українські реалії, як-от — візьмімо в англійській — borscht, varenyks, hryvnia, vyshyvanka, bandura і — цікаво — Maydan. Чому цікаво — бо слово майдан, узагалі-то, запозичене з перської через арабську й тюркські. Втім, через знакові політичні події — Помаранчеву революцію та Революцію Гідності, які ми самі називаємо Майданом, це слово в іноземців асоціюється з Україною і позначає саме наші революції.

Та не лише екзотизми. Наприклад, у польській є слова prowodyr (поводир), oczeret (очерет), koromysło (коромисло), wataha (зграя), bohater (герой, богатир) тощо — їх уважають запозиченнями з української. У російській, окрім екзотизмів, є виразні українізми: хлопец, девчата, хлебороб, пасека, повстанец, сырник, стопа, швец, обрыднуть. Чимало українізмів — у сусідній, хоч і не спорідненій, угорській: burján (бур’ян), csereda (череда), polonina (полонина), cserép (черепиця), csónak (човен) тощо. В румунській впливи ще помітніші: chisleag (кисляк), smântână (сметана), hrișcă (гречка).

Чи варто зневажати діалекти й ревно боротися за чистоту мови?

Поняття чистоти мови — відносне, бо літературна мова — це справа домовленості: мовознавці вирішили, що певні слова й форми вони вважатимуть правильними, а інші — ні. При цьому сама літературна мова походить із діалектів — ми вже з’ясували, що українська літературна мова ґрунтується на києво-полтавському діалекті, або середньонаддніпрянському говорі, але на неї суттєво впливали й інші діалекти, зокрема наддністрянський говір.

Взагалі, суто науково діалектом є і жаргон, і сленг (це тоді соціальний діалект, або соціолект). Зараз ітиме мова про територіальний діалект, тобто особливості мовлення в різних регіонах.

Науковці виділяють в українській мові три наріччя: північне (або поліське), південно-західне та південно-східне. У межах наріч є говори (у трьох наріччях — усього 15 говорів). У межах говорів — безліч говірок (кожне село та місто має свою говірку). Ну а кожна людина має власний ідіолект.

Карта українських наріч і говорів. Джерело: Wikipedia

Найархаїчніші риси зберегло північне наріччя. Уявіть собі: в селах на півночі Чернігівщині або Київщини іноді можна почути звуки або слова, вживані ще до часів Київської Русі! А ще в цих селах й досі можна почути дифтонги уо (куонь, вуоз) та іе (хліеб, піеч), що побутували якраз у часи Київської Русі, але в решті регіонів до XVII—XVIII століття поступово перейшли в і (кінь, віз, хліб, піч).

Втім, чимало архаїчних рис збереглося також і у говорах довкола Карпат. Наприклад, у гуцульському та закарпатському. Там, коли вказують напрям руху, то кажуть не до чогось а д’чомусь, д’ріці, д’хижі або вживають закінчення -ове у множині слів на кшталт синове, кумове чи умовний спосіб, де би змінюється за особами й числами: я робив бим (я бим писав), ти робив бись (ти бись робив), ми — робили бисьме (ми бисьме робили) тощо.

Часто думають, що певні слова живуть у діалекті певних регіонів тому, що запозичені із сусідніх мов. Інколи так і буває: наприклад, на Закарпатті кажуть варош на місто тому, що так у сусідній угорській: város. Або кукурудзу на Бессарабії звуть папушоя, бо словом păpuşoi у тому ж значенні послуговуються в сусідніх румунських селах. Але часто буває і так, що якесь слово чи форма побутували на певному ареалі, потім установилися кордони, тепер там різні держави, і в літературну мову однієї держави ця форма перейшла, а в іншій на її місце знайшлася відмінна форма, проте в діалекті збереглась попередня. Наприклад, слово верабей у певних селах Чернігівщини кажуть не тому, що в сусідній білоруській верабей, а тому, що це слово тут уживали споконвіку, воно походить від праслов’янського кореня *vorbь, але в нашу літературну мову взято слово з іншого регіону — горобець.

Чому мова діаспори така… дивна?

Ще в середині XVIII століття мешканці Північно-Східної Пряшівщини та Закарпаття громадами переселялися на Балкани, тікаючи від бідності та безземелля.

З 1870-х до початку Першої світової війни українці масово виїздили у Північну та Південну Америки, в Сибір. У двадцятиліття між війнами емігрували знову ж таки у США і Канаду, але часто і в країни Європи. Після Другої світової до цих країн додалися також Австралія і Нова Зеландія.

«Свобода» – газета української діаспори в Америці. Джерело: Архів газети.

Уявіть собі мову кінця ХІХ — першої третини ХХ століття. Якби ми сьогодні зустрілися з учителькою галицької школи того часу, то, звісно, порозумілись би, але багато слів були б нам незвичними, а якщо саме слово — звичне, то його вимова могла б здивувати. Наприклад, учителька вживала б м’який л’ у словах іншомовного походження, навіть у слові алькоголь чи балькон. Вона б казала вінда, а не ліфт, вражíння, а не врáження, гутірка, а не лекція, лижви, а не ковзани, і (sic!) лікарство, а не ліки. До речі, м’який л’ в іншомовних словах був закріплений у правописі 1928 року, тому і у творах, скажімо, Віктора Петрова-Домонтовича, який родом із Катеринослава (нині — Дніпро) — та сама історія, тож, наприклад, завклубу у нього — завклюбу. А ще в Домонтовича ніколи немає слів звук і звучати — лише згук і згучати; Юрій Шевельов пише ремество, а не ремесло.

І от ту мову українці — байдуже, чи з Галичини, чи з Великої України — повезли з собою в еміграцію. Там вона змінилася в один бік: радянізація, деполонізація, русифікація (не тільки повний перехід на російську, а в самій українській відбулась заміна окремих слів на версії, ближчі до російських). Просто нові реалії, притаманні саме цьому простору, — вони теж впливали на мову. Наприклад, тут з’явилися слова буржуйка (металева пічка для обігріву приміщень) чи виконком (виконавчий комітет райради, міськради), а всередині українських спільнот у Німеччині або Америці вони не могли з’явитися, бо реалії були інші. Отож, там мова, з одного боку, застигла, законсервувалася, а з іншого — доповнилася запозиченнями з тамтешніх мов (наприклад, синьк — умивальник (від англ. sink), трок — вантажівка (від англ. truck), давнтовн — центр міста (від англ. downtown)). Тому нам здається, що діаспора говорить кумедно, а діаспора думає, що ми всуціль тут русифіковані, хоча насправді — закордонна українська повниться архаїзмами й містить дещицю інших, ніж у нас, запозичень.

Як народжувався суржик?

Російська і українська як мови-сусіди, безперечно, впливали одна на одну. В російській є чимало українізмів, утім, із початку ХVIII століття російська почала впливати на українську через особливі умови: мова імперії — на мову колонії. Українці, що ставали царськими службовцями, солдатами, переймали російську лексику. Коли в українських містах почала працювати російська адміністрація і росіяни масово приїздили на тодішні «малоросійські» землі, то це також впливало на мовлення місцевих мешканців. На українських теренах встановилася диглосія. Російською послуговувались у владі, в освіті, в культурі, а українською — в побуті.

На зламі XIX і XX століть через політику переселень дві третини містян на землях Великої України становили росіяни та русифіковані євреї. Переважна більшість селян були українці. Коли почалась індустріалізація і селяни масово переїздили у міста, вони переходили на тутешню, більш поширену мову й виходило протиставлення: українська — мова села, російська — мова міста. Ці селяни не володіли російською добре, адже це інша мова, тому українська та російська змішувались. Так народжувався суржик.

Диглосія на українських землях була виразною протягом XIX і XX століть. Після постання Незалежности російська мова не зникла, адже росіяни та русифіковані українці й далі спілкувалися російською як «престижнішою» або й просто за звичкою, а крім того, російською і далі були наповнені медіа: телебачення, радіо, газети, журнали. Багато з цих ЗМІ були, власне, з Росії — у 90-х більшість українців іще дивилися телеканали ОРТ, РТР та інші московські. Тому умови для суржику процвітали: місцева українська, на яку накладалася тепер і місцева російська, а також російська з Росії, активно змішувались.

Сьогодні, коли українська стала мовою державного адміністрування, освіти, науки та більшости ЗМІ, вона що далі, то більше посідає місце «престижної» мови, натомість суржик, як і раніше, залишається типом мовлення неосвічених верств. Утім, досвід інших країн, що виходили з колоніального становища і де були свої змішані типи мовлення, дозволяє передбачити: що більше української мови буде у публічному вжитку — у медіа, в освіті, владі, сфері обслуговування, — то менше місця залишиться для суржику.

Чому деякі письменники чи інші освічені люди пишуть свої дописи в соцмережах суржиком?

Бо суржик сьогодні також використовують задля гри. Він майже не присутній у медіа, але на нього часто можна натрапити в соцмережах, у жартівливих дописах. Освічені українці — часто письменники, редактори, журналісти, перекладачі — говорять і пишуть пости суржиком (хоча, звісно, володіють літературною мовою), неначе запрошуючи своїх читачів у своєрідне «коло довіри». Оскільки багато хто виріс із суржиком і суржик може асоціюватися з домом, то він часом створює атмосферу домашности, затишку та довіри. З такої ж грайливої настанови вийшли і книжки, повністю написані суржиком, — наприклад, «Шидеври вкраїнської літератури» та «Шидеври світової літератури» Михайла Бриниха. Звісно, це не та мова, яку ми можемо почути в електричці, — вона повниться термінами, англіцизмами, але це все ж таки суржик. Детальніше про суржик в літературі можна буде почитати в експлейнері про українську літературу.

Чи є суржик окремою мовою чи діалектом?

Ні.

Окремі слова, які здаються нам суржикізмами, можна трактувати як діалектизми, наприклад, город, первий, цвіток, много, лікарство, болізнь. Але сам суржик не є мовою чи діалектом, бо і мова, і діалект мають свою норму, навіть якщо вона встановлена стихійно і некодифікована. Натомість суржик не має норми — одна й та сама людина спонтанно вибирає слова то з однієї, то з іншої їй відомої мови.

Багато українців через політичну ситуацію переходили на російську. А чи були ті, хто переходили з російської чи інших мов на українську?

Таких прикладів безліч. Росіянка Марія Вілінська вивчила українську і стала українською письменницею Марко Вовчок. Олена Курило, що походила з єврейської родини, стала видатною українською мовознавицею, зазнавши через це сталінських репресій. Олександр Олесь, хоч і належав до української родини, не постійно спілкувавсь українською, повністю перейти на неї він вирішив на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві, де зустрівся з Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими діячами культури. Олена Теліга змалечку в родині розмовляла переважно російською, та коли один із російських монархістів назвав її другу мову — українську — собачою, вона різко виступила проти цього і далі була безкомпромісно українськомовною. Юрій Шевельов народився в родині етнічних німців, удома спілкувались російською, та в юності його так захопило українське письменство (Леся Українка, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Юрій Яновський), український театр («Березіль» Леся Курбаса), що потім, коли почалися репресії проти української культури, він уже не міг відійти від того, чим захоплювався в двадцятих роках, — це «було б ганьбою й злочином перед самим собою». Коли запровадили паспорти і слід було записати свою національність, Шевельов записавсь українцем. Він став видатним науковцем-гуманітаристом, активним учасником наукового та культурного життя української еміграції, написав величезну кількість праць з історії української мови.

Відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Світлина з архіву Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського.

Цікаві приклади маємо вже у наш час. Донецький письменник Володимир Рафєєнко, що до 2014 року писав лише російською, після окупації рідного міста виїхав у Київ, вивчив українську так, щоб могти писати нею художню літературу, і 2019 року видав роман «Мондеґрін» українською мовою. На презентації книжки він розповів приголомшливу історію: одна з його бабусь, яка говорила чистісінькою російською й ніколи не вживала української, як виявилось потім, народилася в селі й перші роки росла з українською, та коли потрапила в місто, однокласники сміялися з її недолугої російської. Вона затялася, що вивчить російську краще за них усіх. І зробила це — втративши українську через сором, який створювали тодішні умови. Інша Володимирова бабуся також розмовляла російською, і українську її дитинства видавало те, що все доросле життя вона говорила нею тільки з котами й собаками.

Коли на Майдані загинув білорус Михайло Жизневський, який жив в Україні, та вірменин Сергій Нігоян, який в Україні і народився, і виріс, і за кілька днів до своєї загибелі читав на Майдані Шевченкові вірші, — стало вкотре наочно, що Україна — держава багатоетнічна: українцями є і кримські татари, і євреї, і росіяни, і болгари, і вірмени, і гагаузи, і поляки, і представники інших етносів, які є громадянами України.

Ми сподіваємося, що українці вибиратимуть українську хай навіть не як мову своїх предків, бо родинні історії були різні, а як мову своїх дітей; мову не лише багатьох поколінь людей, які жили на цих землях, а й мову майбутнього. І пам’ятатимуть: українськомовна Україна — це Україна, захищена від зовнішнього ворога власною єдністю.

за підтримки
Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Редактор:

Богдан Логвиненко

Експерт:

Іван Андрусяк

Володимир Кулик

Юрій Макаров

Експертка:

Лідія Гнатюк

Надія Кісс

Проєктна менеджерка:

Іванна Власюк

Авторка,

Сценаристка:

Анастасія Левкова

Автор,

Диктор:

Остап Українець

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Сценарист:

Максим Щербина

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Графічна дизайнерка:

Людмила Кучер

Яна Русіна

Катерина Пташка

Графічний дизайнер:

Максим Стареправо

Василь Лабич

Продакшн:

Oushn.tv

Українська мова: цікаві факти – АрміяInform

Українська мова вирізняється на тлі східнослов’янських мов милозвучністю, унікальними словами та правилами. АрміяInform зібрала цікаві факти про українську, які вас здивують.

Українська мова офіційно визнана однією з найкрасивіших: вона посідає друге місце у світі за мелодійністю (після італійської) й третє за красою лексики (після французької та перської). І це не прості слова — а підтверджені факти.

1. Відповідно до даних Національної Академії Наук України, сучасна українська мова містить приблизно 256 тисяч слів. Цікаво, що за лексичним запасом українська найбільш споріднена з білоруською — 84% спільної лексики, з польською й сербською ми маємо 70% і 68% відповідно спільних слів, а от з російською — 62%.

2. Точно сказати, коли зародилася українська мова складно, але відомо, що вона однозначно виникла раніше за російську, німецьку, турецьку тощо. За даними вченого Василя Кобилюха, українська сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери й походить із санскриту.

3. Перші слова з української мови записані в 448 році нашої ери. Тоді візантійський історик Пріск Панікійський перебував на території сучасної України в таборі володаря Аттіли, який згодом розгромив Римську імперію, і записав слова «мед» і «страва».

4. На відміну від інших східнослов’янських мов, іменник в українській має 7 відмінків. Як ви зрозуміли, вирізняє нас кличний відмінок, який існує також в латині, грецькій і санскритській граматиках.

5. У «Короткому словнику синонімів української мови», де зібрано 4279 синонімічних рядів, найбільше синонімів має слово «бити» — аж 45!

6. Ви ніколи не замислювалися над тим, що в нашій мові є три форми майбутнього часу?! Цікавий матеріал, чи не так? Нумо згадувати разом — проста (піду), складна (йтиму) і складена (буду йти).

7. Однією з «родзинок» української є те, що вона багата на зменшувальні форми. Навіть слово «вороги» має зменшувально-пестливу форму, яку вжито в гімні України. Пам’ятаєте: «…згинуть наші вороженьки, як роса на сонці»?

8. Найуживанішою в українському алфавіті є літера «п». Саме з неї починається найбільша кількість слів. Натомість найменш уживана — «ф», її вживають переважно в запозичених словах.

9. Найдовше слово в українській мові складається з 30 літер! Спробуйте вимовити: «дихлордифенілтрихлорметилметан» (це хімікат для боротьби зі шкідниками).

10. У нашій мові є особливі слова — паліндроми. Це так звані «дзеркальні» фрази або слова: їх можна читати як зліва направо, так і справа наліво. Ось, приміром: «Я несу гусеня», або ж «ротатор».

11. Українську офіційно визнали літературною після видання «Енеїди» Івана Котляревського. Тож Котляревського вважають основоположником нової української мови.

12. Перший український «Буквар» видав у 1574 році у Львові першодрукар Іван Федоров. До наших часів дійшов лише один примірник книги, знайдений 1927-го в Римі. Нині стародрук зберігається в бібліотеці Гарвардського університету.

13. Найстарішою українською піснею вважають баладу «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?».

14. Найбільше перекладів серед українських творів має «Заповіт» Тараса Шевченка: його переклали 147 мовами народів світу.

15. Найбільше псевдонімів мав поет Олександр Кониський — свої твори він підписував 141 іменем, в Івана Франка було 99 псевдонімів, а письменник Осип Маковей користувався 56 вигаданими назвами.

Підготував Сергій Зятьєв

Рідна мова і національна ідентичність

Дата публікації Перегляди: 12167

… Не навчати народ рідної мови означає не дозволяти розвиватися думці народній, усім духовним силам народу… Якщо ж почнемо вчити народ не його мови, а навіть спорідненої, найближчої, то зробимо ще гірше: ми спотворимо самостійний розумовий розвиток народу, ми спотворимо всю духовну природу його.

М. Драгоманов, Л. Кучинська-Драгоманова
Народ, що відмовляється від своєї мови, відмовляється від самого себе, а та частина народу, яка міняє мову, робить тим самим рішучий крок до зміни національної належності.

Йоган Лео Вайсґербер
Ті вчені-нефілологи, а точніше, публіцисти, які намагаються довести несуттєвість мови як атрибуту нації, здебільшого наводять два приклади: євреїв і ірландців,– що зберегли себе як нації, хоча буцімто не вберегли своїх рідних мов. Не будемо говорити, що це, м’яко кажучи, не зовсім відповідає, а насправді, зовсім не відповідає дійсності, розглянемо поки що поняття рідної мови загалом.
Етимологічно вираз «рідна мова» прозорий: рідна мова – це мова роду, отже, і народу, до якого людина належить кровно і духовно. Це мова, якою до людини промовляє її народ. Слово «рідна» того ж кореня, що й слово «природна».

Ядром сформульованого Йоганом Лео Вайсґербером «мовного закону людства» є закон мовної спільноти: мова існує лише в певному колективі людей, для якого вона є рідна. Окрема людина розгортає свою мовленнєву діяльність тільки за допомогою і в межах мовної спільноти. Мова дає можливість «налаштовуватись» на спільноту навіть тоді, коли між індивідом і спільнотою нема безпосереднього спілкування.
Рідну мову людина «впорядковує» собі ціле своє життя: вона не отримує її у вигляді зручного словника – слова, пише Й. Л. Вайсґербер, прилітають до неї роз’єднаними сторінками.

Вивчаючи рідну мову, людина одночасно засвоює поняття, якими користується її інтелект. Як член спільноти вона формує своє інтелектуальне бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Безмежно багатий і розмаїтий реальний світ у мові спрощується, категоризується – перетворюється у невелике число категорій; наприклад, назв кольорів у мові незрівнянно менше, ніж існує кольорів у природі. До того ж різні мови неоднаково категоризують світ. Так, в англійській мові, на відміну від української, не розрізняються синій і голубий кольори – для них у цій мові є лише одна назва. У деяких африканських мовах існують тільки дві назви для всієї гами кольорів: «сухий» і «вологий» колір. (Порівняйте наші «теплі» і «холодні» кольори).

Людина виростає в середовищі рідної мови, «зростається» з нею: вміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. І хоча від окремого індивіда доля мови не дуже залежить, однак мова доти залишається живою, доки існує спільнота носіїв, що вивчають її і користуються нею як рідною.

Тому рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес «світотворення», «омовлення» світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає у ньому сліди свого перебування на світі. Засвоюючи рідну мову, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення тощо. «Люди,– писав відомий американський учений Едвард Сепір,– живуть не тільки в об’єктивному світі або в світі соціальної діяльності, як звично говориться, але й значною мірою залежать від мови, якою користується суспільство. Неправильно вважати, що людина пристосовується до дійсності без допомоги мови і що мова є просто випадковим засобом для виконання завдань комунікації або мислення. Суть у тому, що «реальний світ» значною мірою несвідомо формується на основі мовних навичок спільноти. Ми бачимо, чуємо і сприймаємо дійсність органами чуттів саме так, а не інакше, тому що мовні навички суспільства визначають наперед можливість інтерпретації дійсності». Мова є частиною соціального середовища, в якому формується і в якому живе людина.

Позаяк мовним навчанням і вихованням у ранньому віці дитини займається мати, то в деяких мовних спільнотах закріпився відповідний термін. Наприклад, німці вживають вираз «Muttersprache» («Mutter» – «мати», Sprache – «мова»). Як поетичну назву уживають вираз «материнська мова» й українці.

Проте поняття «рідна» і «материнська» щодо мови не завжди збігаються. У багатьох етносах, які через різні обставини вимушені користуватися двома, іноді трьома чи навіть чотирма мовами, матері не завше розмовляють із своїми дітьми рідною мовою, «адже поняття «рідна мова» не ідентичне з поняттям «мова повсякденного вжитку (або мова, найчастіше уживана)». Коли йдеться про євреїв, то, хоча вони протягом століть розмовляли арамейською, сірійською, ладино, ідишем, російською та ін.,– справжньою рідною мовою для них завжди був іврит. У парадигмі мов, якими користувалися євреї стародавнього світу, середньовіччя, нового і новітнього часу, ця мова мала найвищий престиж. «Молитви, встановлені, приписані Законом, на відміну від самостійних звертань до Всевишнього, повинні читатися давньоєврейським івритом, оскільки він – єдина мова, яку мудреці Талмуду вважали підходящою для вираження найпотаємніших почуттів єврея, його сподівань і надій».

Єврейські матері могли й не знати івриту, позаяк вивчення священних книг – обов’язок хлопчиків, а навчання – обов’язок батька.

Через різні обставини й причини є поширеним явище, коли з материнських уст українські діти чують не рідну, а чужу мову. Проте об’єктивно рідною для них залишається мова їхнього народу – українська мова. Її рідність виявляється у пісні, у казці, у віршах Тараса Шевченка, у мовленні їхніх сільських родичів, а головне – у їхній ментальності… Чужа ж мова з уст їхніх матерів – це мовленнєвий сурогат, мова-замінник, яку мати дитини чи свого часу її бабуся почала вживати під тиском обставин. Адже ніколи в нормальних умовах народ добровільно від своєї мови не відмовляється, бо це, як писав Йоган Лео Вайсґербер, означає відмовитися від самого себе.

Коли материнська і рідна мови у людини не збігаються, коли вони є різними, то перейти від першої до другої не легко. Треба перебороти світ емоційної пам’яті – світ дитинства, золотого, райського віку в житті людини. Зробити це можна зусиллями волі на основі розумового аналізу. Звичайно, все це спрощується і полегшується, коли людина перебуває в рідномовному оточенні. Відомо, що навіть глухонімі, які після вдалого лікування отримали можливість чути й говорити, тривалий час продовжують користуватися жестово-мімічною мовою, бо звукове мовлення викликає у них дискомфорт. Подібно і сліпі, що прозріли, мусять доволі довго адаптуватися до нових можливостей орієнтації у світі.

У статті під прикметною назвою «Двоязичність і дволичність?» Іван Франко писав: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої, і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікувати з більшим числом людей. А тимчасом якась таємна сила в людській природі каже: «…ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так, як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна». Узявши для прикладу двох геніальних українців – Миколу Гоголя і Тараса Шевченка,– Франко відзначає, що «заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму», які спіткали Гоголя, своєю причиною мали, зокрема, «відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій». Коли ж від рідної мови відходять цілі соціальні верстви чи цілі ареали, то це не може мати негативного впливу на їхню духовність, їхню моральність, адже, за словами М. Драгоманова, мова – це спосіб морального зв’язку між людьми.

Значення рідної мови розуміють не тільки представники народів, майбутнє яких під загрозою, а й нації, що не мають підстав переживати за свою долю. «Не може бути нічого гіршого для народу, як втрата або викрадення в нього його рідної мови,– пише Ервін Шарґафф.– І не завжди вина в цьому руйнівників і загарбників: це може бути й форма самокалічення. Хто зрікається минулого, губить своє майбутнє. Для мене велике минуле будь-якого народу становить виключно його мова, а не криваві, нехай і переможні, битви його історичного календаря, навіть якщо вони відіграли важливу роль». Цитовані рядки викликані роздумами над майбутньою долею націй, що об’єднуються у «Сполучені Штати Європи»: що буде з їхніми вітчизнами, батьківщинами, рідними мовами? Зіставляючи майбутню Європу зі Сполученими Штатами Америки, Е. Шарґафф пише, що в останніх можна навчитися, зокрема, того, «скільки губить той, хто змушений відмовитися від рідної мови». Німецький автор не вірить у те, що «не йтиме мова про мову, коли в кишенях задзеленчить екю», бо «найкраще будь-який вислів можемо підшукати і сприйняти лише в нашій «природній» мові, без якої неможливе існування справжньої літератури».

Е. Шарґафф говорить про «справжню літературу» – мистецтво слова, одну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов’язуючи минуле, батьківщину, рідну мову – те, що забезпечує національну ідентичність і без чого нема народу, нема нації, а є населення, є біороботи, що, можливо, мають розум, але позбавлені душі. «Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна цієї сили – в людських серцях, а не в людському розумі»,– писав Пантелеймон Куліш. У цьому одна із загадок стихійного націоналізму та етноцентризму.

Націоналізм звинувачують у тому, що він ґрунтується винятково на почуттях, навіть на інстинктах, що він являє собою різновид поетичної свідомості, рід поезії, що активно втручається в життя. Доля правди у цьому є. Хіба може бути людина людиною без почуттів, зокрема без тих, що асоціюються з реаліями, до яких звично додається означення з коренем «рід-«: «рідна мати», «рідна земля», «рідний край», «рідний народ», «рідна мова» тощо?

Звичайно, є люди і без таких почуттів, люди, котрі вважають, що єдина реальність (отже, і єдина вартість) – це людина, а рід, народ, нація – це поняття, що існують тільки у головах людей і позбавлені фізичної реальності. Таке думання є основою індивідуалізму й егоїзму з гіпертрофованими вимогами прав особи, хоча права особи – це справді абстракції, породження розуму.

Що ж до народу, нації, то їхня реальність не вимагає доведення так само, як існування мов, за якими відбувається ідентифікація людей у межах цих спільнот, мов які є атрибутами цих спільнот, невід’ємними складниками їх єства, а значить, і єства тих, що до спільнот належать.

Означення «рідна» у виразі «рідна мова», на відміну від сполучень «рідна мати», «рідна кров» тощо, має метафоричний зміст – це епітет. Але від того воно не поступається сутнісним сенсом, бо без мови, що ріднить людей, поєднує «і мертвих, і живих, і ненароджених» у часі і просторі, не може бути етнічних МИ – найуніверсальнішої форми структурної організації людства.

Один із найбільших світових авторитетів у мовознавстві XX сторіччя Й. Л. Вайсґербер «мовну спільноту» як природну форму об’єднання людей (він називав її народом) ставив вище за расу, націю і державу. На його думку, мовне, тобто природне, розчленування людства вище за своєю вартістю від державного настільки, «наскільки принципи духу необхідно піднести над принципом влади». Отже, в світі не повинно бути ніякого насильства на мовному ґрунті, пригнічення мовних меншин, мовного імперіалізму.

Як неогумбольдтіанець, Й. Л. Вайсґербер був і неоромантиком. Тому для нього нація – це лише «політична спільнота», хоча насправді нація – це природна спільнота, яка себе політично усвідомлює, а тому змагає до державної самоорганізації, аби захистити і зберегти свою природність, зокрема, один із найважливіших природних атрибутів – рідну мову, без якої затратиться ідентичність і, як наслідок, зникне спільнота.

 

 

де вона, яка вона і скільки її?

Останнім часом активізувалися дискусії на тему мовного питання через появу законопроектів, які мали б відрегулювати мовну політику в Україні. За сумною традицією подібні дискусії, як правило, ведуться без врахування статистики, соціолінгвістичних досліджень та фахової філологічної оцінки. Хоча перед тим, як дискутувати на цю тему, було б непогано окреслити конкретні ареали мовного вжитку, відповісти на питання де і скільки в Україні україномовних і які в них особливості. Виважений ареальний підхід – це найкраща основа для продуманої мовної політики.

Функціонування і дистрибуцію української мови традиційно досліджують з двох перспектив: діалектологічної та соціолінгвістичної. Діалектологія зосереджується на регіональних внутрішньомовних відмінностях. Соціолінгвістика розглядає мову у ширшому позамовному суспільному контексті, застосовує цілий спектр соціологічних методик. За результатами діалектологічних досліджень територію країни ділять на різні діалекти, зони концентрації характерних мовних явищ, які, однак, не трактують як окремі мовні спільноти, тобто групи людей, що мають спільні норми та уявлення щодо мови.

Якщо розглядати представників окремих діалектів, як мовні спільноти, відразу виникає цілий ряд питань: яка чисельність спільнот, чи вони однорідні, з ким контактують і т.д. Щоб знайти відповіді на ці питання, знадобиться детальна і достовірна соціологічна інформація, яку може надати перепис населення.

На жаль, останній перепис в Україні проведено далекого 2001 року. З того часу встигло багато чого змінитися, у нас з’явилися окуповані території, відбулася як внутрішня так і зовнішня міграція та різноманітні демографічні зміни. За браком свіжішої інформації, доведеться проаналізувати ту, що є. 

Читайте також: Мовностурбоване

За даними перепису 2001 р. українську мову вважають рідною 32,6 млн. респондентів (67,5 % населення України) . Усіх їх некоректно вважати носіями діалектів, оскільки в містах діалектні риси стираються через койнізацію. Обласні центри та великі міста завжди акумулюють в собі представників різних мов та діалектів, відповідно, утворюються нові мовні різновиди, або койне, які вирізняються на тлі діалектних ареалів. Тому від числа 32,6 млн. слід відняти мешканців міст з населенням понад 100 тис. осіб. В Україні таких міст є 54. За даними перепису в них проживає приблизно 10 460 000 осіб, які вважають своєю рідною мовою українську. Отже, у діалектному ареалі залишається близько 22 140 000 осіб (67,9 %) – див. Схему 1.1. Схема 1.2 показує загальну мовну стратифікацію всього населення країни за показником рідної мови.

Схема 1.1: Два основні ареали української мови.

Схема 1.2: Мовні ареали України.

Державна служба статистики України оприлюднила деталізовані дані Всеукраїнського перепису населення на інтернет-сторінці банку даних . У розділі «Національний склад населення, мовні ознаки, громадянство» опубліковано дані про рідну мову населення у всіх адміністративних районах України. Відповідно, щоб вирахувати приблизну кількість представників діалектів, слід накласти карту говорів на карту адміністративного поділу див. Схема 1.3.

Схема 1.3. Діалектний та адміністративний поділ України.

Отже, аби довідатися, скільки приблизно людей послуговується гуцульським діалектом, слід додати усіх респондентів, що вказали українську мову як рідну з Рахівського району Закарпатської області, Надвірнянського, Верховинського, Косівського, і половини Коломийського (а також Коломию і Косів) Івано-Франківської області і Путильського та половини Вижницького району Чернівецької області. Ми отримаємо суму: близько 467 000 осіб. Додатково можна вирахувати приблизну площу діалектних ареалів (додавши площу всіх районів ареалу) і густоту діалектного ареалу (поділивши кількість носіїв діалекту на площу). Ось результат по всіх діалектних ареалах:

Такий поділ не враховує зони перехідних говорів, а також невеличкі вкраплення інших діалектів, зокрема лемківських , тому числа приблизні. Також він базується на показниках рідної мови респондентів, а не мови, якою вони послуговуються найчастіше, і відображає не так точну картину мовного вжитку, як її ідеальну модель, оскільки не усі українці послуговуються нащодень рідною мовою. У наступному переписі до питань про рідну мову та компетенцію в інших мовах доцільно додати питання про мову щоденного вжитку.

Тепер розглянемо детальніше два основні ареали функціонування української мови: діалектний та міський.

Читайте також: Донбас по-українськи: очі бояться, а вуста говорять?

У діалектному ареалі показники вживання української мови значно вищі, ніж у міському, оскільки за російською мовою усе ще зберігається стереотип «престижної міської мови», прищеплений у радянський період. Окрім того, населення сіл та малих містечок не настільки русифіковане. Схема 1.4 показує, що українська мова як рідна домінує у більшості адміністративних районів країни, навіть у тих регіонах, які стереотипно вважають російськомовними. Виняток становлять: АР Крим, південь Одеської, Запорізької, Донецької та Луганської області, північні райони Сумської, а також південні райони Закарпатської та Чернівецької областей. У цих регіонах українські діалекти активно контактують з іншими мовами (російською, угорською, румунською, болгарською, гагаузькою та кримськотатарською). Результат мовних контактів заслуговує на окреме дослідження.

Схема 1.4 Адміністративні райони України та відсоток мешканців, які вважають українську мову рідною.

Наймонолітніші говори української мови: західнополіський, центральнополіський, бойківський, наддністрянський та волинський. Вони повністю домінують на своїх територіях. Найслабші позиції має степовий діалект південно-східного наріччя. Коли з’являться детальні статистичні дані, варто дослідити, як відобразилися на південно-східному наріччі анексія Криму та війна на Донбасі і активні контакти з іншими мовами. 

Читайте також: Право плювати на Україну

Діалектні ареали також відрізняються за густотою – цей параметр показує ніскільки щільна мовна спільнота. В ареалах з більшою густотою мовні контакти всередині спільноти інтенсивніші. На Схемі 1.5 показано співвідношення кількісних показників та густини діалектних ареалів.

Схема 1.5 Кількість представників діалектів, наріч, та їхня густота.

Найвищу густоту мають діалекти південно-західного наріччя: наддністрянський діалект (92 людини на км²), середньозакарпатський (82 людини на км²), надсянський (72 людей на км²), покутсько-буковинський, бойківський та гуцульський (більше 60 людей на км²). Говорам південно-східного та північного наріч характерна значно нижча густота.  І якщо північні діалекти монолітні і домінують на своїх територіях, то говорам південно-східного наріччя, зокрема степовому діалекту, характерне поєднання низької густоти з контактими з іншими мовними спільнотами, що може призводити до мовної ерозії.

Читайте також: Ї, Є, Я

У міському ареалі можна говорити про 54 різні мовні спільноти (міста, населення яких більше ста тисяч мешканців), на формування яких впливає цілий ряд факторів. По-перше, у них різна кількість мовців, для яких українська мова рідна. Тільки у Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську та Рівному цей показник перевищує  90 %. У 16 містах (Києві, Львові, Білій Церкві, Хмельницькому, Олександрії, Полтаві, Вінниці, Житомирі, Кропивницькому, Чернівцях, Черкасах, Ужгороді, Сумах, Кременчуку, Чернігові, Кривому Розі) він коливається від 88 до 70%. Див. Схему 1.6. 

Схема 1.6 Міста з населенням понад 100 тис. осіб і відсоток мешканців, які вважають українську мову рідною.

У містах дані про рідну мову часто не збігаються з реальною картиною мовного вжитку. Попри те, що 85 % населення Полтави і 77 % Сум назвали рідною українську, показники її вживання значно нижчі. За даними дослідження International Republican Institute за 2016 р. вони дорівнюють, відповідно 44 % та 31 % . У містах, де показники української мови як рідної нижчі за 30 %, є усі підстави вважати, що практика її вжитку зводиться до абсолютного мінімуму, тому говорити про поширення тут якогось українського койне нема підстав. До цієї групи належать 22 міста: Северодонецьк, Бахмут, Бердянськ, Мелітополь, Харцизьк, Алчевськ, Горлівка, Луганськ, Кадіївка, Довжанськ, Донецьк, Макіївка, Маріуполь, Хрустальний, Єнакієво, Ялта, Сорокине, Євпаторія, Феодосія, Севастополь, Сімферополь та Керч.

Стан українських койне інших 32 міст потребує детальних досліджень. Спираючись на дані International Republican Institute, можна говорити про койне 18 міст: Ужгорода, Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Тернополя, Луцька, Рівного, Хмельницького, Житомира, Вінниці, Києва, Черкас, Полтави, Сум, Кропивницького, Чернігова, Дніпра та Херсона, де вживання української коливається від 98 до 10 % . Однак ці дані спираються на досить малу вибірку (17 – 19 тис. респондентів) і концентрувалися тільки на обласних центрах.      

Читайте також: Виберіть українську

На формування міських койне впливає як контакт з іншими мовами, так і койнізація різних діалектів української мови. Наприклад Луцьк, Рівне та Житомир знаходяться майже на межі північного та південно-західного наріч. У Івано-Франківській області проживають представники гуцульського, покутсько-буковинського, наддністірянського та бойківського діалектів, а також незначна кількість носіїв лемківського діалекту; певний відсоток з них переселяється до обласного центра Івано-Франківська, де твориться специфічне койне.

Міські койне також можуть впливати одне на одне, особливо якщо міста мають тісні контакти або знаходяться в одній агломерації.

Запропонований ареальний поділ української мови дозволить простежити динаміку кількості представників різних діалектів та міських койне, якщо застосувати аналогічну методику до результатів наступних переписів. Використовуючи цей поділ, можна адекватніше досліджувати лінгвістичні явища (діалектні та соціолектні) у різних мовних спільнотах, реальніше оцінювати поширеність вживання української мови і випрацьовувати зважену мовну політику.

Саме такий ареальний поділ (а не адміністративний) видається доцільнішим для створення мовного законодавства, яке би враховувало регіональні особливості, потреби носіїв мов національних меншин та допомогло б захистити різноманіття українських діалектів.

Правовий статус української мови як державної

Мелодійна, співоча, солов’їна, дзвінка… Такими словами здебільшого  характеризують українську мову. У День української писемності та мови не зайве нагадати й про її правовий статус як державної. Роз’яснюють юристка Регіонального центру з надання БВПД у Чернівецькій області Ольга Волощук та волонтерка БПД Юлія Усата. 

Мова є унікальним засобом соціалізації, а знання саме державної мови сприяє соціалізації громадян у суспільстві та запобігає проявам дискримінації.

Стаття 10 Конституції України та стаття 1 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» визначають саме українську мову, як єдину державну (офіційну) мову в нашій країні. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, про що мовиться в преамбулі Конституції, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву нашій державі.

22 квітня 2008 року Конституційний Суд України прийняв рішення, що “статус української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами”. Цю правову позицію підтверджують й положення вищезгаданого Закону.

Статтею 10 Конституції України передбачається, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. І саме тому 25 квітня 2019 року був прийнятий Закон України «Про забезпечення функціонування українською мови як державної» (14 липня 2021 року Конституційний суд України визнав його конституційним). Цей Закон визначив порядок функціонування і застосування української мови як державної. Зокрема передбачається обов’язок кожного громадянина володіти державною мовою. Крім того, визначено осіб, які зобов’язані володіти державною мовою та послуговуватися нею під час виконання службових обов’язків. Також визначено випадки і сфери обов’язкового застосування державної мови, забезпечення стандартів та захист української мови.

Зауважимо, що за Законом статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної й комунальної форм власності, а також в інших публічних сферах суспільного життя (трудові відносини, освіта, наука, реклама, транспорт, засоби масової інформації, спорт, телебачення та радіомовлення, охорона здоров’я та інші).

Важливі положення Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» закріплюють статус української жестової мови та мовні права жестомовних осіб. Зокрема передбачається, що «українська жестова мова – це природна візуально-жестова мовна система з власною лексико-граматичною структурою, що сформувалася еволюційним шляхом і використовується як основний або один з основних засобів спілкування жестомовних осіб, які постійно проживають або впродовж тривалого часу проживали на території України». Кожній жестомовній особі в Україні гарантують право вільно використовувати українську жестову мову в суспільному житті, вивчати та підтримувати її, а також навчатися українською жестовою мовою.

Наголосимо, що у положеннях Закону України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 року зазначається, що держава зобов’язується сприяти розвиткові етнічної, мовної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Оголошуючи українську мову державною, законодавство України водночас гарантує використання і розвиток мов усіх народів, які живуть в Україні.

Варто звернути увагу і на захист державної мови. Стаття 49 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» передбачає, що задля цього у сферах суспільного життя на всій території України діє Уповноважений із захисту державної мови. Його завдання –  захищати українську мову як державну та захищати права громадян України на отримання державною мовою інформації та послуг у сферах суспільного життя на всій території України та усунення перешкод і обмежень у користуванні державною мовою. Уповноважений із захисту державної мови здійснює державний контроль за застосуванням державної мови у випадку надходження скарги, а також за власною ініціативою.

Українська мова і український правопис про повновартісність українських фонем і та и

Відомо, що правопис — це система правил відображування мови на письмі. Ця система сьогодні в Україні набуває неабиякої ваги у справі відродження української мови, бо за браком суцільного мовного середовища основною опорою у цьому процесі стає не так жива мова, як письмова. А чи відображає сучасне письмо всю досконалість та гармонійність української мови, яку віками виробляли наші пращури? Ні, не відображає. Бо якщо тільки справа торкнеться якоїсь особливости української мови, що ніяк не влазить в рамки російськомовного ладу і способу мислення, так і потрапляє ця особливість до числа зайвих і непотрібних.

До таких особливостей належить, наприклад, наявність в українській мові слів, які починаються з и (инший, иноді, индик і т.ін.) та наявність як твердих, так і м’яких складів з голосними і та и (в російській мові ы утворює лише тверді склади, а и — лише м’які). За українським правописом: перед и та перед і пишемо завжди тверді приголосні, а читаємо, як і по-російському, перед і — м’яко, а перед и — твердо. Але ж українська мова таких обмежинь не знає! Погляньмо на приклади відмінювання прикметників, наведені у таблиці 1. Там можна побачити, про що йдеться:

 

     тверді склади з и — черво-ний;                    м’які склади з и — си-ньий, безкра-йий;

     тверді склади з і  — черво-ні;                        м’які склади з і  — си-ньі,    безкра-йі.

 

Як бачимо, у разі фонетичного запису відмінювання прикметників, українській мові ніякий поділ на тверду і м’яку групу не потрібен, бо усі прикметники, зберігаючи незмінну основу, відмінюються однаково (порівняйте таблицю 1 з таблицею 2). Такого поділу потребують російські прикметники, бо, наприклад, красн-ый, красн-ого і син-ий, син-его, як не крути і не записуй, матимуть різні закінчення. Тож за російським і пішов український правопис. Точніше, не зміг вирватися з обіймів. І тим зробив свою справу. Тепер уже мало хто з добре освічених українців одразу повірить, що в українській мові є і м’які і тверді склади з і та и та ще й слова, що починаються з и. Під впливом російської мови та російського і українського правописів у багатьох вже склалося враження, що і від и тільки тим і відрізняються, що перша утворює м’які склади, а друга — тверді. А як тільки щось не влазить у рамки російськомовного способу мислення і світосприймання, як контрарґументи використовують архаїчність, діяктність, негармонійність, грубість тощо.

Однак, правду кажуть, що все геніяльне — просте. Яке багатство звукової гармонії (табл.1) і як просто (до того ж легко, правильно та системно) писати і вчити школярів. Та вікова колоніяльна (мисленнєва і чуттєва) залежність, а через те — традиція спочатку чужого навчатися не дає змоги брати за основу своє і дивитися на світ свойими очима. Ще раз слід зауважити,  що ці дві таблиці є надзвичайно яскрава ілюстрація співвідношення ладу в правописі і ладу в мові. Здається, ніби у правописі хтось на збитки все ускладнив, спотворив і заплутав.

Таблиця 1

Приклади відмінювання прикметників за правилами мови

 Тверда група

Н

червон

-ий

червон

червон

червон

Р

червон

-ого

червон

-ого

червон

-ойі

червон

-их

Д

червон

-ому

червон

-ому

червон

-ій

червон

-им

З

червон

-ого

червон

червон

червон

-их

О

червон

-им

червон

-им

червон

-ойу

червон

-ими

М

червон

-ому(-ім)

червон

-ому(-ім)

червон

-ій

червон

-их

 

 

М’яка група

Н

синь

-ий

синь

синь

синь

Р

синь

-ого

синь

-ого

синь

-ойі

синь

-их

Д

синь

-ому

синь

-ому

синь

-ій

синь

-им

З

синь

-ого

синь

синь

синь

-их

О

синь

-им

синь

-им

синь

-ойу

синь

-ими

М

синь

-ому(-ім)

синь

-ому(-ім)

синь

-ій

синь

-их

 

 

Н

безкрай

-ий

безкрай

безкрай

безкрай

Р

безкрай

-ого

безкрай

-ого

безкрай

-ойі

безкрай

-их

Д

безкрай

-ому

безкрай

-ому

безкрай

-ій

безкрай

-им

З

безкрай

-ого

безкрай

безкрай

безкрай

-их

О

безкрай

-им

безкрай

-им

безкрай

-ойу

безкрай

-ими

М

безкрай

-ому(-ім)

безкрай

-ому(-ім)

безкрай

-ій

безкрай

-их

 

  

Таблиця 2

Приклади відмінювання прикметників  за правилами правопису

 Тверда група

Н

червон

-ий

червон

червон

червон

Р

червон

-ого

червон

-ого

червон

-ої

червон

-их

Д

червон

-ому

червон

-ому

червон

-ій

червон

-им

З

червон

-ого

червон

червон

червон

-их

О

червон

-им

червон

-им

червон

-ою

червон

-ими

М

червон

-ому(-ім)

червон

-ому(-ім)

червон

-ій

червон

-их

 

  

М’яка група

Н

син

-ій

син

син

син

Р

синь

-ого

синь

-ого

синь

-ої

син

-іх

Д

синь

-ому

синь

-ому

син

-ій

син

-ім

З

синь

-ого

син

син

син

-іх

О

син

-ім

син

-ім

синь

-ою

син

-іми

М

синь

-ому

синь

-ому

син

-ій

син

-іх

 

син

-ім

син

-ім

 

 

 

 

 

 

Н

безкра

-їй

безкра

безкра

безкра

Р

безкрай

-ого

безкрай

-ого

безкрай

-ої

безкра

-їх

Д

безкрай

-ому

безкрай

-ому

безкра

-їй

безкра

-їм

З

безкрай

-ого

безкра

безкра

безкра

-їх

О

безкра

-їм

безкра

-їм

безкрай

-ою

безкра

-їми

М

безкрай

-ому

безкрай

-ому

безкра

-їй

безкра

-їх

 

безкра

-їм

безкра

-їм

 

 

 

 

 

 

Ще трохи про системність правопису. Зокрема, про системність засобів писання твердих і м’яких складів за українським правописом.

Таблиця 3

Засоби писання складів за українським правописом

(знаком “~” позначено якусь приголосну літеру чи буквосполуку)

твердих

[~а]

[~e]

[~у]

[~і]

[~и]

[~о]

м’яких

[~ьа]

[~ьe]

[~ьу]

[~ьі]

~і

[~ьи]

~і

[~ьо]

~ьо

йотованих

[йа]

  я

[йe]

  є

[йу]

  ю

[йі]

  ї

[йи]

  ї

[йо]

  йо

 

 

У перших трьох парах стовпців можна легко помітити першу систему, за якою м’які і йотовані склади пишуть за допомогою двозначних єрогліфів я, є, ю (так їх названо через те, що вони часом означають цілі склади йа, йе, йу, а часом  — півтори фонеми ьа, ье, ьу). Хоч погана, бо здатна заплутати не тільки учня, а й науковця,  але — система.

Другу систему, абсолютно досконалу і прозору, видно в останній парі стовпців, — система писання складів з фонемою о.

У 4-й і 5-й парах стовпців ніякої системи немає (літери, що не вписуються в жодну із зазначених систем, виділено грубим шрифтом). Проте, якщо помічено якийсь ґандж в українському правописі, то причину, як правило, треба шукати у правописі російському.

 

Таблиця 4

Засоби писання складів за російським правописом

твердих

[~а]

[~e]

[~у]

[~ы]

[~о]

м’яких

[~ьа]

[~ьe]

[~ьу]

[~ьи]

[~ьо]

йотованих

[йа]

  я

[йe]

  е

[йу]

  ю

[йо]

  ё

 

 

Щодо російської мови, у якій и утворює лише м’які склади, ы  — лише тверді, а йотованих  — ні з и, ні з ы не буває, то її правопис, стосовно писання твердих і м’яких складів, можна вважати цілком системним. Але ж українська мова стосовно фонем і та и не має жодних, наявних у російській мові, винятків. З ними  вона поводиться, як з усіма иншими. Тобто:

—         як із і, так і з и можуть починатися слова (див. словники, видані до початку тотальної русифікації 30-х років, наприклад, словник Б. Грінченка та ин.).

—         як і, так і и можуть утворювати тверді і м’які склади (стояти після твердих і м’яких приголосних) (див. орфоепічні словники, наприклад, Орфоепічний словник / Укл. М.Погрібний. — К.: Рад. шк., 1986 тощо).

Отже, в українській мові (на відміну від російської) і та и — абсолютно повновартісні голосні фонеми, такі самі, як а, е, у та о. Немає ніяких обмежин щодо розташовування у слові та сполучання їх з приголосними, чого не скажеш, зважаючи на український правопис.

Зрозуміло, що безсистемність у 4-й і 5-й парах стовпців (табл. 3) українського правопису спричинена відповідними прогалинами у російському правописі (не було що скопіювати).  Український правопис спромігся трохи відірватися від російського і вживає літеру ї, позначаючи  нею [йі] та [йи]  замість того, щоб за системою я, є, ю позначати [ьі] та [йі] (таку спробу було зроблено у правописі Желехівського). Що ж до [ьи] та [йи], то ніяких спроб, крім помічених у малописьменних селян на Черкащині (бо вони писали, як говорили і чули), авторові не відомо.

І ще один приклад на тему системности і самобутности нашого правопису. У прикметниках, утворених за допомогою суфікса –ськ(ий) від іменників, корінь яких закінчується на л та н, останні звуки кореня дуже давно (а не тоді, коли їх читають), згармонізувалися і перетворилися на ль та нь: поділ  — подільський, Україна  — україньський. Але чомусь у першому прикметнику м’який знак після л за правописом пишемо, а у другому після н  — не пишемо. Причину шукай там само. По російському — подольский і украинский. Хоч закони у російській мові свої, а в українській свої, та ми все копіюємо, бо так навчені.

Дехто вважає, що можна, як англійці, писати одне, а мати на увазі та читати инше. Але для нас це — нереально, бо для цього треба мати абсолютно суцільне і повновартісне українськомовне середовище (таке, як в Англії  — англійськомовне), якого у нас немає практично ніде. А тому українську мову певною мірою визначає і скеровує правопис. Сьогодні ні з радіо, ні з телевізора неможливо почути українську мову без чужомовного (насамперед російського) акценту. (Наприклад, українский звук [и] з українського радіо чи телебачення від дикторів чи журналістів почути неможливо. Замість ясного голосного переднього ряду звучать російські-(татарські, польські чи румунські але неукраїнські) середньо-задні голосні [ы], [ъ] або [и]рос..) Причин неукраїнської вимови – дві: російськомовне довкілля і український правопис — почасти зросійщений, почасти недоукраїнізований і нефонетичний (часто через те, що — зросійщений). Під впливом  довкілля замість українських звуків, відмінних від російських, вимовляють російські, через що українська мова звучить грубо, неотесано, фальшиво і негармонійно. А український правопис, через який близько 10-ти відсотків тексту пишемо не так, як треба вимовляти, почасти спричинив те, що правильно по-українському читати не вміє практично ніхто: ні селянин, ні самий освічений інтеліґент, бо за відсутности суцільного українськомовного середовища, а через те і природнього чуття гармонії, говорять як написано, підставляючи російські звуки замість українських (та ще й — українськуваті слова в по-російському збудовані речення). Цього їх щодня вчить українське радіо і телебачення. Тож певно, що слово ындык звучить грубо і тому «народ» буде противитися відродженню українських слів на и.

Хибність багатьох граматичних правил зумовлена тим, що правопис зорієнтовано не на закони і традиції української мови, а на закони і традиції правопису, який походить від церковнослов’янського та російського і сяк-так приладнаний до української мови. Він зводить будову української мови до російської. Але є немало мовців і мовознавців, що готові мову підладнати під той чинний правопис. А що важливіше вберегти: здобутки української мови чи здобутки правопису? Напевне, що доцільніше вберегти, вироблену протягом багатьох віків, досконалість і гармонійність мови, а правопис має бути у цьому допомогою, а не перешкодою. А для того, зокрема, треба правописно унормувати повновартістність українських фонем і та и, відновивши слова на и та запровадивши систему писання твердих і м’яких складів з і та и ту, що запроваджена для о.

 

Yaka language

  • Yaka (Sprache, Центральноафриканская Республика) — Yaka Gesprochen в Центральной Африканской Республике, Республика Kongo Sprecher 30.000 Linguistische Klassifikation Niger Kongo Sprachen Benue Kongo Sprachen Bantoide Sprachen Bantuspra 9

  • Yaka (Центральноафриканская Республика) — Код ISO 639 3 : axk Код ISO 639 2/B : Код ISO 639 2/T : Код ISO 639 1 : Область применения : Индивидуальный Тип языка : Living … Названия языков ISO 639- 3

  • Yaka (Конго) — ISO 639 3 Код: iyx Код ISO 639 2/B: Код ISO 639 2/T: Код ISO 639 1: Область применения: Индивидуальный Тип языка: Живой …

  • Яка (Демократическая Республика Конго) — Код ISO 639 3 : yaf Код ISO 639 2/B : Код ISO 639 2/T : Код ISO 639 1 : Область применения : Индивидуальный Тип языка : Living …   Названия языков ISO 639 -3

  • Язык янси — Yans Eyansi Говорят в  ДР Конго Носители языка …   Википедия

  • Язык ака (значения) — Ака может относиться как минимум к двум языкам: *Язык ака (Судан) *Язык яка (Центральноафриканская Республика) язык *Ака язык Кари *Ака язык Джеру *Ака Кеде… …   Википедия

  • Язык лингала — Эта статья о языке лингала.Чтобы узнать о музыке лингала, см. Soukous . Чтобы узнать о других значениях, см. Лингала (значения). Язык нгала перенаправляется сюда. Чтобы узнать о ба нгала, см. язык бангала . Лингала Лингала Говорят на …   Википедия

  • Окинавский язык — Не путать с окинавским японским языком. Окинавский 沖縄口 Учинаагучи Произношение [ʔut͡ɕinaːɡut͡ɕi] Произносится на …   Википедия

  • !Язык кунг — Не путать с языком дзю (чадский). ǃKung ǃXun, Ju, Zhu Северный Койсан (устарело) Говорят в Намибии …   Википедия

  • Язык мбукушу — Мбукушу Тхимбукушу Говорят в Намибии …   Википедия

  • Песня лета 1916 года была фальшивой гавайской мелодией «Яка Хула Хики Дула»

    Одна из самых популярных песен 1916 года.(Изображение: Библиотека Конгресса/55/3700)

    Каждый июль, когда солнце садится и появляются гуляки в жаркой погоде, на улицах Америки разгорается битва: какой будет Песня Лета? Этот год не стал исключением: это апатично умоляющий «Once Dance» Дрейка? Топотное, непримиримое «Извините» Бейонсе? Может это «Панда»? Дебаты бушуют.

    Столетие назад даже спорить было бесполезно. Песня лета 1916 года называлась «Yaka Hula Hickey Doola» и звучала так:

    .

    «Вниз по Гавайям, где я случайно заблудился / Однажды вечером я услышал девичью игру хула», — напевал водевильный дуэт Ван и Шенк.«Яака хула хикки дула, Яака хула хикки ду».

    В случае, если непонятно, «Яака хула хикки дула» не является настоящей гавайской фразой. (Также трудно «случайно забрести» на группу островов посреди Тихого океана, но вот так.) Летние песни 1916 года, занявшие второе место, столь же сомнительны. «Есть еще одна песня под названием «На Гавайях они носят выше», — говорит профессор Эми Стиллер, музыковед из Мичиганского университета. «Ой! Другой, которая пользовалась большой популярностью, была «О, как она могла, Яки Хаки, Вики, Ваки Ву».’»

    Калапана, Гавайи, начало 1900-х годов. (Фото: Электронная библиотека Улукау Хавиан/Общественное достояние)

    Эти песни — и сотни им подобных, от «Dear Old Dreamy Honolulu Town» до «O’Brien is Tryin’ to Learn to Talk Hawaiian» — были странным продуктом ранней фазы культурной апроприации, родившейся в Сан-Франциско. и ускорен авторами песен Tin Pan Alley в Нью-Йорке. Люди не могли насытиться ими, и хотя вы (вероятно) не услышите их на барбекю в ближайшее время, их наследие влияет на то, как американцы относятся к штату Алоха по сей день.

    В начале 1900-х годов гавайские музыканты разработали уникальный музыкальный стиль, сочетающий в себе долгоживущие религиозные песнопения и гимны и звуки стальных гитар, укулеле и других инструментов, изначально привезенных европейскими путешественниками. Как историк музыки Чарльз Хироши Гаррет подробно описывает в книге «Борьба за определение нации: американская музыка и двадцатый век », эта музыка начала проникать на материк во многом благодаря бродвейскому мюзиклу под названием «Райская птица », в котором фигурировали , по словам New York Times , пылающий вулкан, несколько несчастных любовников и «странно чувственная музыка островитян.

    Реклама «Райская птица» , подчеркивающая ее основные достоинства. (Изображение: Гавайский университет в библиотеке Маноа/общественное достояние)

    Но настоящее восхождение музыкального стиля началось с Панамско-Тихоокеанской международной выставки 1915 года. Технически предназначенный для того, чтобы отметить завершение строительства Панамского канала, PPIE, который проходил в Сан-Франциско в течение семи месяцев, стал отличной возможностью для хвастовства для компаний, советов по туризму и других финансовых кругов. Законодательный орган Гавайев выделил 100 000 долларов (около 2 миллионов долларов сегодня) на строительство тематического павильона, который, по их словам, «превзойдет по красоте, интересу и образовательной ценности все, что до сих пор пытались построить на Гавайях.

    Для этого конкретного контингента в это конкретное время достаточно большой павильон требовал цветов от пола до потолка, образцов ананасов, гигантского аквариума с подсветкой и статуи трех серферов, которые вот-вот перевернутся. В нем также участвовал Королевский гавайский квартет — четыре талантливых исполнителя во главе со стальным гитаристом Джорджем Э.К. Аваи, который играл и пел различные гавайские хиты, одетый в леи и окруженный папоротниками.

    Хотя те, кто знал настоящие острова, были менее чем впечатлены (один житель назвал их «не более чем собранием мертвых рыб»), гости не могли остаться в стороне.«Бренчание укулеле и звон гитар… заставили войти в здание», — написал один из участников. Во время специального празднования в середине июня, на котором также были представлены катание на каноэ и гигантская инкрустированная драгоценными камнями раковина, Гавайский квартет собрал больше поклонников, чем соседний концерт Джона Филипа Соузы, выдающегося американского композитора военных маршей.

    Джон Филип Соуза тусуется с гавайской группой, играющей на укулеле, в 1901 году, всего за 14 лет до своего поражения. (Фото: общественное достояние)

    «Это увидело так много людей, что они захотели либо купить пластинку, либо купить гитару и взять несколько уроков», — объясняет Стиллман.«И вот тогда авторы песен Tin Pan Alley посмотрели на это и увидели, что можно заработать деньги, и начали штамповать все эти глупые, бессмысленные песни». Tin Pan Alley, район Манхэттена, который служил своего рода поставщиком звуковых запчастей для страны, уже десятилетиями опирался на самые низменные расовые стереотипы страны. Его авторы песен воспользовались этим случаем, объединив партии гавайской стальной гитары с «гавайскими» текстами, такими как эти, которые начинают «My Honolulu Ukulele Baby:»

    .

    Внизу, в Гонолулу, в райской стране
    Есть маленькая хула-девица с мечтательными липкими глазами
    Она играет на укулеле и танцует на ветру
    И поет мне сладкие песни о дорогих Гавайях 9086…

    Практически в каждой песне есть хула-девушка, пляж, уке и больше ничего.Оно работало завораживающе. «Каждый дилер знает, что гавайская музыка в настоящее время захватила воображение американской публики», — объявил Edison Phonograph Monthly в июле 1916 года. Гавайские песни». Согласно одной мета-песне «Гонолулу, Америка любит тебя», адресованной городу и выпущенной в 1916 году, «Вы заставили наши самые бедные семьи / Танцевать под ваши прекрасные мелодии / Наши миллионеры тоже играют на укулеле… Вверху, в Бостоне. где они едят эти бобы / Они знают, что означает Яки Хула.

    Эта обложка для нот 1916 года отвечает всем требованиям фальшивых Гавайев. (Изображение: Библиотека Конгресса США/67/4573)

    Неизбежно последовали

    песни с негативной реакцией, такие как «Чем больше я вижу Гавайи, тем лучше мне нравится Нью-Йорк» (которая предлагает превосходную лирику «Вы слышали, как они говорят о пальмах / Они просто много ложной тревоги деревья»). Это мало повлияло. В позднем подростковом возрасте меломаны по всей стране раскупили пластинки на гавайскую тематику и особенно ноты с заманчивыми обложками, пропитанными закатом.«Это был очень небольшой набор изображений, на котором они все использовали», — говорит Стиллман. «Некоторые ученые резюмируют их как «солнце, песок, прибой и секс»». Люди покупали их не только для обложек: «Кажется, почти все молодые люди в Беркли владеют укулеле», — сообщил один калифорнийский бизнесмен в июне 2019 года. 1916 г., пророчески.

    Между тем, настоящие гавайцы тоже извлекли выгоду из этой тенденции, записав свои собственные версии нарезок Tin Pan Alley, наряду с настоящей классикой и собственными оригинальными песнями.С годами, говорит Стиллман, это сближение вылилось в «дико запутанную вещь, которая стала известна как гавайская музыка». Возьмем, к примеру, мелодию, которая сейчас называется «Гавайская военная песнь», которая начиналась как песня о любви, написанная принцем 19-го века. К середине 1900-х «это записали все, включая его бабушку», — говорит Стиллман. Попутно они полностью изменили его: «У нас была эта песня о любви с красивой лирикой на гавайском языке, которая внезапно превратилась в военную песню и демонстрацию перкуссии», — говорит Стиллман.Лирика о двух любовниках, «обнимающихся в прохладе», постепенно превратилась в «ой, как, tah tualan, я большой плохой драчун».

    Набор карикатур 1916 года, высмеивающих так называемое увлечение укулеле. (Изображение: Луис Глакенс/общественное достояние)

    Стиллман до сих пор слышит «Гавайскую военную песнь» после каждой домашней игры в Мичигане. Но, как и все причуды, фальшиво-гавайская тенденция в конце концов сошла на нет — Tin Pan Alley и ее поклонники перешли к джазу, танцам и военным песням, а гавайские общины по всему миру продолжали создавать свои собственные красивые новые стили.«Несмотря ни на что, материал на основе гавайского языка продолжает сохраняться», — говорит Стиллман. «То, что действительно важно для гавайцев, все еще здесь. Но дело не в Tin Pan Alley.

    Так что, если этим летом вы устали от спонсируемой Джастином Тимберлейком песни о троллях, помните: могло быть и хуже. Намного хуже.

    #201b—Обновления экосистемы в Украине — Хард Яка

    В понедельник мы поделились историей Марата и тем, как TransferGo помогает. Пара быстрых обновлений сегодня:

    1.Сообщение от генерального директора TransferGo Даумантаса Двилинскаса

    Уважаемая экосистема Hard Yaka — Действия в поддержку Украины и мнение TransferGo,

    У TGo 2 миллиона украинских клиентов. У нас 50+ украинских сотрудников. Только наличные деньги WU переводят туда больше денег, чем мы. Так что мы находимся на переднем крае событий, делаем все возможное, чтобы поддержать украинский народ. Все, что сказал Марат, правда, и мы полностью поддерживаем его.

    В настоящее время агрессор проигрывает, но чтобы так и осталось, поддержка украинского народа имеет первостепенное значение, и время имеет решающее значение.

    Я сосредоточусь в своей заметке на действиях, которые мы можем предпринять сейчас. Мы подключены ко всем этим вариантам и предоставляем надежный сервис из Европы.

    • У нас есть банки посольства Украины в Великобритании, которые собирают пожертвования. Пожалуйста, пожертвуйте через TGo или другими способами. Больше информации здесь.

    • В Литве есть очень активная благотворительная организация, которая за очень короткий период уже перевела 10 миллионов в Украину. Узнайте больше о синем / желтом цвете.

    Национальный банк Украины открыл специальный банковский счет для поддержки армии напрямую:

    Для пожертвований в фунтах стерлингов:

    Посольство Украины

    Валюта: GBP

    6 -00

    Номер счета: 00003747

    747

    IBAN: GB48LHVB04030000003747

    BIC: LHVBGB2LXXX

    Банк: AS LHV PANK

    Адрес: 1 старый уличный двор, Лондон, EC1Y 8AF

    для всех остальных пожертвований:

    Посольство Из Украины

    Валюта: EUR & MULTI-CARITE

    IBAN: EE967700771007649700771007649214

    BIC: LHVBEE22

    Банк: AS LHV Pank

    Адрес: Тарту МНТ 2, 10145 Tallinn

    2.Новости от команды Olyn

    В настоящее время они организуют бесплатные дальнейшие рейсы и поезда из Польши для беженцев. Вскоре они поделятся дополнительной информацией.

    Завтра (3 марта) в 8 утра по местному времени соучредитель Ана Джипа и ее дядя будут на контрольно-пропускном пункте Сирет в Румынии, чтобы помочь беженцам, пересекающим границу. Их фонд «Вместе — Социальная солидарность» собрал вещи для 100 человек. Вы можете связаться с ними напрямую, если вы находитесь в этом районе.

    Контакты (тел., WhatsApp, Telegram):

    +34 633 16 03 03 (Ана)

    +40751250508 (Петру)

    Языки: 000005 Английский, Румынский 9004

    Играл со Steam Controller

    Дополнительный высококачественный звук

    Достижения Steam

    Полная поддержка контроллера

    Торговые карточки Steam

    Доступны субтитры

    Мастерская Steam

    Мастерская Steam

    Коллекционные предметы SteamVR

    Частичная поддержка контроллера

    Облако Steam

    Античит Valve включен

    Включает исходный SDK

    Удаленное воспроизведение на телефоне

    Дистанционное воспроизведение на планшете

    Дистанционное воспроизведение на телевизоре

    Дистанционная игра вместе

    (PDF) Функционально-когнитивная категория женственности в современном украинском языке

    Наталия Костусяк, Марина Навальная и Александр Межов – 2/12 –

    Функционально-когнитивная категория женственности в современном украинском языке

    1 Введение

    В конце двадцатого века в лингвистике произошло значительное смещение акцента с формально ориентированного изучения языка в сторону когнитивно-антропоцентрического, коммуникативно-прагматического, психолингвистического и других аспектов.Сторонники этого направления сосредотачивают свои усилия

    прежде всего на описании языковых единиц через призму их контекстуального выражения в

    конкретных коммуникативных ситуациях с учетом их модификационных и транспозиционных процессов,

    рассматривая их с точки зрения эмоционально-экспрессивного воздействия. на получателя и т. д. Положительной чертой

    последних работ стало признание смыслового приоритета. В частности, И. Р. Выхованец

    справедливо утверждает, что определяющий семантический критерий указывает на глубинные семантические факторы, на которых

    формируются синтаксические и морфологические признаки слов (Выхованец, 1988, с.13). Этот

    подход позволяет рассматривать языковые знаки как образованные в результате мыслительных и

    речевых операций, своеобразных понятийных отражений предметов, явлений и характеристик

    объективного мира. Кроме того, преимущество семантической модели анализа подтверждается классическим осознанием тесной связи языка и мышления и специфическим

    функциональным назначением каждой номинации. Не менее важно придерживаться этого аспекта при изучении

    единиц, лишь недавно вошедших в языковую систему.Среди таких единиц заметное место занимают феминитивы

    , активное использование которых сейчас можно наблюдать в средствах массовой информации. Несмотря на рекомендации, данные в новом издании Украинской орфографии (Украинские права, 2019)

    об особенностях их создания, возник ряд проблем, особенно непоследовательное

    употребление различных суффиксов. иногда могут даже включать суффиксы, выходящие за рамки норм

    современного литературного украинского языка.В дополнение к словообразовательной кодификации, феминитивы были предметом активных дискуссий, особенно в отношении уместности или неуместности их производства.

    Таким образом, изучение названий женских должностей, существительных женского рода по роду деятельности и других слов в

    этой лексико-семантической группе является одним из наиболее актуальных направлений изучения украинского языка.

    Поэтому целью статьи является когнитивно-функциональное, лексико-семантическое и словообразовательное

    исследование этих единиц с дополнительным комментарием их кодификации в украинской языковой системе

    .

    Феминитивы неоднократно описывались исследователями во многих областях и на основе

    разных языков. Феминизм в контексте языковой теории изучался Д. Камерон

    (Cameron, 1992), концепция гендерной лингвистики реализована М. Карватовской,

    и Дж. Шпира-Козловской (Karwatowska & Szpyra-Kozłowska, 2010), MH Mills (Mills, 1999),

    A. Weatherall (Weatherall, 2003), вопрос гендерной идентичности в плоскости дискурса был поднят Л.Литосселити и Дж. Сандерленд (Литосселити и Сандерленд, 2002 г.). Существительные женского рода, включенные в современные польские словари, были проанализированы З. Кубишин-Медрала

    (Kubiszyn-Mędrala, 2007). Особенности употребления существительных женского рода с суффиксом -к(а)

    в современных русскоязычных медиатекстах выявили Р. Гузаерова, Д. Саболова,

    В. Косова (Гузаерова и др., 2018). ). В украиноведении подробное описание инноваций

    со значением феминитивов произведено А.М. Архангельская (Архангельская,

    2013а, 2013б, 2014а, 2014б), Л. Биланюк (Биланюк, 2003), в сравнении с маскулинитивами,

    , изученными А.А. Загнитко (Загнитко, 1987), Пода О.Ю. (Poda, 2008), а по лингвокультурологии

    — Федурко М.Ю. (Федурко, 2010). Личные существительные женского рода в

    украинских арго изучал Ю. Редько (Редько, 2016). Интересна попытка М.П. Брус охарактеризовать имена существительные женского рода по их историческому, лексическому,

    словообразовательному и стилистическому аспектам, а также в плоскости этнолингвистической, социолингвистической,

    лингвоареологической и лингвокультурологических явлений, а также выделить феминитивную подсистему в

    лексической системе языка (Брус, 2019).Многие работы были основаны на выявлении

    особенностей образования и функционирования существительных женского рода в современном украинском языке (На-

    вальна, 2011, с. 187–194). нескольких языках

    . В частности, H. Błaszkowska сосредоточила внимание на таких существительных в немецком и

    польском языках, изучая их с точки зрения феминистской языковой критики (Błaszkowska, 2016). Net 2021 Country Report

    Пользователи и, в частности, журналисты, работающие в Интернете, часто подвергаются внесудебным репрессиям за свою деятельность в Интернете.Институт массовой информации (ИМИ) зафиксировал в 2020 г. 229 «нарушений свободы слова», что незначительно меньше по сравнению с 243 в 2019 г. Большая часть зафиксированных нарушений (171) связана с физической агрессией в отношении журналистов, как работающих в офлайне, так и онлайн СМИ. По состоянию на октябрь 2020 года национальная полиция зафиксировала 41 случай угроз или насилия в отношении журналистов. К концу первого квартала 2021 года было зарегистрировано еще 11 случаев, два из которых были связаны с онлайн-журналистами и связаны с повреждением их автомобилей.Правосудие для журналистов, неправительственная организация, расследующая преступления против журналистов, задокументировала 76 случаев избиения журналистов, один случай сексуальных домогательств и 38 случаев насильственного захвата или умышленного повреждения профессионального оборудования. Однако неясно, сколько из этих нарушений касалось журналистов или других действующих лиц, работающих в Интернете.

    В июле 2020 года Генпрокуратура предъявила обвинения двум должностным лицам города Херсона Владиславу Мангеру и Алексею Левину в убийстве в 2019 году журналистки Катерни Гандзюк.Гандзюк, которая использовала платформы социальных сетей и местный сайт гражданской журналистики МОСТ для разоблачения коррупции, скончалась от травм, полученных в результате нападения с кислотой в 2018 году. В апреле 2020 года генеральный прокурор и СБУ объявили, что расследование ее убийства , в котором пять человек были заключены в тюрьму за нападение с кислотой и три замешанных в его организации, было завершено. Однако правозащитники оспорили это решение, заявив, что власти преждевременно направили дело в суд в качестве рекламного трюка.

    В 2016 году в Киеве в результате взрыва автомобиля погиб журналист интернет-газеты «Украинская правда» Павел Шеремет. В декабре 2019 года генпрокуратура, МВД и полиция заявили, что дело практически закрыто, пятеро подозреваемых находятся под стражей. Однако через месяц генпрокурор признал, что у него недостаточно улик, чтобы признать подозреваемых виновными. В мае 2020 года к делу были привлечены новые прокуроры, и впоследствии трое подозреваемых предстали перед судом, в то время как расследование в отношении неустановленных лиц, причастных к организации убийства, продолжалось.К концу отчетного периода двое подозреваемых находились под домашним арестом, а один был освобожден под залог. В сентябре 2020 года суд начал рассмотрение дела и назначил коллегию присяжных. В январе 2021 года полиция сообщила о новых доказательствах того, кто заказал убийство и получил разрешение на расследование в другой европейской стране.

    В феврале 2021 года неизвестные подожгли автомобиль основателя интернет-портала dtp.kiev.ua. В конце мая 2021 года суд принял решение о задержании подозреваемого для досудебного расследования дела с возможностью освобождения под залог.На конец отчетного периода продолжались судебные слушания по другому делу, в котором виновным было предъявлено обвинение в поджоге автомобиля журналиста Радио Свобода.

    Справедливое и своевременное расследование нападений на журналистов, работающих в Интернете, и других пользователей Интернета является скорее исключением, чем правилом. В сентябре 2020 года Генеральным прокурором создана межведомственная рабочая группа по координации следственных действий правоохранительных органов в уголовном производстве по этим делам.

    Нефизические акты домогательств и доксинга остаются проблемой. Громкое преследование и запугивание Катерины Сергацковой, главного редактора интернет-портала «Заборона», последовало за ее публикацией в июле 2020 года о влиянии крайне правых групп на украинскую организацию по проверке фактов StopFake (см. B3). В Facebook ее в значительной степени обвинили в пророссийской пропаганде, и впоследствии она бежала из Украины после интенсивных угроз в адрес ее семьи и утечки личной информации и фотографий.Первоначально полиция отказалась возбуждать расследование, которое затем было возбуждено по факту «вторжения в частную жизнь» вместо «вмешательства в журналистскую деятельность». Комитет защиты журналистов, Хьюман Райтс Вотч, Национальный союз журналистов Украины, и группа независимых журналистов призвал украинские власти провести быстрое и справедливое расследование.

    В том же месяце журналистка издания «Тексты» Любовь Величко опубликовала расследование о пророссийских сообщениях в Telegram-каналах и их влиянии на избирательные предпочтения парламентариев от президентской партии «Слуга народа».Эти разоблачения сделали ее жертвой масштабной кампании запугивания в социальных сетях, включая Telegram. Величко подала заявление в полицию об угрозах смертью и вмешательстве в ее профессиональную деятельность, что поддержало украинское медиасообщество. Новая волна запугивания последовала после того, как она опубликовала расследование о нелегальных казино. Другие зарегистрированные случаи кибербуллинга в социальных сетях касаются журналиста регионального интернет-портала 061.ua. и журналист Акцента в Запорожской области.

    В марте 2021 года журналистка «Громадське» получила угрозы в социальных сетях за ее расследование о ресторанах, нарушающих режим самоизоляции. Журналист Елена Дуб, которая координирует цифровые коммуникации для СМИ, освещающего Крым, также подверглась онлайн-запугиванию. Многие угрозы исходили с российских телефонных номеров.

    Онлайн-группа украинских националистических активистов, называющих себя Миротворец (Миротворец), продолжала притеснять и преследовать журналистов и других лиц, которых они считают антиукраинскими.В течение отчетного периода «Миротворец» атаковал список лиц, в том числе жену Виктора Медведчука Оксану Марченко, депутат Одесского областного совета Яна Фрейман, журналист-расследователь Денис Бигус, и комиссар ЕС по вопросам добрососедства и расширения Оливер Вархели (который впоследствии был исключен из списка) среди прочих. В марте 2021 года СБУ провела обыск в квартире блогера, который с 2017 года числился в списках «Миротворца». В феврале 2021 года Европарламент призвал украинские власти запретить «Миротворец», хотя президент Зеленский заявил в октябре 2019 года, что закрытие любого веб-сайта, включая сайт «Миротворца», выходит за рамки его полномочий.

    Запугивание маргинализированных групп в сети является обычным явлением. Согласно исследованию региональных интернет-СМИ, проведенному в июне 2020 года, язык ненависти и дискриминационные высказывания были обнаружены в 46 процентах публикаций о гендерных проблемах и ЛГБТ+, за ними следуют 14 процентов публикаций о национальных меньшинствах и 7 процентов о социально уязвимых группах. В августе 2020 года группа местных жителей напала на дом цыганской семьи в Харьковской области после призывов к насилию в отношении рома в социальных сетях.Представители ЛГБТ+ часто сталкиваются с онлайн-преследованиями. В 2020 году мем «sorosiata» широко использовался в Интернете для дискредитации организаций гражданского общества, получающих средства от еврейского филантропа венгерского происхождения Джорджа Сороса.

    EXPERT PITCH: WVU предлагает экспертный взгляд на российско-украинскую войну | WVU Сегодня

    В Университете Западной Вирджинии работает более двух десятков экспертов, которые могут поделиться своим мнением о различных аспектах российско-украинской войны, в том числе преподаватели и студенты, которые жили в Украине.

    Политика, политика и право

    Эрик Херрон , семейный профессор политологии Эберли, Колледж искусств и наук Эберли, отделение политологии. На протяжении десятилетий Херрон много путешествовал, проводя исследования в Восточной Европе и Евразии, включая многочисленные миссии по наблюдению за выборами, в частности, в Украине. Всего он посетил страну 19 раз. Исследование Херрона включает в себя изучение уязвимости государств, граничащих с враждебной, более крупной державой, особенно Россией, и того, как эта близость влияет на способность этих стран предоставлять основные услуги своему народу.

    Электронная почта: [email protected]

    (Включить Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Пэт МакГинли, Чарльз Х. Хейден II Профессор права, Юридический колледж WVU. Более 20 лет МакГинли путешествовал по Украине, помогая стране строить и поддерживать демократию, отмечая, «как легко демократия может ускользнуть от нас, если мы не будем придерживаться верховенства закона.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джеймса Джолли, директора по маркетингу и коммуникациям, Юридический колледж WVU.)

    Паоло Фарах , доцент и координатор Колледжа искусств и наук Эберли Междисциплинарное сотрудничество по глобальным вызовам и инициативам по реагированию на них, Школа политики и политики Джона Д. Рокфеллера IV, Департамент государственного управления. Фарах также является членом правления Европейского общества международного права.

    Электронная почта: [email protected]

    (Включить Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Борис Барканов , доцент, кафедра политологии, Колледж искусств и наук Эберли. Он изучает политическое развитие великих держав и то, как это влияет на внутреннюю и глобальную политику и результаты политики в области энергетики, финансов и безопасности.Его интересуют Россия и другие государства бывшего Советского Союза, Китай, ЕС и его государства-члены (особенно Германия и Франция) наряду с Японией. Русский — один из четырех языков, на которых он говорит. Он написал диссертацию о внутренних факторах, формирующих российскую энергетическую политику с позднесоветского периода».

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Дэвид Хаузер ,  доцент кафедры политологии Колледжа искусств и наук Эберли. Исследования и преподавание Хаузера сосредоточены на международных конфликтах и ​​варьируются от истоков конфликтов и интервенций великих держав до динамики конфликтов 21 века. Он может предоставить контекст для текущих событий.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Джон Килвейн , доцент Колледжа искусств и наук Эберли, факультет политологии. Преподавательские и исследовательские интересы Килвейна включают судебную политику, публичное право и государственную политику. Он может говорить о возможных последствиях российского вторжения в Украину для внутренней повестки дня президента Джо Байдена, особенно в отношении сенатора США Джо Манчина (D-W.Va.).

    Электронная почта: [email protected]

    (Включить Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Джей Кребил , ассистент профессора политологии Колледжа искусств и наук Эберли. Исследование Кребиля сосредоточено на сравнительных политических институтах с акцентом на Западной Европе и Европейском Союзе. Отчасти он может коснуться реакции других стран региона на вторжение России в Украину.
    Электронная почта: [email protected]

    (Включить Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Экономика и энергетика

    Ольга Бруяка , доцент кафедры менеджмента Колледжа бизнеса и экономики Джона Чемберса, уроженка Украины, которая может объяснить человеческие жертвы вторжения и влияние на глобальный бизнес и экономику.Преподает курсы по стратегическому менеджменту и глобальным деловым коммуникациям. Бруяка также училась и работала в Украине.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джейка Стампа, , директора отдела научных коммуникаций [email protected] для переписки.)

    Александр Куров , Фред Т. Таттерсолл, исследователь кафедры финансов и профессор Колледжа бизнеса и экономики Джона Чемберса, может рассказать о влиянии войны в Украине на финансовые и товарные рынки.Его исследования были представлены в международных СМИ, включая Wall Street Journal, Financial Times и Bloomberg. Он преподает курсы по инвестициям, производным ценным бумагам, количественному инвестиционному анализу и финансированию энергетики.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джейка Стампа, , директора отдела научных коммуникаций [email protected] для переписки.)

    Скотт Шух , доцент экономики Колледжа бизнеса и экономики Джона Чемберса, проводит исследования и преподает макроэкономику и денежно-кредитную экономику.Шух, проработавший 26 лет экономистом в Федеральной резервной системе, может решать вопросы, связанные с макроэкономическим прогнозированием, денежно-кредитной/фискальной политикой, обменным курсом и санкциями.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джейка Стампа, , директора отдела научных коммуникаций [email protected] для переписки.)

    Джон Салдана , председатель Sears по управлению глобальной цепочкой поставок и доцент Колледжа бизнеса и экономики Джона Чемберса, может рассказать о сбоях в цепочке поставок.Салдана имеет десятилетний опыт работы на различных грузовых судах по всему миру. Он преподает управление цепочками поставок, логистику, дистрибуцию и аналитику цепочек поставок.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джейка Стампа, , директора отдела научных коммуникаций [email protected] для переписки.)

    Эднилсон Бернардес , Профессор и координатор программы по управлению глобальной цепочкой поставок Колледжа бизнеса и экономики Джона Чемберса также может обсудить вопросы цепочки поставок.Бернардес служил в бразильских ВВС и до прихода в WVU работал в сфере авиаперевозок.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джейка Стампа, , директора отдела научных коммуникаций [email protected] для переписки.)

    Бинсинь Ли , доцент кафедры финансов Колледжа бизнеса и экономики Джона Чемберса, проводит исследования и преподает курсы по финансированию энергетики и управлению финансовыми рисками.Она также является преподавателем Центра инноваций в области исследования и использования газа.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джейка Стампа, , директора отдела научных коммуникаций [email protected] для переписки.)

    Иммиграция и глобальные перспективы

    Джеймс Фридберг , Хейл Дж. и Роско П. Постен Профессор права, Юридический колледж WVU. Фридберг является основателем Клиники иммиграционного права WVU и преподает иммиграционное право, международное право и международную торговлю.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джеймса Джолли, директора по маркетингу и коммуникациям, Юридический колледж WVU, [email protected] для переписки.)

    Элисон Пек , директор иммиграционной юридической клиники WVU. Пек преподает и пишет в области глобального устойчивого развития, включая иммиграцию.

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Джеймса Джолли, директора по маркетингу и коммуникациям, Юридический колледж WVU, [email protected] для переписки.)

    Кларисса Эстеп , директор Программы международных исследований WVU, Колледж искусств и наук Эберли. Estep может обращаться к международной системе, теориям и международным институтам.

    Электронная почта: [email protected]

    (Включите Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] по переписке.)

    Эмбер Бруньоли , заместитель вице-президента и исполнительный директор Управления по международным делам. Бруньоли формулирует и реализует концепцию университета по всеобъемлющей интернационализации. Она также служит связующим звеном WVU с внешними международными программами и возможностями и предоставляет экспертные знания внутренним подразделениям в отношении управления международными рисками и заботы о путешественниках. Бруньоли публиковался и выступал по вопросам постконфликтного восстановления и военных операций по задержанию.
    Электронная почта: [email protected]
    (включая Хэнка Оливера, директора по глобальному развитию WVU, Управление по международным делам, [email protected] для переписки.)

    Уильям Брустейн , специальный помощник президента по международным делам и заслуженный профессор истории семьи Эберли. Его исследовательские интересы включают европейский политический и религиозный экстремизм. Брустайн может дать историческую перспективу опасений России перед попаданием Украины под влияние Запада.
    Электронная почта: [email protected]
    (указать Хэнка Оливера, директора по глобальному развитию WVU, Управление по международным делам, [email protected] для переписки.)

    История и литература

    Роберт Блобаум , Заслуженный профессор семьи Эберли, Колледж искусств и наук Эберли, факультет истории. Он преподает историю современной Европы, Центральной и Восточной России и царской России. Он широко специализируется на социальной, политической и культурной истории Польши в первые десятилетия 20-го века и в настоящее время является президентом Польского института искусств и наук Америки.

    Электронная почта: [email protected]

    (Включить Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Лиза Ди Бартоломео, , координирует программу изучения России и славистики и восточноевропейских исследований в Колледже искусств и наук Эберли. Она является советником факультета Русского и Восточноевропейского клуба и возглавляет кампанию по сбору денег и покупке одежды и предметов снабжения для перемещенных лиц в Украине.

    Электронная почта: [email protected]

    (Включить Джессику МакГи, директора по маркетингу и коммуникациям Колледжа искусств и наук Эберли, [email protected] для переписки.)

    Личные взгляды

    Вячеслав «Слава» Аккерман, профессор, кафедра машиностроения и аэрокосмической техники, инженерно-минеральный колледж имени Бенджамина М. Статлера, уроженец Украины

    Электронная почта: вячеслав[email protected]

    (включая Пейдж Несбит, директора по коммуникациям и маркетингу Колледжа инженерии и минеральных ресурсов им. Бенджамина М. Статлера, [email protected] для переписки.)

    Диана Лобай-Аккерман , приглашенный лектор, кафедра машиностроения и аэрокосмической техники, Статлеровский колледж инженерии и минеральных ресурсов, уроженец Украины

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Пейдж Несбит, директора по коммуникациям и маркетингу, Benjamin M.Statler College of Engineering and Miner Resources, [email protected] (для переписки)

    Сергей Яковенко , доцент, кафедра работоспособности человека — физиологии физических упражнений, кафедра неврологии, Медицинский факультет ЗВУ, уроженец Украины

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Кэсси Томас, Директор по коммуникациям и маркетингу, Медицинский факультет WVU, Кэсси[email protected] для переписки.)

    Валерия Гриценко , доцент, Медицинский факультет ЗВУ Кафедра физических возможностей человека – физиотерапия, кафедра неврологии, уроженка Украины

    Электронная почта: [email protected]

    (включая Кэсси Томас, Директор по коммуникациям и маркетингу Медицинской школы WVU, [email protected] для переписки.)

    Хырстина Пельчар , WVU Ph.D. студентка, уроженка Украины
    (Связаться с Шоной Джонсон, менеджером по новостям и информации, университетским связям/коммуникациям, [email protected] )

    Эксперты Университета Западной Вирджинии могут предоставить комментарии, идеи и мнения по различным новостным темам. Найдите эксперта по имени, должности, области знаний или колледжу/школе/отделу в базе данных экспертов на WVU Today.

    -ВВУ-

    КОНТАКТ ДЛЯ СМИ: Шона Джонсон
    Менеджер по работе с новыми сотрудниками и информацией
    Отдел по связям/коммуникациям с университетами
    304-293-8302; [email protected]

    Позвоните по номеру 1-855-WVU-News, чтобы узнать последние новости Университета Западной Вирджинии и информацию от WVUToday.

    Подпишитесь на @WVUToday в Твиттере.

    .

    Добавить комментарий

    Ваш адрес email не будет опубликован.

    2022 © Все права защищены.