Твір яку людину можна назвати культурною: Яку людину можна вважати культурною?

Содержание

Яку людину можна вважати культурною?

Людина створила культуру, а культура – людину. Особистість реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура – це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений упродовж століть спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні людей до співвітчизників, до праці, до рідної мови. Я вважаю, що чим міцніші зв’язки людини з культурою свого народу, тим більше можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота

й інтернаціоналіста.

Дуже часто про людину кажуть, що вона культурна або навпаки. Кожен по-своєму оцінює іншого, спираючись на власне розуміння поняття культури. На мою думку, культурна людина – це людина, яка дотримується загальноприйнятих норм поведінки: ввічлива, пунктуальна, чуйна, готова прийти на допомогу. Разом з тим, культуру неможливо уявити без уміння спілкуватися, дотримуватися норм етикету. В народі кажуть: по одягу людину аустрічають, а по розуму проводжають. Тобто, перше враження про нас складається з одягу. Як приємно спостерігати за людиною, яка зі смаком одягнена! Ви скажете, що на це

потрібні великі кошти? Гадаю, це не завжди так. Вміння одягатися за гроші не купиш. Я часто бачу на аулиці людей, одягнених, наче “з інкубатора”, хоча їхнє вбрання та речі є досить дорогими. Та найприкріше, коли елегантна пані, наче перлами, сипле брутальними словами. Враз забувається, у що вона одягнена, а брудний потік ще довго лунає у вухах перехожих. Людина живе між людьми і тому не має права забувати про дотримання норм поведінки у суспільстві. Цьому треба вчитися все життя.

Закінчуючи школу, усвідомила, як добре було мені побіля моїх друзів, розуміти їх, бачити в їхніх очах складний духовний світ – радість, горе, біду, нещастя. Тепер мені шкода, що ми розлучаємось. Що ж візьму в життєву дорогу з рідної школи, які риси культурної людини виховали в мені вчителі? Насамперед, я вважаю, що до основних критеріїв культурної людини входить активне володіння рідною мовою. Саме це вказує на приналежність до української нації. “Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема” (В. Сосюра). Рівень розвитку рідної мови, на мою думку, відображає рівень духовного розвитку нації: словник – це те, що нація знає про світ, а граматика – це те, як вона про цей світ говорить. Мене навчили в школі знати і словник, і граматику, берегти і примножувати багатства рідної мови. Я твердо усвідомила, що це є моїм обов’язком, бо людина, яка не розуміє значення рідної мови, віддаляє себе від культурно-історичного досвіду і досягнень свого народу, його культурно-духовних надбань.

Я дуже вдячна вчителям за те, що навчили мене розрізняти щедрість і скнарість, справжнє багатство душі й убогість, а також дивитися на речі реально. Я скромна, вмію жаліти і співчувати, берегти і оберігати, вмію побачити за фальшивою позолотою справжню людську цінність і повновартість. Вдячна тим однокласникам, які мене підтримували, бо це був шанс рухатися в напрямку до досконалості, а коли вони докоряли або осуджували, то також вчили мене – бути кращою, добрішою, мудрішою.

СкромністЬ допомагає оберігати себе й інших від зухвальства, несправедливості, надокучливості. Я дуже люблю і шаную своїх батьків, бо тільки вони дали мені життя, сформували мене як людину, навчили віри у Бога, дотримуватися наших звичаїв і традицій, зберігати нашу культуру. Але мені ще дуже багато сходинок необхідно подолати, щоб стати культурною людиною. Це, насамперед, глибше вивчити історичні і мистецькі цінності, опанувати ще бодай дві іноземні мови, щоб ознайомитися з життям інших народів. Мені треба ще дуже багато вчитися, щоб бути культурною людиною.

Твір на тему: «Культурна людина. Якою я її бачу»

Якою повинна бути культурна людина? Відмінними рисами культурної людини є вдячність і вміння бути вдячним, цивілізованість, освіченість, доброзичливість, витонченість смаку, повага. Звичайно, хтось може назвати культурною і ту особистість, яка протягом півгодини жодного разу не вжила лайливого слова. Проте, не варто плутати цивілізовані норми спілкування і культуру індивідуальної особистості.

Я завжди знаходила цікавим спілкування з культурною людиною. Якою повинна бути культурна людина, щоб вважатися такою? Визначити вельми непросто. Почнемо з того, що культура людини відноситься швидше до властивості особистості, ніж до набору якихось якостей характеру і його проявів. За своєю природою, будь-яка культурна людина — інтелігент. Навіть якщо вона зайнята якоюсь справою, домагаючись великих успіхів у ній, рушійним чинником такої особистості є думка.

Справи культурної людини найчастіше спрямовані на загальність, її метою є відкриття чогось нового, корисного, прийнятного для людей. Тому сміливо можна сказати, що культурні люди ставлять за мету здобуття загальнолюдських благ. Мабуть, саме тому, багато культурних людей серед представників таких професій, як лікарі, педагоги, актори, письменники і художники. Ці люди трудяться на благо людства. У моєму уявленні культурна людина — це скромна, привітна і вихована особистість.

Критерій культури особистості — єдність слів і справ, діяльна гуманність, ґрунтовність і сумлінність у всьому, що робиш, і насамперед у праці, любов до праці і професійна майстерність, презирство до неробства, уміння бачити навколишню красу, зберігати і примножувати її, прагнення «творити за законами краси».

Культура — це радість і мистецтво спілкування, що вимагають постійної доброзичливої уваги до людей, довіри і терпіння по відношенню до них, справедливості і сердечності, дбайливості й педантичності, поступливості у дрібницях. Це вміння внутрішньо і зовні дисциплінувати себе. Справжність і глибина культури людини визначаються здебільшого висотою її ідей та ідеалів, прогресивністю її переконань, ясністю і гуманністю її принципів, умінням підпорядкувати все своє життя цим принципам і переконанням. Це безперервність роботи людини над собою, постійна перевірка себе судом своєї думки і совісті, прагнення стати краще, стійкість перед труднощами і невдачами.

Підбиваючи підсумки, з упевненістю можу сказати, що уявлення про те, якою повинна бути культурна людина в сучасному світі, у кожного своє. У мене одна точка зору, у когось інша. Та бажання йти в ногу з часом, при цьому залишаючись індивідуумом, загальне у всіх. Досить просто в будь-якій ситуації залишатися собою, вести себе гідно, культурно, поважати оточуючих, тому й не так вже складно бути культурною людиною.



Помітили помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть CTRL + ENTER.

Твір-роздум: “Чи сучасно бути вихованим?”

Що означає бути культурною людиною в наш час? На жаль, в сучасному суспільстві мало людей замислюється про культуру поведінки і вихованість. Їх більше займають побутові проблеми, матеріальні потреби, пошуки престижної роботи, комфорту і затишку. І мало хто з них звертається до духовного і морального початку.

Культура потрібна сучасному суспільству! І, на мій погляд, це, перш всього, моральна чистота. Якщо у тебе чиста душа, ясні помисли, то і

Вчинки твої будуть такими ж і принесуть людям тільки добро і радість. І деколи для того, щоб бути

культурним, не потрібно мати вищу освіту і прочитати масу розумних книг.

Сьогодні важливо бути культурною людиною, тому що культурна людина – це не тільки той, хто регулярно відвідує всі прем’єрні вистави,

Присутній на виставках, з гордістю розповідає про те, що він побував у багатьох музеях світу. Культурна людина – це той, хто не хоче заподіяти іншим неприємності своїми діями, той, хто, здійснюючи вчинок, думає про його наслідки, хто чутливий до прекрасного, хто може навіть в простому і буденному знайти диво. Культурна людина ввічлива і тактовний, розумна і благородна, шаноблива по відношенню до старших,

володіє гарною літературною мовою, шанує традиції своєї держави.

А гарне ставлення до жінок, до природи, просто до будь-чого живого? Це теж частина культури, втраченої багатьма і забутою. Погодьтеся, саме таких людей не вистачає нам сьогодні. Я відчуваю потребу в культурному спілкуванні зі своїми однокласниками, а багато з них нічого не помічають далі екрану стільникового телефону. Я йду по вулиці і дивуюся вульгарній поведінці молодих людей.

Як мало сьогодні в нашому житті посмішок, добрих слів, простого людського тепла, милих поглядів в твої очі! Мені хочеться, щоб світ став кращим, чистішим, світлішим. Я хочу зробити все, що в моїх силах, для збереження культури в нашому суспільстві. І я впевнений, що бути вихованим сучасно, бути вихованим модно у будь-які часи і в будь-якому суспільстві.

Література і культура — Зарубіжна література. 8 клас. Ніколенко

Зарубіжна література. 8 клас. Ніколенко

  • 1. Як ви думаєте, що таке культура?
  • 2. Яку людину можна назвати культурною?
  • 3. Використовуючи знання із всесвітньої історії, пригадайте, які періоди розвитку культури вам відомі, назвіть їхні характерні особливості.
  • 4. Розкажіть про пам’ятки культури у вашому регіоні.

Без культури важко уявити наше суспільство. Усе, що створено людьми, називають культурою. Це можуть бути й матеріальні речі, і духовні надбання. Слово культура з латини означає «опрацювання», «обробка», «виховання», «розвиток». Отже, розвиток культури визначає й розвиток усього суспільства.

Поняття «культура» можна використовувати в широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні — це будь-яка діяльність, форми пізнання та самовираження людей, накопичені ними знання, уміння й навички, система цінностей, у тому числі соціальні відносини, норми поведінки, оцінки, виховання тощо.

А у вузькому значенні — це інтелектуальна й художня діяльність людей та її результати.

До поняття «художня культура» належить і мистецтво, проте це поняття значно ширше, адже воно охоплює різні види художньої діяльності.

Література — це частина культури, а точніше художньої культури, до якої належать й інші види мистецтва. Художня література — це мистецтво слова, вона відображає дійсність не прямо, а опосередковано, у художніх образах. Література тісно пов’язана з розвитком культури в різних країнах.

Могутня Візантійська держава утворилася в 395 р. й досягла свого могутнього розвитку в епоху Середньовіччя. Основою культури стало християнство. Ідеї любові до ближнього, співчуття й милосердя, рівності всіх людей відтворено в різних видах мистецтва. У 988 р. християнство з Візантії поширилося й у Київській Русі. За часів правління великого князя Ярослава Мудрого її столиця Київ стала суперницею Цареграда (так називали тоді Константинополь, нині м. Стамбул).

Візантійські мозаїки собору Святої Софії. м. Київ. Євхаристія. Фрагмент. Христос і Ангел. ХІІ ст.

  • 1. Який твір мистецтва (літератури, музики, образотворчого мистецтва тощо) особливо запам’ятався вам останнім часом? Чому?
  • 2. Які особливості культури народу або країни в ньому виявилися?
  • 3. Якими, на вашу думку, є ознаки сучасної культури?


Твір на тему: «Що означає бути освіченим?»

Хто така освічена людина? На це, здавалося б, просте питання немає універсальної відповіді. Існує багато визначень, трактувань цього поняття. Так хто ж така освічена людина? Нерідко ми говоримо про когось: «Яка культурна і освічена людина». Під цією характеристикою ми найчастіше маємо на увазі уважну, чемну людину, яка знає слова «дякую» і «будь ласка», поступається місцем і дорогою, відрізняється широтою поглядів і знань.

Досить часто під культурою ми розуміємо хороші манери. Але не тільки, адже іноді ми використовуємо слово «культурний» як синонім слова «освічений». Вельми культурна людина та, яка багато читає, цитує Гете або Пушкіна, в курсі останніх новин мистецтва і науки. З вищесказаного випливає, що культурна людина — освічена особистість з гарними манерами. Таким чином, поняття «освічена людина» вбирає в себе багато складових: хороші манери, освіченість, повага до інших. Крім того, рисами освіченої людини є вміння грамотно викладати свої думки, краса мови, знання етикету, тактовність, багатий духовний світ. Тобто освічену людину можна охарактеризувати словами доктора Астрова з п’єси Чехова «Дядя Ваня»: «У людині повинно бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки».

Досить багато вимог висувається суспільством до освіченої людини. Здавалося б, що відповідати цьому статусу надзвичайно складно. Але як же приємно усвідомлювати, що ти уславився освіченою і культурною людиною, що твоєю поведінкою, манерами, знаннями, твоїм способом життя захоплюються і ставлять тебе за приклад! Бути освіченою людиною сьогодні досить модно, тому багато хто намагається імітувати свою освіченість відомими фразами і цитатами з художніх творів у своїх розмовах, акуратним охайним одягом, гарними манерами, які за задумом повинні надавати інтелігентний вигляд. Але насправді видати себе за освічену людину, не будучи нею, неможливо: підводять манери, мова, рівень знань. Не варто видавати себе за освічену людину, краще постаратися стати нею!

Адже це можливо! Чи вважаю я себе освіченою людиною? Це питання досить делікатне, на нього складно відповісти навіть самому собі. Швидше за все, я не візьмуся назвати себе освіченим повною мірою. Це поклало б на мене дуже велику відповідальність. Але я прагну до цього гордого звання, намагаюся ставати краще. Маленькими кроками я наближаю себе до цього статусу: я читаю книги, визнані класичною літературою, я намагаюся бути в курсі останніх подій світу культури і мистецтва, намагаюся бути тактовним і ввічливим з людьми, добрішим до них, намагаюся грамотно будувати свою мову.

Особливо гостро сьогодні стоїть проблема правильності мовлення. Якщо раніше однією з головних проблем було засилля іноземних слів, то сьогодні — використання ненормативної лексики, яка присутня навіть у мовленні дітей. Що вже говорити про невміння грамотно будувати речення, викладати свої думки, використовувати мовні звороти й доречні художні засоби для посилення експресії власної мови.

Свою мову назвати культурною на сьогоднішній день я не можу. З тих же причин, через які не наважуюся назвати себе в цілому освіченою людиною. Але, гадаю, що для мого віку дозволені деякі недоробки в цьому напрямку. Але я вчуся, прагну! Адже освіченість — це невід’ємна частина сучасного суспільства, і, щоб стати його повноцінним членом, потрібно бути освіченою людиною. Яким би недосяжним деяким з нас це не здавалося, але абсолютно кожен здатний стати інтелігентом.

Політика. Право. Життя.: Культурна людина

Культурна людина — явище досить рідкісне на сьогоднішній день. А вся справа в тому, що поняття «культурна людина» включає в себе безліч вимог, яким, на жаль, відповідає далеко не кожен з нас. Давайте розглянемо, яку людину можна назвати культурною.

Сучасна культурна людина

У першу чергу, той, кого можна назвати культурною людиною, повинен володіти ввічливістю і хорошими манерами. Етикет, основи поведінки, — це саме те, що робить людину культурною. Це аж ніяк не вроджені інстинктивні знання. Вони здобуваються з віком, цьому вчать нас батьки, дитячий сад, школа. Насправді, етикет базується не на порожніх, нічого не значущих правилах, а на фундаментальній основі життя в суспільстві. Уміння добре поводитися може удосконалювати в собі кожна сучасна культурна людина.
Як стати культурною людиною ?

Чим же визначається поняття культурної людини? Варто розглянути визначальні риси культурної людини, і тоді ми з вами дізнаємося, що ж означає бути культурною людиною. Перелічимо основні відмінні якості культурної людини, які повинні в нас переважати

    Зовнішні ознаки. Зустрічають людину, як говоритися, по одягу. Перше враження майже завжди правильне, тому культурна людина завжди відрізняється презентабельним зовнішнім виглядом, одягнена відповідно ситуації, у неї грамотна мова, вона добре знає правила етикету і поведінки в суспільстві.
    Риси характеру. Основними рисами і характеристиками культурної людини, а саме її характеру і властивостей особистості є відповідальність, доброта, природжена ввічливість, великодушність і щирість, сила волі й уміння володіти собою, впевненість в собі. Ознаки культурної людини, придбані з віком і досвідом, закладені в неї вихованням, повинні полягати в почуття міри і такту, толерантності, відсутності хамства, повазі до інших, співчутті і співпереживанні, готовність допомогти, самовіддачі і самопожертві;
    Саморозвиток. Це не менш важлива ознака, за яким визначається культурний рівень людини. Ерудованість і освіченість, цивілізованість і загальні знання про світ, шанування знання і вміння цінувати прекрасне, — ось ті головні якості особистості, що визначають, якою має бути культурна людина. Уміння бачити і прагнути до нових знань і вмінь, відкритість до всього нового і незвіданого, готовність вчитися і прагнення до постійного самовдосконалення відрізняють культурну людину від інших людей.
    Співпраця з людьми. Під цим мається на увазі вміння співпрацювати, працювати в команді, трудитися на загальне благо, вміти жертвувати собою заради високих цілей. Ознаки, що визначають, яку людину можна вважати культурною, — це відсутність меркантильності, вміння ставити особисті інтереси нижче загальних цілей та інтересів, готовність допомагати і вчити, ділитися своїм накопиченим досвідом, знаннями і вміннями, прагнення вчитися і переймати досвід у інших.
    Відданість рідній країні та її культурі. Це ще одна важлива ознака культурної людини. Адже не може називатися культурною та людина, яка нічого не знає про власну країну, її історію, народ, національні традиції. Ця якість багато в чому залежить від освіченості і від виховання, від батьків і суспільства, в якому зростала людина. ЇЇ прагнення до нових знань може самостійно виховати з неї особистість.

Усі якості і ознаки культурної людини важко перелічити. Кожен має на увазі під цією характеристикою щось своє. Однак ми спробували представити вам основні риси культурної людини, які цілком можна виробити і виховати в собі самостійно. Прагніть до досконалості і будьте культурними!

Тема 3

 
Крижна В.В.
кандидат юридичних наук
Сокур Ю.В.,
кандидат юридичних наук

 

1. Виникнення українського козацтва.
2. Заснування, устрій і розвиток Запорозької Січі.
3. Соціальні, релігійні та національно-визвольні рухи в Україні ХVІ – першої половини ХVІІ ст.
4. Визвольна війна українського народу 1648 – 1657 рр.: передумови, хід, рушійні сили та наслідки.

 

В Україні у зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Це була пасивна форма протесту. Тікали переважно жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси. Спочатку йшли на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.

Згодом таких людей почали називати козаками.

Відомий дослідник Запорозької Січі Д. Яворницький у своїй праці «Історія запорозьких козаків», розглядаючи походження козаків вказує, що «початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова аксак, гайдамак, кишлак, абак та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох тюркських мовах закінчення “ак”»1.

Вперше слово «казак» стає відомим у половців, народу тюркського походження, з ХІ ст.; мовою половців воно означало «вартового, передового, нічного й денного»2. У Криму цей термін був відомий уже з XІV ст. У широкому розумінні «козак» – це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.

На думку М. Максимовича, козаки стають історично відомі в Україні вже з 1471 р., коли Київське князівство було перетворене на воєводство. Проте перша згадка про українських козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з походом сина польського короля Яна Альбрехта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків3.

Водночас в історіографії також існує точка зору, що прототипом козаків можна вважати бродників – населення, яке бродило степом у пошуках кращого життя. Вперше вони згадуються в Іпатіївському літописі 1147 р.

Українське козацтво виникло з певних економічних причин: захоплення українських земель польськими і литовськими феодалами та нестача власної землі у селян і як наслідок – переселення селян у «Дике поле», Запоріжжя, нижнє Подніпров’я; соціальних причин: посилення феодального гніту, оформлення кріпосної залежності; політичних – намагання Польщі встановити контроль над утікачами з Подніпров’я; національно-релігійних – політика спольщення, гоніння на православну церкву; військових причин: необхідність захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVІ ст. у родючих південноукраїнських степах виникли козацькі уходи, слободи, а згодом й села. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумнозвісного татарського «Чорного шляху» вздовж р. Тясмин, що поблизу Чигирина, р. Ташлик, неподалік сучасного м. Сміла, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска козацтва знаходиться на території південної частини сучасної Київської, східної та південно-східної частин Вінницької та Черкаської областей України. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, адже, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході. Почав формуватися козацький устрій. Козаки об’єднувались у спільноти – громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах.

На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство тощо. Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли доброякісну зброю і порох. Озброєні козаки почали не лише захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таманської переправи, що поблизу татарського укріплення Іслам‑городок поблизу Тавані на лівому березі Дніпра. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494 р., 1496 р. і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець.

У 1521 р. козацькі загони здійснили похід до Молдавії, у 1523 р. – до Криму, у 1524 р. – під Тамань, у 1528 р. – під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич. Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.

На початок

Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост, козаки просувалися все далі на південь до Дніпровських порогів – на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпра річку тоді перегороджували дев’ять порогів – ряди кам’яних скель заввишки 4–7 м. За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи великий луг з численними притоками, луками та островами. Саме тут знаходили захист козаки, що й відбито у приказці «Січ – мати, Великий луг – батько, степ і воля – козацька доля».

На численних островах для захисту від татар козаки споруджували укріплення – так звані січі (зроблені зі зрубаних (січених) дерев укріплення).

Як пише М. Грушевський, нижче порогів Дніпровських, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці – «острожки». Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку назвали Запорозька Січ. Першу з них заснували на острові Мала Хортиця в 50-х роках ХVІ ст4.

Завдяки природним умовам Запорожжя було неприступним як для литовських та польських військ, так і для татарських й турецьких орд. У переносному розумінні слово «січ» означало центр запорозького козацтва, постійне місце керування військовими справами. Поряд зі словом «січ» вживалося слово «кіш». Його тлумачили як правління або місце тимчасового перебування козаків, військового табору. Слова «січ» і «кіш» у козаків були синонімами. Запорозька Січ існувала понад 200 років. За цей час козаки змінили дев’ять Січей: Хортицьку (1556 – 1557 рр.), Томаківську (80-ті роки XVI ст. – 1593 р.), Базавлуцьку (1593 – 1638 рр.), Микитинську (1639 – 1652 рр.), Чортомлицьку (1652 – 1709 рр.), Кам’янську (1709 – 1711 рр., 1730 – 1734 рр. ), Олешківську (1711 – 1728 рр.), Нову Січ (1734 – 1775 рр.), Задунайську (1775 – 1829 рр.). Це відбувалося з різних причин (стратегічне положення, територія, якість води, зовнішні обставини тощо). Найвідомішою є Січ на острові Хортиця. Виникнення Хортицької Січі пов’язане з ім’ям українського князя, черкаського і канівського старости, одного з перших козацьких отаманів Дмитра Вишневецького, відомого в народних думах під ім’ям Байда. Він із загоном козаків в період 1553 – 1556 рр. на острові Мала Хортиця збудував укріплений замок всупереч волі польського короля і Великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, який схилявся до угодовської політики стосовно Кримського ханства. Із цього укріплення козаки здійснювали походи проти татар і навіть нападали на турків. Коли Литва відмовилася підтримати хрестовий похід Д. Вишневецького проти мусульман, він поїхав до Москви, сподіваючись з її допомогою розгромити Кримське ханство. Проте похід Д. Вишневецького на Кафу завершився невдачею, бо московський цар Іван Грозний не надав допомоги, на яку той сподівався. Розчарований, Д. Вишневецький повернувся в Україну і організував похід до Молдавії, проте молдавани схопили його і передали туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі.

Наприкінці 60‑х років XVІ ст. козаки перенесли Січ на острів Томаківка (тепер він затоплений водами Каховського водосховища), який розміщувався на відстані 60 км північніше Хортиці. З Томаківської Січі запорозькі козаки здійснили чимало походів на татарські й турецькі фортеці Причорномор’я. Вони спускалися на човнах – «чайках» Дніпром до моря і там розбивали турецькі кораблі.

Морські походи козаків мали важливе значення. Вони сприяли ослабленню Османської імперії, перешкоджали здійсненню загарбницьких планів щодо України та європейських держав, сприяли активізації національно-визвольної боротьби підкорених нею народів.

Датою народження українського військово-морського флоту слід вважати липень 1614 р. Саме тоді були здійснені перші вдалі морські походи запорозьких козаків під проводом флотоводця П.  Сагайдачного. Понад п’ятсот років тому «чайка» розпочала славетний шлях запорозького козацтва в південних морях Європи та сьогодні символізує Україну як незалежну морську державу5.

У 1577 р. запорозький гетьман Іван Підкова розгромив військо молдавського господаря Петра Мірчі, захопив його столицю Ясси і став господарем Молдови. Проте в 1578 р., зазнавши поразки від турків і відступивши в Галичину, І. Підкова був заарештований поляками і страчений у Львові. У наступні роки запорожці здійснювали походи у Крим, на Очаків, Акерман, Козлів (Євпаторію). Томаківська Січ стала базою першого великого селянсько-козацького повстання в 1591 – 1593 рр. на чолі з Криштофом Косинським – гетьманом реєстрового козацтва.

Під час одного з козацьких походів татари в 1593 р. зруйнували Січ. Запорожці змушені були перенести її на острів в гирлі річки Базавлук (нині острів затоплений Каховським морем). Базавлуцька Січ була добре укріплена. За часів її існування відбувалися великі козацькі повстання проти Речі Посполитої і морські походи козаків проти турецької імперії. Тоді ж військова організація Запорозької Січі досягла досить високого рівня розвитку.

Після поразки народних повстань у 1633 р. Січ перенесли на Микитів Ріг – мис на правому березі Дніпра (нині тут місто Нікополь). У 1647 р., коли почалася визвольна війна проти Речі Посполитої, тут, на Микитинській Січі, Богдан Хмельницький був обраний гетьманом.

У XVІ – XVІІІ ст. Запорозька Січ відіграла велику роль в історії українського народу. Запорожжя стало зародком нового українського (козацького) державництва. Запорозька Січ стала своєрідною військово-адміністративною організацією.

Військо Запорозьке мало два поділи – військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія – спочатку на п’ять, а потім на вісім паланок (з татарської – «маленька фортеця»). Соціальний устрій Війська Запорозького був демократичний. Усі запорожці мали однакові права. Вони називали себе «товаришами», а своє військо – «товариством», або «лицарством» Війська Запорозького. Жінок на Січ не допускали, там жили виключно чоловіки. Писаного кодексу законів не було, в основі життя козацької громади лежали звичаї і традиції. Важко переоцінити значення звичаєвого права у Запорозькій Січі, звичаї у сукупності склали нове поняття – «козацьке право».

На Запорозькій Січі існувала оригінальна система органів управління трьох ступенів: 1) військові начальники – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, курінний отаман; 2) військові чиновники – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи; 3) похідні та паланкові начальники – полковник, писар6.

Верховна влада належала військовій раді – загальному зібранню запорожців. Рада збиралась у визначений час, а іноді – на термінову вимогу козаків. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького, зокрема відбувалися вибори адміністративно-судового апарату. На чолі Війська Запорозького стояла виборна військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар, яких обирали на раді. Кошовому отаманові належала військова, адміністративна, судова і духовна влада, а у воєнний час він був головнокомандувачем і мав необмежену владу. На раді йому вручали булаву як символ влади. Влада кошового обмежувалася трьома умовами – звітом, часом і радою. Щороку 1 січня кошовий під час виборів військової старшини мав звітувати про свої дії щодо війська. Якщо він скоював якісь злочини, його могли навіть стратити. Кошового отамана обирали лише на рік. Виняток робили для дуже популярних отаманів. Так, Іван Сірко був кошовим отаманом 15 років, а Петро Калнишевський – 10. Проте їх обирали щороку. Без скликання загальної ради всього Війська Запорозького кошовий отаман не міг ухвалювати важливих рішень. Жив він завжди в тому самому курені, що й до обрання кошовим, їв разом з козаками. Тільки наприкінці існування Січі військова старшина почала будувати власні будинки й окремо харчуватися.

Другим за значенням у Війську Запорозькому був військовий суддя. Писар завідував військовою канцелярією, осавул стежив за порядком і гідною поведінкою козаків на Січі у мирний час, а у воєнний – у таборі. Після запорозької військової старшини йшли курінні отамани. Їх обирали на курінних радах. Вони виконували роль інтендантів, тобто зобов’язані були стежити за постачанням продуктів і дров у свій курінь, зберігати гроші та майно в курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові службовці. Так, військовий довбиш скликав козаків для воєнних походів, на ради, релігійні свята, виконував «поліційні» обов’язки. Військовий гарматник завідував всією запорозькою артилерією і боєприпасами. Військовий тлумач був перекладачем. Для керування життям паланок обиралися паланкові начальники на чолі з полковником. Полковник був також начальником бойової частини війська – полку. Військо Запорозьке мало військові знаки (бунчук – мідна або позолочена куля на дерев’яному держаку з прикріпленим кінським хвостом), корогви (прапори) і печатку-герб із зображенням козака з гвинтівкою на плечі, шаблею і списом поруч з ним. Січова корогва (прапор) була малинового кольору. З одного боку прапора був зображений Святий архангел Михаїл, з іншого – білий хрест в оточенні небесних світил.

За доби козаччини, коли відбулось інтенсивне формування української державності, турбота про поповнення державної скарбниці стає першочерговою. Адже лише при наявності необхідних коштів, гетьмани могли здійснювати самостійне управління державою. У Запорозькій Січі ця справа була поставлена на досить високий рівень. На зразок скарбниці Великого князівства Литовського на Січі скарб був сховищем, які надходили в розпорядження кошового отамана і ради. На Січі скарбник (шафар) та його помічники приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум, матеріальних цінностей, будучи підзвітними кошовому і козацькій раді.

Ресурси Січі формувались з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренд, регалій. Останні ж як спосіб одержання доходів базувались на монопольному праві коша розділяти між куренями рибні і звірині лови, ліси та сіножаті. Тривалий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла підживлюватись лише зовнішніми джерелами – військовою здобиччю. Доходи скарбу доповнювали торговельні податки з товарів у момент їх вивозу на ринок, мито за перевози й транспортну торгівлю, – тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав також від притоку золота й срібла, дорогої посуди, зброї, цінних тканин, килимів, коней, худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалось. Скажімо, військова здобич, така важлива в ХVІ – ХVІІ ст., яку брали в Криму і Туреччині, поступово втрачає свою колишню роль. У подальшому Січ все більше нагадувала не фортецю, а торгове місто7.

Основною військовою одиницею був полк, який поділявся на сотні. Козаки були як пішими, так і кінними. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кількість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80–150 човнів. На кожній «чайці» розміщувалось 20–30 веслярів, 50–70 бойових козаків, 4–6 гармат. Запорожці активно захищали український народ від кримських татар і турків. Найбільші козацькі походи були здійснені на початку XVІІ ст. У 1606 р. козаки спустошили Варну – турецький укріплений пункт на Чорному морі; у 1608 р. захопили Перекоп, у 1609 р. – Кілію, Ізмаїл, Акерман. У 1615 р. козаки на 80 «чайках» на очах у турецького султана і його тридцятитисячної армії проникли у Константинопольську гавань і спалили її, а у 1620 р. вони повторили таку саму акцію. У 1616 р. козаки захопили Кафу і звільнили тисячі полонених. У відповідь на це турецький султан Осман ІІ зібрав 160-тисячне військо, разом з кримським ханом напав на Річ Посполиту і у 1620 р. під Цецорою розбив польські війська.

У 1621 р. під час битви 35-тисячного польського війська з турками під Хотином 40 тис. козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним прийшли на допомогу і врятували польську армію від розгрому. Описуючи дії козаків, турецький історик Найма у XVІІ ст. зазначав: «Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи завдяки своїй хоробрості й спритності у морських боях не мають собі рівних в усьому світі». Уже в XVІ ст. Запорозька Січ почала відігравати помітну роль у міжнародних справах. Із Запорозькою Січчю встановлювали відносини Росія, Туреччина, Кримське ханство, Австрія, Венеція, Ватикан. Січ діяла як суверенна держава і у зовнішніх відносинах, і під час воєн.

З огляду на викладене можемо стверджувати, що запорозькі козаки мали всі основні характерні для республіки елементи самостійного державного устрою. Він став основою нового українського козацького державництва у період визвольної війни 1648 – 1657 рр. Самостійність запорожців непокоїла литовську і польську шляхту. Щоб встановити контроль над козаками, було ухвалено рішення взяти на державну службу певну їх кількість і використати в боротьбі проти татар. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ видав універсал про формування полку з 300 козаків. Цих козаків вносили до спеціальних списків – реєстрів, тому вони дістали назву реєстрових козаків. Новий польський король Стефан Баторій у 1578 р. збільшив їх кількість до 600.

Реєстровому козацтву надавались певні права та привілеї. Основні з них такі: право землеволодіння, заняття промислами і торгівлею; отримання плати за військову службу; звільнення від сплати податків та виконання повинностей; обирання гетьмана і старшини на козацькій Раді; наявність власної судової й адміністративної юрисдикції; у містечку Трахтемирів на Київщині мали власний монастир – як шпиталь і арсенал8.

Проте після участі у селянських повстаннях у 1591 – 1596 рр. реєстрове козацтво було ліквідоване і відновлене знов у 1599 р. У 1638 р. його кількість збільшилась до 6 тис. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Старшим реєстру в 1637 р. польський уряд призначив І. Караїмовича. Рядове козацтво, незважаючи на привілеї, знаходилось у складному становищі, невдоволення і протест проти польської шляхти постійно посилювалися.

На початок

З другої половини XVІ ст. розпочалось пробудження національної свідомості українського народу, його духовного відродження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відновлення стають історичною необхідністю.

Історично склалося так, що більшість населення України дотримувались православної орієнтації, а литовсько-польські та угорські магнати – католицької, звідси й статус католицької віри як панівної, а православ’я – як релігії гноблених.

Отже, соціальні, національні, мовно-культурні питання й нарешті національно-визвольний рух не тільки перепліталися з релігійними, а й постійно переломлювалися через призму міжконфесійної боротьби.

Католицизм використовувався магнатами для обґрунтування політики культурного поневолення. Саме з їх легкої руки за українським православ’ям закріпилась назва «схизматика», що урівнювала його з язичництвом і морально виправдовувала найжорстокіше ставлення до корінного населення9.

Культурно-національне відродження в Україні було пов’язане з внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політичною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву Відродження (XІV – XVІ ст.). Культурна відбудова України відбувалася за дуже складних умов, коли більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне пригноблення українського народу посилювалося національно-духовним – принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ’я.

Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, ознакою певного народу.

На початку ХV ст. з Азії стали на християнські землі почали насуватись турки. З метою протистояння християнські можновладці вирішили об’єднати все християнство навколо Папи Римського в одну церкву. У 1439 р. в Італії, у місті Флоренції, відбувся всесвітній церковний собор. Там було присутнє православне духовенство: грецькі владики, київський митрополит Ісидор та ін. Собор ухвалив унію всього християнства. Головою християнства у всьому світі визнали Папу Римського. Унію підтримали грецькі владики, київський митрополит та грецький цісар, що був на соборі. Коли ж православні владики повернулись додому, то побачили, що народ унію сприймає неохоче10.

Не зумівши покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої почали втілювати в життя ідеї єзуїтів – «церковної єдності», або унії, православної та католицької церков під верховенством Папи Римського. При цьому зберігалися православні обряди, служба правилася церковнослов’янською мовою, незмінним залишався й календар. У XVІ ст. позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була в занепаді. Безпосередньою причиною прийняття унії було невдоволення православних єпископів, викликане тим, що у церковні справи почало активно втручатися міщанство, об’єднане у братства, а також східні патріархи, які водночас збирали побори. Вагомою причиною стало намагання верхівки українського православного духівництва добитися рівності з католицькими єпископами. Тому влітку 1594 р. в Сокалі на з’їзді православних єпископів були вироблені умови об’єднання з Католицькою Церквою, а у грудні 1594 р. прийнято постанову про бажання ієрархів відокремитися від Східної Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VІІІ офіційно проголосив визнання унії. Проти унії рішуче виступили князь К. Острозький та інша православна знать.

Щоб розв’язати конфлікт у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд ІІІ за дорученням Папи Климента VІІІ скликав церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собори – православний і уніатський. В уніатському брали участь Київський митрополит М. Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити, три католицьких єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підписали угоду про унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі були присутні два єпископи – Балабан і Копистенський, Білгородський митрополит Лука, дев’ять архімандритів, два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної влади. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору. Згідно з цим рішенням уніатське духівництво, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католиками. Унія вважалась обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Таким чином, православна церква стала, по суті, незаконною. І тільки скрутне зовнішньополітичне становище Польщі на початку XVІІ ст. змусило уряд у 1603 – 1607 рр. піти на деякі поступки православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування). Внаслідок виступів козацтва на початку 80-х років XVІІ ст. польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу», якими узаконив існування Православної Церкви.

Унія, яка була задумана як засіб зміцнення української Православної Церкви, мала непередбачувані наслідки: з однієї Православної Церкви утворилася так звана Уніатська, або Українська греко-католицька церква (УГКЦ, з’єднана з Римом), і Православна не з’єднана, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила в залежність від московського патріарха11.

Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намагання правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах виникають братства, які мали на меті об’єднати широкі маси міщанства і які, виступаючи проти засилля католицизму, були проявом реформістського руху в Україні.

На початку XVІІ ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніпрянщини (з чисельністю населення 15 тис.). Починають відроджуватися духовні традиції Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман П. Сагайдачний за підтримки козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25 років тому після Берестейської унії було ліквідовано і замінено на уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким.

Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-національне відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення освіти і знань серед народних мас, відродження національної мови і традицій, захисту православ’я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.

Наприкінці XVІ ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту. А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом 1490–1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально, розрізнено і тому зазнали поразки.

У XVІ ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби – рух опришків. Уперше про них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі та Молдавії у 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком Гатталою, Василем Чепцем та ін.

Як зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591 – 1593 рр. У 1591 р. К. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ.

У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з К. Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з К. Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі – Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. очолив успішний похід до Молдавії проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Г. Лободою на допомогу С. Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з С. Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Г. Лободою і М. Шаулою – до південної Наддніпрянщини.

Загін С. Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій східній Білорусії. Водночас військо під проводом Г. Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, М. Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяв той факт, що польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським на той момент воювало в Молдавії. Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об’єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана Х. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи М. Буйвіда. У грудні 1595 р. п’ятитисячний загін М. Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з С. Наливайком. Відбулася битва, і хоча М. Буйвід відступив, С. Наливайко поспішив з’єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами C. Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Навесні 1596 р. війська С. Наливайка, Г. Лободи і М. Шаули об’єдналися неподалік Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, М. Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і С. Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. С. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них – 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з С. Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен – 3 версти, козаків наздогнали війська С. Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у С. Жолкевського – 5 тис. Крім того, до останнього приєдналися литовські частини князя М. Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Г. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Г. Лободу, по-зрадницькому схопила С. Наливайка і М. Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. С. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: «Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий артилерист». Ім’я С. Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі «Наливайко» і Т. Шевченко в поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки». Після придушення повстання С. Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. С. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські отримали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.

На початку XVІ ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 р. і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції до Москви. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.

У 1616 р. гетьманом Війська Запорозького було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис., закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа ІІ забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва, де через рік він помер.

Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повернулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у битві під Хотином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено 8‑тисячне військо С. Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв з поляками запорожці знов обрали гетьманом України М. Дорошенка і пішли на переговори, унаслідок яких реєстр було збільшено до 6 тис., але більшість рядових козаків мали повернутися до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових козаків на п’ять полків і місцем їх перебування визначив Київ, Канів, Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і Черкаси. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його обирали козаки, а затверджував король. На відміну від реєстрових козаків Запорозька Січ хоча формально й підпорядковувалася гетьману, але фактично зберігала автономію. У 1628 р. старшим Війська Запорозького було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У березні 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.

Новим Кошовим отаманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив С. Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис., усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію. У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але, незважаючи на це, польська шляхта добилася його страти. У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15‑тисячна польська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Польний гетьман коронний Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-тисячної армії повстанців не стала завершенням ряду повстань. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня.

Вони організували 20‑тисячне військо і в битві під Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна частина війська на чолі з Я. Острянином прорвалася з оточення і відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Д. Гунею прорвалася на територію російської держави. Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість неї вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися зі шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, штовхали їх до нових повстань.

Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п’ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси. Та, незважаючи на це, у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцніли зв’язки козаків із селянством.

Наступне десятиріччя (1639 – 1648 рр.), назване польськими істориками «золотим спокоєм», пройшло без повстань і стало періодом особливо жорстокого соціального та національного гноблення. Десятирічний «золотий спокій» тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів. Посилення в Україні у першій половині XVІІ ст. польсько-шляхетського гноблення викликало невдоволення селян, жителів міст та інших верств населення. Напередодні визвольної війни велика частина території України була під владою Речі Посполитої і поділялася на Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Чернігівське та Руське (з центром у Львові) воєводства. Характерним для цієї пори було зростання великого феодального і монастирського землеволодіння. Особливо великі маєтки мали польські та спольщені українські магнати. Так, А. Конєцпольський мав 18,5 тис. дворів, Вишневецький – 7 тис. дворів, Любомирський – 5 тис. дворів, католицькі монастирі та костели – 50 маєтків. Вимоги шляхти до селян підвищувались, посилювалось їх гноблення. На той час існувало три основні види ренти: продовольча, грошова та відробіткова. Крім того, селяни повинні були платити за будинки і худобу. Панщина на основній території України досягала 3-4 дні на тиждень, а в окремих районах (західних) навіть більше. Усе це підштовхувало селян продовжувати тікати на Січ, вони відмовлялися виконувати обов’язки, спалювали будинки поміщиків, знищували їхні посіви.

Ще тяжчим було становище селян, які жили в маєтках, що їх феодали здавали в оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею. Так, у 1616 р. понад половину українських земель, що належали полякам, орендували єврейські підприємці. Прагнучи швидше повернути за короткий час вкладені гроші та ще отримати й прибуток, вони змушували працювати селян по 6-7 днів на тиждень, карали їх, саджали за найменші провинності до в’язниці. Крім того, орендарям надавалася можливість тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки й тютюну, а потім вони встановлювали найвищі ціни на ці товари. Це не сприяло популярності євреїв-орендарів серед українського населення. Так, англійський історик Норман Дейвіс писав про жорстоку експлуатацію селян шляхетсько-єврейським союзом12.

Тяжким було також становище міських жителів. У Київському та Брацлавському воєводствах проживала майже половина всього населення, що було втричі більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоча багато поселень мали статус міста, а окремі навіть Магдебурзьке право, переважно це були форти, побудовані для захисту населення від татар. Багато жителів міст займалися сільським господарством. Вони виконували також різні повинності: укріплювали замки, вартували в лісах, платили данину за пасіки тощо. Тим самим, багато в чому залежали від магнатів, на території яких були їхні міста. Феодально-кріпосницьке гноблення доповнювалося національним гнітом. Зокрема, у Львові українцям дозволялося жити лише в одному місці, на руській вулиці. Вони не брали участі в управлінні містом, не мали права на вільну торгівлю. Переслідування зазнавали українська мова і культура. Водночас тривала експансія католицької церкви. Усе це спричинилося до визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Маємо достовірний факт, з’ясований відомим істориком О. Максимовичем, що 27 грудня 1595 р. у родині Хмельницьких народився син Богдан. Науковці поставили запитання: де народився Б. Хмельницький? Сучасний вітчизняний дослідник козацтва Т. Чухліб, уточнюючи Лисянку, як місце, де Михайло Хмельницький одружився з козачкою із Переяслава, вказує на те, що серед ймовірних місць народження Богдана Хмельницького одні історики називають Черкаси, Чигирин, інші – Суботів, ще інші – Лисянку13. Вчився Б. Хмельницький в Колегії єзуїтів, дістав добру освіту, знав латинську, українську, російську, польську, турецьку, татарську та французьку мови. У 1620 р. в битві з турками під Цецорою загинув його батько, а Богдан потрапив у полон. Лише через два роки його викупили і він повернувся до свого хутора Суботів, почав служити в реєстровому війську. Брав участь у багатьох сухопутних і морських походах козаків проти Османської імперії, Кримського ханства, у російсько-польській війні 1632 – 1634 рр. У 1638 р. отримав посаду писаря Війська Запорозького, а у 50 років став сотником Чигиринського козацького полку. У 1646 р., коли Б. Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Д. Чаплинський захопив його маєток, убив молодшого сина і вкрав жінку, з якою овдовілий Б. Хмельницький збирався одружитися. Коли численні звертання і скарги до суду не допомогли Б. Хмельницькому, він вирішив помститися. Звільнившись від варти, у грудні 1647 р. разом зі старшим сином Тимофієм Б. Хмельницький втікає до Запорожжя. Там за короткий час зумів дістати підтримку запорожців, захопити човни з продуктами, зброєю і обмундируванням, які прибули для Корсунського реєстрового полку, прогнати з Січі польську заставу. У січні 1648 р. його обирають гетьманом України. Невдовзі Б. Хмельницький звертається з універсалами до українського народу із закликом піднятися на боротьбу проти польської шляхти. Б. Хмельницький висунув до Польщі дві вимоги: визнати самоврядування козацтва й вивести польські війська з України. Проте Річ Посполита визнала їх неможливими і образливими. До Запорожжя прибули посланці великого коронного гетьмана з пропозицією до Б. Хмельницького добровільно піти з Січі, але той відмовився. Тоді М. Потоцький звернувся з універсалом до повстанців із закликом «видати Б. Хмельницького і розійтися». Незважаючи на погрози, з усієї України до Січі йшли нові й нові повстанці. Бажаючи збільшити свої сили, Б. Хмельницький розсилає своїх людей до реєстрових козаків, а сам разом із сином Тимофієм і близькими соратниками їде до Бахчисараю для переговорів з урядом Кримського ханства щодо спільної участі у військових діях проти Польщі. Становище, в якому перебував хан, сприяло укладенню договору. По-перше, хана до цього спонукали його ж мулли, які не бачили іншого виходу поліпшити життя татар, крім ведення війни з Річчю Посполитою. По-друге, Б. Хмельницький залишав у заставу свого сина, і це давало їм якісь гарантії на поживу. Згідно з Бахчисарайським договором хан Іслам-Гірей ІІІ давав 4‑тисячне військо татар на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм, під командуванням якого перебувало від 6 до 20 тис. осіб.

Таким чином, війна стала неминучою. Військо Б. Хмельницького, коли вирушало із Запорожжя, налічувало 9 тис. Назустріч йому йшло польське військо у кількості 12 тис. осіб.

На початок

Визвольна війна 1648 – 1657 рр. була підготовлена всім ходом історичного розвитку України. Козацьке і польське війська просувалися назустріч одне одному. Першою на шляху козацького війська була добре укріплена фортеця Кодак. Не маючи необхідної для штурму артилерії, Б. Хмельницький залишає її в тилу, продовжуючи похід.

Водночас він направляє Івана Ганжу до реєстрових козаків, які пливли Дніпром, щоб об’єднатися з польськими військами. У результаті переговорів реєстрові козаки перейшли на бік повстанців. Перша велика битва між польським військом під командуванням М. Калиновського і М. Потоцького, яке налічувало понад 20 тис., і українськими козаками відбулася наприкінці квітня – на початку травня 1648 р. під Жовтими Водами. Після штурму польського табору, який тривав майже два тижні, Б. Хмельницький 5–6 травня дав генеральний бій, поляки змушені були відступити. Налякані звісткою про поразку і переконані підісланими козаками, що сили повстанців набагато перевищують головні сили польського війська, поляки відступили, залишивши зручні позиції під Корсунем. 26 травня поляки, провідниками яких були козаки Б. Хмельницького, за дуже несприятливих умов зустрілися з 15-тисячним загоном козаків. У цьому бою поляки знову зазнали поразки. У полон було взято близько 9 тис. вояків, у тому числі й командувачів М. Калиновського і М. Потоцького.

На думку Д. Яворницького: «Жовтоводська битва, що відкрила Б. Хмельницькому дорогу в глиб Польщі, мала для українського народу чи не таке значення, як Куликовська для російського: тут покладено кінець ярму Польщі над Україною, і в цій справі головна заслуга належить запорожцям»14.

Перші перемоги козацьких військ сколихнули все населення України. До середини літа 1648 р. були звільнені Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Народні виступи розросталися на західноукраїнських землях. У цей час вмирає польський король Владислав ІV. Упродовж літа Б. Хмельницький перебував зі своїм табором під Білою Церквою. Основні зусилля Б. Хмельницький спрямував на створення дисциплінованої, добре організованої армії, яка складалася з 16 полків і налічувала до кінця літа 40 тис. осіб. По‑перше, Б. Хмельницький не хотів виводити козацькі полки з Наддніпрянщини, оскільки не вірив союзникам – татарам, які після виведення козацьких військ могли кинутися грабувати мирне населення. По‑друге, Б. Хмельницькому важливо було знати, який міжнародний резонанс викличуть його перемоги над поляками.

Поляки, щоб виграти час, почали переговори з Б. Хмельницьким, що дало їм можливість мобілізувати 32 тис. шляхти і 8 тис. німецьких найманців. На чолі нової польської армії стояли Д. Заславський, який любив розкоші, М. Остророг, учений-латиніст, і 19‑річний А. Конєцпольський. Б. Хмельницький, із притаманним йому гумором, охрестив їх «периною», «латиною» і «дитиною». Воюючі армії 23 вересня 1648 р. зустрілися під Пилявцями, де відбулася грандіозна битва, в якій поляки зазнали нищівної поразки. 26 вересня у Старокостянтинові відбулася козацька рада за участю Тугай-бея, яка ухвалила рішення продовжувати наступ на Західну Україну. На початку жовтня армія Б. Хмельницького оточила Львів і могла здобути його. Але через небажання Б. Хмельницького зруйнувати прекрасне місто і завдяки величезному викупу в 200 тис. злотих на користь Тугай-бея облогу було знято.

На початку листопада 1648 р. козацьке військо підійшло до добре укріпленої польської фортеці Замостя і почало готуватися до штурму. У цей час прийшло повідомлення, що новим королем обрано Яна II Казимира, якого й хотів бачити на престолі Б. Хмельницький. 9 листопада до гетьмана прибуло офіційне посольство нового польського короля, який запропонував перемир’я. Б. Хмельницький визнав своє підданство і віддав наказ військам повертатися в Наддніпрянщину. Залишається загадкою, чому Б. Хмельницький, який міг тоді знищити Річ Посполиту, вирішив повернутися. Очевидно, він все ще сподівався, що новий король задовольнить вимоги козацтва. До того ж насувалася зима, війська були дуже втомлені, в Україні почалися голод і чума. Союзники гетьмана – кримські татари – збиралися повернутися додому. Б. Хмельницький розумів також, що вторгнення козацьких військ безпосередньо в польські землі може спричинити вибух масової визвольної боротьби поляків. Таким чином, 14 листопада 1648 р. козаки знімають облогу Замостя і вирушають до Києва. 23 грудня Б. Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустрічало населення. До Переяслава для переговорів 19 лютого 1649 р. прибули польські урядові представники на чолі з А. Кисілем. Наступного дня Б. Хмельницькому передали від нового короля гетьманську булаву і червону корогву з білим орлом. У результаті переговорів, що тривали тиждень, було вирішено відкласти складання реєстру Війська Запорозького до весни. До того часу польські та литовські війська не повинні були ступати в межі Київського воєводства, а козакам заборонялося переходити за річки Горинь і Прип’ять. Під час переговорів Б. Хмельницький твердо заявив, що його мета – звільнити український народ від гноблення Речі Посполитої і що майбутній кордон між Річчю Посполитою й Україною повинен визначатися по р. Віслі. Під час переговорів у Переяславі були також угорські, турецькі, татарські, волоські та московські посли.

З Москви в Україну 16 березня 1649 р. прибуло перше офіційне російське посольство на чолі з дипломатом Г. Унковським. У квітні в Чигирині відбулися переговори між ним і Б. Хмельницьким. Після закінчення переговорів до Москви з російським посольством для продовження українсько-російських відносин направили чигиринського полковника Ф. Вешняка.

У той самий час король Ян II Казимир, відклавши на кілька місяців переговори, зібрав нову армію і 28 липня вирушив у похід проти українських козаків. Він видав універсал, яким позбавляв Б. Хмельницького гетьманства, на його місце призначив С. Забуського, а за голову Б. Хмельницького встановив винагороду 10 тис. злотих. Наприкінці липня козацькі загони оточили 15‑тисячне військо Я. Вишневецького у Збаражі. На допомогу їм поспішили основні сили Казимира. У результаті несподіваного маневру Б. Хмельницький напав на них під Зборовом і оточив. Поляки зрозуміли, що поразка неминуча, і 5 серпня король Ян II Казимир звернувся з листами про перемир’я до українського гетьмана і кримського хана. Іслам-Гірей, підкуплений поляками, відвів своє військо і поставив перед Б. Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. Український гетьман змушений був піти на переговори з поляками, по суті випустивши з рук повну перемогу над ворогом. Відбулися переговори, у результаті яких був підписаний Зборівський договір. Що він передбачав? По‑перше, встановлювався 40-тисячний козацький реєстр. По‑друге, Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства перейшли у відання гетьманської адміністрації; польському війську і євреям заборонялося перебувати на цій території; урядові посади дозволялося обіймати лише козацькій старшині та православній шляхті. По‑третє, ліквідовувалась унія (це питання мало бути розглянуте на найближчому сеймі), а православний митрополит діставав право на місце в сенаті. По‑четверте, усім повстанцям було оголошено амністію. Таким чином, були закріплені основи формування української козацької державності на території трьох воєводств – Київського, Чернігівського і Брацлавського. Дуже важливим у цьому питанні було визнання досить великого реєстру Війська Запорозького, що поділялося на 16 військово-територіальних адміністративних полкових одиниць. У руках полковників зосереджувалася військова, адміністративна, судова і фінансова влада. Під час бойових дій кількість полків народної армії збільшувалася до 36, від битви до битви підвищувалась і їхня військова майстерність.

Проте після Зборівського договору не всі верстви населення дістали відповідні права і свободи. Тяжким залишалося економічне становище України. Багато рядових козаків і селян змушені були повернутися до маєтків своїх панів і працювати на них. Крім того, татари знову почали захоплювати і продавати на ринках українських людей. Через це у багатьох районах України почали проявлятися невдоволення, на початку 1650 р. незабаром після Зборівської угоди Б. Хмельницького з поляками, коли вся українська маса, що чекала великих благ від походів Б. Хмельницького проти поляків, лишилася невдоволена як договором, так і самим гетьманом. Тоді у Запорожжі навіть спалахнув озброєний виступ проти гетьманської адміністрації, який незабаром Б. Хмельницький придушив15.

Умовами Зборівського договору не була задоволена і польська шляхта, яка вважала, що пішла на надто великі поступки козакам і прагнула «вогнем і мечем» втихомирити козаків. Таким чином, Зборівський мир не міг бути тривалим.

Наприкінці 1650 р. на сеймі було ухвалено рішення готуватися до війни і зібрати для цього величезний податок – 48 млн злотих, за рахунок чого сформувати 36 тис. польського і 18 тис. литовського війська. Очолив військо М. Калиновський. У ніч з 9 на 10 лютого 1651 р. передові польські сили напали на прикордонні загони козаків і вторглися у Брацлавщину. Тут у бою за місто Красне загинув відомий полковник Д. Нечай, про подвиги якого український народ склав багато пісень. М. Калиновський на чолі війська просувався до Вінниці.

Тут його зустріли козацькі війська на чолі з Іваном Богуном. Битва тривала з 28 лютого по 11 березня. Поляки були розбиті і втекли спочатку в місто Бар, а потім у Кам’янець-Подільський. Шляхта не могла примиритися з поразкою і почала збирати нові сили для боротьби. Ян ІІ Казимир упродовж травня збирав свою армію в місті Сокалі, звідки перевів її у червні під місто Берестечко, де на правому березі р. Стир і був створений укріплений табір 15‑тисячної королівської армії.

Козацька рада, враховуючи рішення польського сейму, також ухвалила рішення про підготовку до війни. Для цього ще взимку до Бахчисарая та Очакова було направлено послів з проханням до татар надати військову допомогу. Намагаючись дістати підтримку Угорщини, Б. Хмельницький відіслав послів до Юрія Ракоці, обіцяючи підтримати кандидатуру його молодшого брата Сигізмунда на польський престол. Побоюючись свого північного сусіда, литовського гетьмана Я. Радзивілла, Б. Хмельницький приймає в Білій Церкві його послів і домовляється про нейтралітет. Складною ситуацією, що склалася в Україні (бажаючи поставити її в залежність від султана), вирішили скористатися в Туреччині. З цією метою до Б. Хмельницького прибули посли турецького султана, пропонуючи військову допомогу. Та гетьман відмовив їм, посилаючись на те, що Україна не має можливості утримувати іноземні війська. Відмовився він і від допомоги молдавського господаря В. Лупула і був правий, оскільки невдовзі і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо Б. Хмельницького. Водночас гетьман шукав шляхи впливу на російського царя, який, дотримуючись нейтралітету, зайняв позицію вичікування. Одночасно з дипломатичними кроками Б. Хмельницький збирає своє 100-тисячне військо під Зборовом. Сюди ж прибувають 50 тис. татар на чолі з Іслам-Гіреєм. А тоді все військо рушає під Берестечко назустріч ворогові.

Тут, на берестецьких полях, де сходяться землі сучасних Львівської, Волинської та Рівненської областей, влітку 1651 р. відбулася битва, в якій взяли участь понад 300 тис. воїнів з обох боків. Ця битва була найбільшою за чисельністю її учасників на території України до початку XX ст. Вона тривала три дні (28–30 червня). Невідомо, як би склалася подальша доля й історія українців, якби не підступна зрада татарського хана Іслам-Гірея. У вирішальний момент, коли поляки почали відступати, він, злякавшись обстрілу артилерії, зняв з лівого флангу своїх 50 тис. татар і почав відступати. Гетьман кинувся услід за ним і наздогнав під Ямполем. Іслам-Гірей пообіцяв повернутися, але замість цього продовжував утікати, захопивши з собою й Б. Хмельницького і залишивши козацьке військо без вождя. Козаки опинилися в тяжкому становищі: з трьох боків вони були оточені ворогами, а з четвертого – болотом. Битва тривала цілий день, а вночі козаки змушені були відступити. На лівому березі р. Пляшівки вони спорудили земляні укріплення, де впродовж 10 днів вели оборонні бої, чекаючи повернення гетьмана. Та сили були нерівні. Тоді І. Богун, обраний наказним гетьманом, ухвалив рішення врятувати армію і зброю для подальшої боротьби, вивівши її з оточення через болота та річку.

Більшість полків вийшла з оточення, але на переправі через болото загинуло багато людей, козаки втратили весь обоз, велику частину артилерії. Вранці наступного дня польське військо вело бої з козацькими загонами, що залишилися для прикриття відступу. Останні 300 козаків зупинили поляків на оточеному болотами маленькому острові Гайок, упродовж дня точився нерівний бій. Поляки пропонували їм здатися, обіцяючи зберегти життя, але всі козаки добровільно обрали смерть, б’ючись до останньої краплі крові. Докладно ці події описані у творі історика М. Костомарова «Богдан Хмельницький» і у вірші Т. Шевченка «За яром яр». Вирвавшись з оточення, І. Богун з боями пробився до Київського воєводства, де зустрівся поблизу Білої Церкви з Б. Хмельницьким, який зумів викупитися з татарського полону. Вони почали збирати сили для продовження боротьби. Водночас велася напружена дипломатична підготовка нового етапу боротьби з Річчю Посполитою.

18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний мирний договір. Згідно з договором козацький реєстр передбачалося скоротити до 20 тис., козацька територія обмежувалася тільки Київським воєводством, питання про унію навіть не обговорювалося, шляхта знову поверталась у свої маєтки, гетьмана позбавляли права мати відносини з іноземними державами. Умови Білоцерківського договору викликали невдоволення українського народу. Спираючись на військову силу, шляхта почала повертатися в Україну. За винятком небагатьох включених до реєстру, більшість селян і козаків опинилися перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути цього, тисячі людей втікали на прикордонну з Москвою територію, де їх приймали і дозволяли встановлювати козацькі порядки. Ці поселення поклали початок так званої Слобідської України (територія сучасної Харківщини). Такими подіями закінчився дуже тяжкий для України 1651 р. Б. Хмельницький продовжував зміцнювати зв’язки з Москвою. До Москви 9 січня 1652 р. було направлено нове козацьке посольство на чолі з Полтавським полковником І. Іскрою. Тим часом польська шляхта продовжувала мстити козакам. Так, у квітні 1652 р. у Корсуні на вимогу польського уряду і у присутності його представників за невиконання умов Білоцерківського договору були розстріляні миргородський полковник М. Гладкий та корсунський полковник Л. Мозиря. Такий самий вирок винесли і прилуцькому полковнику С. Герасименку, але дізнавшись про це, Б. Хмельницький не тільки повністю виправдав полковника, а й відзначив його за військові заслуги. На початку травня в Чигирині відбулася козацька рада. Враховуючи акти свавілля, насилля, помсти, було прийнято рішення розірвати мирні відносини з Польською Короною.

У травні 1652 р. війська Б. Хмельницького поблизу с. Батіг, що на межі Поділля і Молдавії, зустрілися з 30-тисячною польською армією і вщент розгромили її. Перемога під Батогом піднесла моральний дух українського народу, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах. Пережив особисту трагедію і Б. Хмельницький. Під час боїв під Сучавою (Молдавія) був поранений і невдовзі помер його син Тимофій, якого він сподівався посадити господарем у Молдавії. Водночас тривала активна дипломатична діяльність гетьмана. У листопаді 1652 р. до Москви було направлено посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним, яке повинно було погодити питання про військовий союз України з Московією. У 1653 р. Б. Хмельницький звернув свою увагу на північного сусіда – Швецію, яка була у ворожих відносинах з Польщею. Відбувається обмін посольствами з Ю. Ракоці, королем Угорщини. Успішною виявилася місія в Туреччину. У відповідь до Чигирина прибув турецький посол Магомет-ага з грамотою і багатими подарунками для Б. Хмельницького. Гетьман їх прийняв, але не погодився на пропозицію султана перейти в його підданство. Турецький султан вважався вигідним кандидатом на роль заступника і захисника України на міжнародній арені. Він був досить сильний, щоб не допустити нападу поляків на Україну і водночас дуже віддалений, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Тому ще у 1651 р. після обміну посольствами Оттоманська Порта формально взяла за своїх васалів гетьмана і Військо Запорозьке на тих самих умовах, що їх мали Крим і Молдавія. Проте через поширену серед українців ненависть до «турецьких бусурманів» і внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненною.

Найпопулярнішим кандидатом на роль заступника України був православний московський цар. Упродовж повстання Б. Хмельницький звертався до царя про допомогу Україні в ім’я спільної для них православної віри. Тим часом Москва, зазнавши великих втрат у недавній війні з Польщею, вирішила почекати, поки козаки і поляки не виснажать один одного. Проте в 1653 р., коли українці почали погрожувати, що погодяться на турецьку пропозицію, цар Олексій Михайлович більше не зміг зволікати з рішенням і 1 жовтня 1653 р. скликав Земський собор, де було схвалено рішення про возз’єднання України і Московії. Приймаючи це рішення, цар сподівався відібрати захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії, а також розширити свою територію і вплив. Поряд з цим у 1653 р. в Україні тривали військові дії. Польське військо просувалося до Наддніпрянщини. Супротивники зустрілися під Жванцем поблизу Кам’янця-Подільського. І знову польська армія опинилася на грані повного розгрому. Та історія повторилася: кримський хан, який не хотів допустити посилення будь-якої сторони, пішов на переговори з польськими представниками. Згідно з укладеним миром Ян II Казимир зобов’язувався відновити дію Зборівського договору. Польський уряд повинен був сплатити ханові 140 тис. злотих і дозволяв йому брати ясир на українських землях. Б. Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору. Воєнні дії припинились 16 грудня 1653 р. З похідного табору під Гусятином Б. Хмельницький повідомив московським послам про перемир’я і від’їзд до Переяслава.

До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло московське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимоша і прибув до Переяслава лише 6 січня 1654 р. За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава приїхала козацька старшина, яка підтримала рішення про союз з Московією. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були присутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промовою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських територій, про національне пригноблення українського народу і наголосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційних кандидати на цю роль: польський король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А найкращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький сподівався, що згідно із заведеною у Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони – українці присягнуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і поважати їхні права і привілеї. Проте В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає підданим. Розсердившись, Б. Хмельницький вийшов з церкви, пригрозивши взагалі ліквідувати угоду. Та В. Бутурлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втратити підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Переговори тривали два дні (9–10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою затвердить вольності (права) України.

Далі протягом двох днів Б. Хмельницький з І. Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому числі – бажання гетьмана, щоб в Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3 тис. московського війська, коли йшлося про 60 тис. реєстрових козаків на 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було необхідно для України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежності від Польщі, – це було найголовнішим на той момент16.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. Історик О. Оглоблин у кількох словах резюмує сенс переговорів: 1) встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією московського царя над Україною; 2) дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української держави17.

Невдовзі після цього царські чиновники роз’їхалися по 117 містах приймати присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. Присягу дали 127 тис. воїнів. Однак старшини Полтавського і Кропивнянського полків відмовилися давати присягу, заявивши, що за котів (соболів) не продаватимуть душу, а московських послів побили.

З того року в Україні виникла сильна партія, що не бажала стати підданими Московського царя. Проти союзу з Москвою виступили полковники І. Сірко, І. Богун, М. Гладкий, Г. Гуляницький та ін. Зокрема, І. Богун і пізніше не дав присяги. З відомих осіб козацького стану до цієї партії належав Іван Сірко, згодом знаменитий кошовий отаман запорозьких козаків. Не бажаючи залишатись в Україні, І. Сірко незабаром покинув її та вернувся до Запорожжя18.

Так само негативно ставилися до союзу України і Московії Київський митрополит Сильвестр Косов та інші представники вищого духовенства, бо незважаючи на спільність релігій українське православ’я відрізнялося від російського: українська церква підпорядковувалася Візантійському патріарху, а російська – російському.

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві у березні 1654 р. (так звані Березневі статті). Він передбачав права і привілеї української шляхти та козацької старшини; 60‑тисячний козацький реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації; право Війська Запорозького обирати гетьмана; право на невтручання царських воєвод у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вольностей; збереження прав київського митрополита; наявність військових застав на кордоні України з Польщею і козацької – у фортеці Кодак; захист України від нападів татар та ін.

Вільні вибори гетьмана, незалежний суд, власні фінанси, невтручання військової адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького, можливість закордонних зв’язків – це були політичні вимоги, які свідчили про те, що між Україною і Московською державою мали встановитися міждержавні відносини, при яких Україна зберігала б державну самостійність – як внутрішню, так і зовнішню – за умови певного контролю з боку царя як протектора, за що йому належала відповідна грошова данина.

Під час переговорів у Москві після остаточної редакції грамоти Б. Хмельницького і «Статей» з 23 пунктів залишилося 11. Частину статей було об’єднано, а окремі ввійшли до тексту «Жалуваної грамоти», яку цар передав Б. Хмельницькому посольством генерального судді Війська Запорозького С. Зарудного. Більшість статей було прийнято без змін. Питання про Березневі статті 1654 р. і оцінка угоди були й лишаються предметом численних суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінали документів втрачені, збереглися тільки неточні чернетки, копії, переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом існувало п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права В. Сергєєвича, угода була персональною унією між Москвою та Україною, згідно з якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з історії російського права М. Дьяконов стверджував, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безперечно погоджувалися на поглинання їх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією».

Російський історик В. Мякотін і український історик М. Грушевський вважали, що Переяславська угода 1654 р. була формою васальної залежності, згідно з якою сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внутрішні справи; українці ж зобов’язувалися платити цареві податки, надавати військову допомогу тощо19.

Історик В. Липинський стверджував, що угодою 1654 р. встановлювався тимчасовий військовий союз між Москвою та Україною.

У багатьох працях радянських учених тлумачення Переяславської угоди полягає в тому, що ця угода розглядається як кульмінаційний момент у багатовіковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що возз’єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 – 1654 рр.

Аналізуючи договір, зазначимо, що Б. Хмельницький вважав його звичайним договором протекції: союзом із сильним сусідом для боротьби проти ворога, тим більше, що Україна на той час вже була визнана європейською державою, тобто суб’єктом міжнародних відносин. Як приклад наведемо слова шведського короля Карла Х, виголошені ним у 1656 р.: «Ми знали, що між великим князем Московським і народом запорозьким існує певний договір, але такий, який залишив свободу народу цілою і непорушною». У 1657 р. послів Б. Хмельницького в Австрії вітали як вельможних і славних радників, котрі представляють славну і войовничу республіку. На жаль, у Москві це розуміли по іншому. Згідно з Березневими статтями 1654 р. між Україною і Московською державою встановлювалися невизначені відносини. З одного боку, за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади, фактично в нього залишалися функції загальнодержавного управління. З іншого боку, московський уряд всупереч бажанням козацької старшини розширити і зміцнити українську автономію уміло й обережно перетворював Україну на звичайну провінцію Московської держави. У наступні роки Москва розпочала політику пригноблення українського народу, його закріпачення.

Б. Хмельницький невдовзі відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагався не брати участі в походах, які планував московський уряд. Розчарування Б. Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові  Х Ґуставу нагоду зайняти влітку 1655 р. північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва 24 жовтня 1656 р. уклала з поляками Віленське перемир’я і разом з ними виступила війною протии Швеції. Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений цією угодою. Тому в жовтні 1656 р., ігноруючи протести Москви, Б. Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбургом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з’єднати їх з правобережною Україною.

Проте на початку 1656 р. Б. Хмельницький тяжко захворів. Навесні 1657 р. гетьманську владу він передав синові Юрію. 6 серпня 1657 р. Б. Хмельницький помер і був похований в Іллінській церкві в Суботові.

Важко переоцінити вплив Б. Хмельницького на українську історію. Проте діяльність його оцінюється неоднозначно. У більшості досліджень підкреслюється його роль у відновленні української політичної організації, у створенні могутнього високоорганізованого війська, у вихованні плеяди нових діяльних військових керівників, у відродженні почуття національної гордості українського народу, в організації його на визвольну боротьбу проти польської шляхти. Звісно, не обминули Б. Хмельницького невдачі, помилки й прорахунки, але багато з них пов’язані з історичними обставинами. Тим часом провину за ці помилки багато істориків і письменників переклали тільки на Б. Хмельницького. Так, ще у XVІІІ ст. Григорій Сковорода писав про нього: «Будь славен во век, о муже, избранне Вольности отче, герою Богдане». Український поет Т. Шевченко називав Б. Хмельницького «геніальним бунтівником», героїзував його як народного ватажка, що підняв народ на боротьбу за волю і власну державу20. Водночас у таких творах як «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові…», «Якби-то ти Богдане, п’яний…», Т. Шевченко негативно оцінює діяльність Б. Хмельницького за те, що той віддав Україну під владу Росії21.

У середині XІX ст. український історик М. Костомаров хвалив Б. Хмельницького за налагодження зв’язків із Росією і критикував за закулісні відносини з турками. Гостро критикував Б. Хмельницького український мислитель XІX ст. П. Куліш, на думку якого той начебто започаткував період смерті, розвалу, анархії і культурного занепаду України.

У XX ст. М. Грушевський висловив сумнів щодо існування у Б. Хмельницького чітких цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися швидше обставинами, а не навпаки. Проте багато українських істориків на чолі із В. Липинським дійшли висновку, що гетьман прагнув створити фундамент української державності свідомо і послідовно, і без цих спроб відродити українську державу було б неможливо. Радянські ж історики одностайно схвалювали дії Б. Хмельницького, відзначаючи його роль як керівника повстання народних мас і особливо в об’єднанні України та Московської держави. Протилежну оцінку дав О. Оглоблин. Він оцінив історичну постать Б. Хмельницького в історії Української держави так: «Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти – Хмельницький скрізь виступав як державний діяч великого формату»22.

З висоти сьогоднішнього часу сучасні історики переконливо доводять, що оцінки необхідно узгоджувати з контекстом тієї доби – неоднозначної і суперечливої. Водночас дослідники переконливо констатують – гетьман України Б. Хмельницький посідає гідне місце у перших рядах лідерів європейських держав.

Таким чином, український народ повністю оговтався після монголо-татарських завоювань, на землі колись могутньої держави Київська Русь прийшли литовські князі. В перші часи українці під новою владою почувалися вільно, адже литовці не утискали їх віри, мови, прав чи звичаїв. Та вже у ХV – ХVІ ст. посилився вплив поляків, починається відбирання прав і процес закріпачення населення. Українці перестали почувати себе господарями на власній землі.

Проте, свободолюбивий народ шукав виходу – йшов у степ, за дніпровські пороги – на Запорожжя. Там, у вільних, але дуже небезпечних місцях і виник український різновид європейського лицарства, особливий воєнний стан – козацтво, який зростав чисельно, поповнюючись енергійними та завзятими, сміливими й талановитими вояками. Козаки стали провідною силою, що сприяла формуванню сучасного українського народу. Козак і українець означало те ж саме, а українців у світі називали «козацьким» народом.

У козацьких поселеннях – Січах козаки мали свій устрій, свої клейноди, свої правила, звичаї і закони, за якими жили. Головним законом слугували такі принципи як честь і справедливість. Тому козаки були згуртовані, а це робило їх єдиною, могутньою військовою силою.

Прославили козацтво хоробрі, талановиті ватажки: Остап Дашкевич, Дмитро Вишневецький, Іван Свірговський, Богдан Ружинський, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Северин Наливайко, Максим Кривоніс, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Сулима та ін. Гетьманство Богдана Хмельницького поклало край так званому золотому спокою. Національно-визвольна війна 1648 – 1657 рр. – це яскрава і вагома сторінка в історії українського народу. Це був переломний етап, який змінив подальшу його долю. Характерними для цього періоду є не лише військові успіхи, а й піднесення суспільної свідомості, творчих сил, економіки, завдяки чому український народ і зміг вести тривалу й важку війну з таким сильним суперником як Річ Посполита. Видатний гетьман Б. Хмельницький – рішучий борець за правду, поклав своє життя за свободу українського народу, але історичні обставини, зокрема, зрадництво татар і Московського царства скоротило йому віку і не дали здійснитися гетьманським мріям – укріпити щойно відроджену українську державність і назавжди утвердити в тогочасному політикумі вільну та незалежну Україну.

На початок

 

Найважливіші події23

Період

 

Подія

1490-ті

Перші документальні згадки про українських козаків.

1490–1492

Повстання в Галичині проти шляхти під проводом Мухи.

1556

Заснування Д. Вишневецьким Запорозької Січі на о. Хортиця.

1572

Початок реєстрового козацького війська. Універсал польського короля Сигізмунда ІІ Августа.

1591–1593

Козацько-селянське повстання на чолі з К. Косинським.

1594–1596

Козацько-селянське повстання на чолі з С. Наливайком.

1596

Брестська церковна унія.

1620

Відновлення православної ієрархії в Україні.

1621

Битва під Хотином.

1630

Козацьке повстання на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясило).

1637

Козацько-селянське повстання на чолі з Павлюком (Павло Бут).

1638

Козацько-селянське повстання на чолі з Я. Острянином і Д. Гунею. «Ординація Війська Запорозького реєстрового».

1646,
жовтень–листопад



Підготовка до повстання козаків на чолі з Б. Хмельницьким.

1648–1657

Гетьманування Б. Хмельницького. Національно-визвольна війна.

1648, травень

Перемога козацького війська під Жовтими Водами, Корсунем.

1648, вересень

Перемога Богдана Хмельницького під Пилявцями.

1649, серпень

Розгром польського війська під Зборовом.

1650, вересень

Підписано Договір про союз Молдавії з Україною.

1651, червень

Битва під Берестечком.

1654, 8 січня

Відбулася Переяславська рада.

1656, 24 жовня

Віленське перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою.

1656, жовтень

Вступ Б. Хмельницького у коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбургом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої.

1657, січень–червень

Україно-семигородське військо на чолі з князем Юрієм ІІ Ракоці й полковником А. Ждановичем зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою.

1657, 11 липня

Битва під Магеровом. Перемога польського війська над об’єднаною семигородсько-козацькою армією.

1657, 6 серпня

Смерть Б. Хмельницького.

 

1 Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. / Д.І. Яворницький; [пер. з рос. І.І. Сварника]. – Т. 2. – Львів: Світ, 1991. – С. 6.

2 Там само. – С. 7.

3 Там само. – С. 8.

4 Лановик Б.Д. Історія України: навч. посіб. / Б.Д. Лановик, Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич [за ред. Б.Д. Лановика; 2-ге вид., переробл.]. – К.: Т-во «Знання», 1999. – С. 71–72.

5 Сокур В.В. 390-річчя військово-морського флоту України / В.В. Сокур // Дивосвіт. – 2004. – № 4. – С. 20–21.

6 Збірник наукових статей за результатами конкурсу «Звичаєве право Запорозької Січі» / за заг. ред. С.М. Тимченка, Т.О. Коломоєць. – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. – С. 53–54.

7 Сокур Ю.В. Правові основи торговельно-транспортного підприємництва в Україні (на матеріалах чумацького промислу ХVІІ – ХІХ ст.) / Ю.В. Сокур; [монографія]. – К.: Фейвор, 2009. – С. 141–142.

8 Земерова Т.Ю. Історія України. Практичний довідник. 2-ге вид.: доп. та перероб. / Т.Ю. Земерова, І.М. Скирда. – Х.: ФОП Співак Т.К., 2010. – С. 67.

9 Ковальський Б.П. Історія України: курс лекцій з комплексною методикою самостійної роботи студентів для підготовки бакалаврів у вищих навчальних закладах. Ч.1: Від історичних коренів до середини ХVІІ ст. / Б.П. Ковальський, В.В. Киричук, В.О. Солодько та ін. – К.: НМК ВО, 1993. – С. 104.

10 Наш Г. Історія українського народу / Г. Наш. – К.: Богдана, 1993. – С. 79.

11 Горбач Н.Я. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: підручн. / Н.Я. Горбач, С.Д. Гелей, З.П. Росінська та ін. – Львів: Каменяр, 1992. – С. 118.

12 Норман Дейвіс. Європа. Історія [Norman Davies. Europe. A History] / Д. Норман. – К.: Основи, 2000. – C. 857.

13 Чухліб Т. Хмельницький Богдан-Зіновій / Т. Чухліб // Край козацький. Довідник з історії Лисянщини / [Щербатюк В. (кер. авт. кол.), О. Беззубець, К. Безрідна, О. Березовський та ін.]. – К.: Наукова думка, 2004. – С. 290.

14 Яворницький Д.І. Вказ. праця. – С. 161.

15 Яворницький Д.І. Вказ. праця. – С.162.

16 Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.2: Від середини XVІІ століття до 1923 року / Н. Полонська-Василенко; 3‑тє вид. – К.: Либідь, 1995. – С. 24–25.

17 Там само. – С. 25.

18 Яворницький Д.І. Вказ. праця. – С. 166.

19 Ковальський Б.П. Вказ. праця. – С. 120.

20 Кузьминець О. Вплив творчості Т. Шевченка на формування ідеї української державності / О. Кузьминець, В. Довбня, В. Щербатюк // Шевченків край / [Щербатюк В., Березовський О., Верговський С. та ін.]. – К.: Наукова думка, 2009. – С. 48.

21 Шевченко Т.Г. Кобзар / Т.Г. Шевченко. – Х.: Школа 2007. – С. 108, 301; Кузьминець О. Вказ. праця. – С. 49.

22 Лановик Б.Д. Вказ. праця. – С.100.

23 Гусєв В.І. Історія України: підруч. для інозем. студ. вищ. навч. закл. / В.І. Гусєв, Г.Д. Казьмирчук, В.П. Капелюшний, М. Г. Казьмирчук, Г.С. Черевичний; кер. авт. кол. Г.Д. Казьмирчук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. – С 59, 74, 94.

На початок

На Тверской улице в Москве, место в первом ряду от царей до Советского Союза и путинской России

МОСКВА. Тридцать лет назад Советский Союз прекратил свое существование. В последний раз флаг был спущен 25 декабря 1991 года. Этот момент до сих пор вызывает у наследников СССР глубокие вопросы: «Кем мы были как Советы и куда мы идем как русские?»

Многие ответы можно найти на главной улице Москвы, которая с 1932 по 1990 год называлась улицей Горького, в честь писателя Максима Горького, и переименованной в Тверскую улицу, дань уважения древнему городу Твери, когда Советский Союз был наводнен последними -вздох реформ.

Это была витрина Советского Союза, демонстрирующая светлое будущее, которое должен был принести управляемый Кремлем коммунизм. Здесь обедал КГБ, богатые тратили свои рубли, Владимир Ленин произносил речи с балкона, а власти использовали свою власть против одного из самых известных советских диссидентов Александра Солженицына.

Вид на Тверскую улицу с верхнего этажа гостиницы «Националь» в 1980 году и в августе. Изменения улицы на протяжении десятилетий охватывают сдвиги в повседневной жизни от Советского Союза в 1920-х годах до сегодняшней России.(Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

В 1990-е годы Тверская олицетворяла излишества постсоветской вседозволенности, связанные с быстрыми деньгами. В последующие годы он был заполнен полным надежд сторонников демократии. А теперь , при президенте Владимире Путине, это символ его мечты о возрождении России как великой державы, возрождении былой славы и подавлении любого сопротивления его правлению.

Присоединяйтесь к туру по знаменитой Тверской улице в Москве.

Гостиница «Националь»: С чего начиналась советская власть

Окно комнаты 107 гостиницы «Националь» выходит на Красную площадь и Кремль.Отсюда открывается прекрасный вид на могилу Ленина, что вполне уместно, поскольку он был самым известным гостем номера 107.

Кремль был поврежден во время русской революции 1917 года. Поэтому в марте 1918 года Ленин и его жена переехали в номер 107 на семь дней, сделав гостиницу первым домом советского правительства.

Гостиница «Националь» в Москве, сверху: Произведение в стиле соцреализма, которое художникам было приказано перенять в 1930-е годы, до сих пор украшает гостиницу; Елена Позолотина работает в отеле с 1995 года; гостиница с рестораном построена в 1902 г.; National принимал известных гостей, в том числе советского лидера Владимира Ленина, тогдашнего сенатора.Барак Обама (штат Иллинойс) и актер Джек Николсон. (Фотографии Артура Бондаря для The Washington Post)

В отеле National, построенном в 1902 году в эпоху имперской России, также размещались другие советские лидеры, включая Льва Троцкого и Феликса Дзержинского, шефа тайной полиции. Здание по-прежнему использовалось советским правительством в качестве общежития для официальных партийных делегатов и было переименовано в Первый Дом Советов в 1919 году.

Теперь гости могут остановиться в той же комнате, что и Ленин, примерно за 1300 долларов за ночь.В последние годы отель принимал известных гостей, включая Барака Обаму (когда он был сенатором) и актера Джека Николсона.

История продолжается под рекламой. что это главная улица нашего города», — сказала Позолотина. «Этот уголок Тверской, который мы занимаем, бесценен.

План Сталина: «Здание движется»

Когда в 1935 году советский лидер Иосиф Сталин потребовал масштабной перепланировки Москвы, поступил приказ превратить скромную улицу Горького в широкий, внушающий благоговейный трепет бульвар.

Инженер Эммануэль Гендель должен был перемещать массивные здания, чтобы освободить место для других. Были взорваны церкви и монастыри, их заменили редакции газет и огромный кинотеатр.

Московскую центральную глазную больницу срезали с фундамента, повернули на 97 градусов, подняли домкратами, привязали к рельсам и отодвинули на 20 ярдов — хирурги все это время работали, по крайней мере, так сообщали официальные СМИ в то время.

В 1935 году советский лидер Иосиф Сталин потребовал расширить скромную дорогу, которая тогда называлась улицей Горького. Здания были перемещены, как показано на этой фотографии 1940-х годов. Сегодня дорога представляет собой широкий бульвар, известный как улица Тверская. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

Дочь Генделя, которой тогда было около 8 лет, гордо встала у микрофона, объявив: «Внимание, внимание, здание движется». Татьяна Ястржембская, внучка Генделя и президент благотворительного фонда «Зимний бал» в Москве, вспоминает, что Гендель превозносил коммунизм, но также наслаждался наградами элиты.По ее словам, он водил прекрасную машину и всегда привозил семье лучшие пирожные и конфеты.

Крупнейшим зданием на улице Горького, перенесенным Генделем, было Саввинское дворище. Самым сложным был Моссовет, или Московская мэрия, с балконом, где Ленин произносил речи. Здание бывшей резиденции московского генерал-губернатора пришлось перенести вместе с подвалом. Первый этаж был бальным залом без центральных структурных опор.

Переезд домов на ул. Горького в 1940 г. Слева направо: Механик у пульта управления регулирует подачу электроэнергии во время перемещения дома; почтальон проходит мимо переезда; специалист разматывает телефонный кабель при переезде здания для обеспечения бесперебойной связи; Под домом уложили 13 рельсовых путей, на которые уложили 1200 металлических катков.(Фото РГАКФД)

Навыки Генделя применялись по всему СССР — выпрямление башен старинных мечетей в Узбекистане, изобретение способа вытаскивания танков из рек во время Великой Отечественной войны и консультирование по Московскому метрополитену.

Как и многие самые яркие таланты Советского Союза, Гендель обнаружил, что его свобода ненадежна. В 1937 году его бывшей жене позвонили из службы внутренней разведки КГБ и попросили донести на него. Она отказалась, и он избежал ареста.

Крупнейшим перенесенным зданием на улице Горького было Саввинское дворище, которое видно за угловым зданием на этом фото 1938 года, за год до его переноса; теперь он спрятан за No.6 на Тверской улице. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post) По грандиозному плану Иосифа Сталина по улице Горького пришлось перенести Московскую ратушу вместе с подвалом. Здание показано в 1986 году и в сентябре. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

«Я считаю, что его арестовали и отправили в лагеря не потому, что он был уникальным специалистом», — сказала Ястржембская. Вторая мировая война, известная в России как Великая Отечественная, нарушила Генплан улицы Горького.

Ресторан «Арагви»: пристанище КГБ

В 1930-е годы глава элитной тайной полиции НКВД Лаврентий Берия, один из архитекторов сталинских репрессий, приказал построить государственный ресторан , Арагви, чтобы продемонстрировать еду из своей родной Грузии.

Однажды ночью агенты НКВД прибыли на нескольких черных автомобилях в скромную грузинскую столовую в Москве, которую когда-то посещал Берия. Агенты приказали повару Лонгинозу Стажадзе идти с ними.Внушающий страх НКВД был предшественником КГБ.

Стажадзе думал, что его арестовывают, сообщил российским СМИ его сын Леван. Его доставили к Берии, который сказал, что договорился с «Хозяином» (Сталиным), что Стажадзе будет управлять Арагви. Стажадзе вырос крестьянином, мальчиком его отправили работать на княжеские кухни.

Ресторан «Арагви» был любимцем тайной полиции после его открытия в 1938 году. Нугзар Небиеридзе был шеф-поваром ресторана «Арагви», когда он снова открылся в 2016 году. (Фото предоставлено Нугзаром Небиеридзе)

«Арагви» открылся в 1938 годуЭто было только для позолоченного набора, напоминания о том, что «советский рай» был далеко не справедливым. Цены были астрономическими. Было невозможно получить столик, если швейцар не знал вас, или вы могли заплатить здоровенную взятку.

Арагви, дом № 6 по Тверской, был любимцем охранки; Государственные чиновники; космонавты и летчики; звезды театра, кино и балета; директора; поэты; мастера шахмат. По общему мнению, Берия обедал в отдельной комнате. Поэт Сергей Михалков сказал, что написал слова гимна СССР, сидя в ресторане в 1943 году.

История продолжается под рекламой

Он был приватизирован в 1990-х годах и столкнулся с трудностями, прежде чем закрылся в 2002 году. Он вновь открылся в 2016 году после ремонта стоимостью 20 миллионов долларов. Но новая Арагви внезапно закрылась в 2019 году на фоне сообщений о конфликте между ее владельцем и управляющими зданием.

«Вы вкладываете всю свою душу в приготовление пищи», — сказал бывший шеф-повар, 59-летний Нугзар Небиеридзе, прославившийся своими хинкали, мясистыми клецками размером почти с теннисный мяч. Он был опустошен, обнаружив себя безработным.Но открылись другие двери. Сейчас он предпочитает путешествовать, давая мастер-классы по России.

Похороны Сталина: смертельная уличная давка, которой официально не было

6 марта 1953 года, на следующий день после смерти Сталина от инсульта, на улицы вышли около 2 миллионов москвичей. Они надеялись мельком увидеть его тело, усыпанное цветами и положенное в мраморном Колонном зале Дома Союзов у ​​Красной площади.

Юлия Ревазова, 13 лет, ускользнула из дома со своим двоюродным братом Валерием, не сказав родителям.Когда они шли к Пушкинской площади, на одном конце улицы Горького, процессия превратилась в сцену ужаса. Они видели, как люди падали и их топтали. Некоторые были раздавлены металлическими заборами. Валерий, который был на несколько лет старше, схватил Юлю за руку и вытащил из толпы.

В марте 1953 года советские официальные лица, в том числе Никита Хрущев и Лаврентий Берия, следовали за гробом советского лидера Иосифа Сталина на процессии в Москве. (Mondadori Portfolio/Getty Images)

«Он очень крепко держал мою руку и не отпускал ее, потому что это было чистое безумие», — недавно вспоминала она.«Нам потребовалось четыре или пять часов, чтобы выбраться оттуда. Люди все прибывали и прибывали. Я даже не мог назвать это колонкой; это была просто неуправляемая масса людей».

«У меня до сих пор есть это чувство, страх большого скопления людей, — добавила 82-летняя Ревазова. — До сих пор, если я вижу огромную группу людей или очень длинную очередь, я просто перехожу улицу».

Ни Ревазова, ни ее двоюродный брат не знали о сталинских репрессиях.

«Люди плакали. Я видела много женщин, держащих платочки, вытирающих слезы и плачущих», — вспоминала она.«Это психология советского человека. Если наверху нет всеобъемлющей фигуры, будь то Бог или Ленин, жизнь рухнет. Эпоха закончилась, и был страх. Что мы будем делать без Сталина?»

Чиновники так и не сообщили, сколько людей погибло в тот день. На одобренных Советским Союзом архивных кадрах четырех дней национального траура показаны только организованные марши и мемориалы.

№ 9: Безжалостный министр культуры

Советский министр культуры, несгибаемая Екатерина Фурцева, получила прозвище Екатерина Третья, в честь властной российской императрицы Екатерины Великой.Фурцева уничтожала писателей, художников и всех, кто бросал вызов советским идеям. Она жила в элитном доме 1949 для чиновников в доме № 9 — ультрапрестижный адрес с видом на Кремль.

Фурцева, бывшая местечковая ткачиха, позаботилась о том, чтобы № 9 предназначался только для сливок партийных деятелей и других знатных людей, таких как известная советская актриса Наталья Селезнева, ученых, дирижеров и архитекторов.

Во флатах советского лидера Никиты Хрущева Фурцева была единственной женщиной в Политбюро, а позже, несмотря на свою провинциальную чувствительность, стала культурным привратником Советского Союза.Однажды она позорно перепутала симфонию с оперой, и критики быстро это заметили.

В конце 1940-х строился № 9; сегодня в здании расположены квартиры, магазины и офисы. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

«У нее было мало общего с художественными лидерами своей страны, кроме пристрастия к водке», — писал норвежский художник Виктор Спарре в своей книге 1979 года о репрессиях против советских писателей-диссидентов. «Пламя во тьме».

Фурцева была известна тем, что анонсировала спектакли и объявляла любого, даже слегка критикующего советскую политику , антигосударственным.Режиссер Юрий Любимов описал один из таких визитов в московский театр на Таганке в 1969 году, когда она появилась в кольцах с бриллиантами и в каракулевой шубке. Она запретила спектакль «Живой», изображающий борьбу хитрого крестьянина против колхозного строя. Она «была в ярости, она продолжала кричать», — сказал он журналу L’Alternative в 1984 году. Она выбежала, предупредив его, что использует свое влияние «вплоть до самого высокого уровня» против него.

Исключен из партии и в 1984 году лишен гражданства.Она яростно осудила Солженицына и запретила балетную версию «Кармен» в 1967 году из-за чувственного исполнения примы-балерины Майи Плисецкой и «несоветских» костюмов, которые недостаточно закрывали ногу.

«В балете сплошная эротика, — сказала она танцовщице. «Это чуждо нам». Но Плисецкая, которую Хрущев однажды назвал лучшей в мире танцовщицей, сопротивлялась. Балет продолжился с некоторыми вырезками (костюмы остались) и стал легендой репертуара театра.

В 1974 году Фурцева чуть не попала в скандал из-за того, что ей было приказано вернуть 80 000 долларов, потраченных на строительство роскошной дачи или загородного дома с использованием государственного труда.Она умерла несколько месяцев спустя.

Где был арестован Солженицын

Лауреат Нобелевской премии Солженицын разоблачил жестокость советской системы по отношению к некоторым из ее самых ярких умов, оказавшихся в ГУЛАГе или лагерях для военнопленных.

В 1945 году Солженицын получил восемь лет каторжных работ за частную критику Сталина, затем три года ссылки в Казахстан, тогда еще советскую республику. Его книги были запрещены. После освобождения из ссылки в 1956 году ему разрешили лишь 72-часовые визиты в дом второй жены Натальи на улице Горького, 12., кв. 169. Солженицын должен был жить за городом.

«Люди знали, что есть лагеря, но мало кто знал, если вообще знал, какова жизнь в этих лагерях. И описал его изнутри. Он сам там был, и это многих шокировало», — рассказала Наталья Солженицына в недавнем интервью в квартире, которая в 2018 году стала музеем.

«Многие говорят, что он действительно внес свой вклад в падение Советского Союза».

Солженицын, умерший в 2008 году, назвал Россию «страной задушенных возможностей».Он писал, что всегда можно жить честно. Ложь и зло могут процветать — «но не через меня».

В музее представлены крошечные рукописные копии книг Солженицына, распространяемые тайно; пленочные негативы писем, контрабандно ввезенных на Запад; и бусы из прессованного хлеба, которые он использовал для заучивания стихов в тюрьме.

«Он проводил здесь много времени со своими детьми. Мы всегда были очень заняты. И нам просто было весело — быть вместе», — сказала Солженицына. У них было трое сыновей.

, ул. Горького, 12, сверху: Наталья Солженицына жила в квартире много лет, а ее мужу, советскому диссиденту Александру Солженицыну, разрешались лишь кратковременные свидания; на сайте теперь находится музей, в котором выставлены предметы, связанные с ним, например, негативы с копией написанного им романа; другой экспонат включает в себя одежду Солженицына, когда его отправили в ГУЛАГ, и бусы из прессованного хлеба, которые он использовал для заучивания стихов; в музее представлен стол писателя, лауреата Нобелевской премии.(Фото Артура Бондаря для The Washington Post)

Из-за подслушивающих устройств КГБ, если пара обсуждала что-то щекотливое, они писали друг другу записки, а затем уничтожали их. Два агента КГБ обычно устраивались на лестничной клетке этажом выше, еще двое — этажом ниже.

«Советская власть боялась его из-за популярности среди интеллигенции, писателей, деятелей культуры и интеллигенции».

Ее любимая комната украшена черно-белыми фотографиями диссидентов, отправленных в ГУЛАГ, обширную систему исправительно-трудовых лагерей Советского Союза.«Он посвящен невидимкам», — сказала она, указывая на друзей.

Продолжение истории под рекламой

Швеция планировала вручить литературную премию Солженицына за 1970 год в квартире на улице Горького, но писатель отказался от тайной церемонии. Шведский журналист в Москве Стиг Фредриксон был контрабандистом Солженицына. Он вез нобелевскую лекцию Солженицына о туго свернутой пленке, замаскированной под батарейку в транзисторном радиоприемнике, а другие письма возил на Запад и возил фотографии, приклеенные скотчем к спине.

«Я чувствовал несправедливость из-за того, что он был так изолирован и так преследуем», — сказал Фредриксон в недавнем интервью. «Я становился все более и более испуганным и все более и более испуганным каждый раз, когда я встречал его».

В 1971 году Советский Союз якобы пытался отравить Солженицына секретным нервно-паралитическим веществом, в результате чего он серьезно заболел. Начало 1974 года было напряженным. Прокурор вызвал его в суд. Государственные газеты выступили против него.

Утром 12 февраля 1974 года супруги работали в своем кабинете.Днем он гулял со своим 5-месячным сыном Степаном во дворе внизу.

«Он вернулся сюда, и буквально через минуту в дверь позвонили. Было восемь мужчин. Они сразу разорвали цепь и вошли внутрь», — рассказала его вдова. «Был прокурор в прокурорской форме, двое в штатском, остальные в военной форме. Ему сказали одеться».

«Мы обнимались и продолжали обниматься довольно долго», — вспоминает она. «Последнее, что он сказал мне, это позаботиться о детях.

Был депортирован в Западную Германию. Позже пара поселилась в Вермонте и создала фонд помощи писателям-диссидентам, используя гонорары за его книгу «Архипелаг ГУЛАГ». По словам Солженицыной, деньги из фонда до сих пор получают около 1000 человек.

Вернувшись в Россию в 1994 году, писатель с женой путешествовали по стране на поезде. Тысячи людей столпились в залах, чтобы послушать его речь.

Солженицын ненавидел шоковую терапию и необузданный капитализм 1990-х годов и предпочитал жесткий путинский национализм.Он умер от сердечной недостаточности в возрасте 89 лет в августе 2008 года, через пять месяцев после президентских выборов, на которых Путин поменялся местами с премьер-министром Дмитрием Медведевым, что критики расценили как уловку, позволяющую обойти конституционные ограничения сроков полномочий.

№ 6: «Праздники мысли»

За величественным сталинским домом на ул. Горького, 6 стоит богато украшенное здание 1907 года, известное своим фасадом, глазурованной синей плиткой в ​​стиле модерн, изящными арками и шпилями в стиле барокко. Когда-то это было монастырское общежитие, и оно было главным украшением досоветских открыток из Москвы.Но в ноябре 1939 года 26-тысячное здание поставили на рельсы и отодвинули, чтобы расширить улицу.

Лингвисты Лев и Раиса Копелевы проживали в кв. 201 на верхнем этаже. Их просторная столовая стала излюбленным пристанищем московской интеллигенции с 1950-х по 1980-е годы.

При реконструкции Тверской улицы дом Саввинское, где находится кв. Дом 201 был обнаружен, отодвинут во двор и перекрыт этим сталинским жилым домом, показанным в 1966 году и сегодня. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

«Люди все время собирались — поговорить.В этой квартире, как и во многих других кухнях и столовых, за столами, заполненными чаще всего водкой, селедкой и винегретом, происходили пиршества размышлений», — рассказала Светлана Иванова, дочь Раисы от другого брака, проживавшая в квартире по почти четыре десятилетия.

Солженицын и коллега-диссидент Иосиф Бродский были друзьями семьи Копелевых, как и многие другие художники, поэты, писатели и ученые, составлявшие костяк советского правозащитного движения 1960-х годов.

Как писатель и диссидент Копелев отвернулся от коммунистической партии и престижной университетской должности. Бывший узник ГУЛАГа вдохновил Льва Рубина на образ Льва Рубина в романе Солженицына «В круге первом», рассказывающем о судьбе арестованных ученых.

«Квартира была для каждого особенным местом. Там люди не боялись высказывать свое мнение на темы, которые иначе считались бы рискованными», — сказала Иванова. «В его стенах правил новый, иной дух.

Елисеевский: Ананасы во время голода. бастион в эпоху нехватки и изобилия. Он закрыл свои двери в апреле.

Елисеевский пережил тяжелые времена во время пандемии коронавируса, когда количество иностранных туристов сократилось, а россияне искали более дешевые альтернативы продуктовым магазинам.

В интерьере, похожем на дворец, две люстры свисают с богато украшенного потолка.Позолоченные колонны вдоль стен. Фасад магазина, выходящий на Тверскую улицу, украшен витражами.

Елисеевский магазин, открывшийся в 1901 году, в апреле с несколькими покупателями и архивными фотографиями готовится к закрытию как экономическая жертва пандемии коронавируса. (Фото Артура Бондаря для The Washington Post)

Денис Ромодин, историк Музея Москвы, сказал, что Елисеевский — одно из двух торговых помещений в Москве с такими дореволюционными интерьерами.Но уровень сохранности Елисеевского сделал его «единственным в своем роде», сказал он.

Здание когда-то принадлежало Зинаиде Волконской, княгине, русскому культурному деятелю 19 века. Она переделала дом в литературный салон, среди светил которого был величайший поэт России Александр Пушкин.

Санкт-Петербургский купец Григорий Елисеев открыл рынок в 1901 году. Он быстро стал хитом русской знати благодаря своему выбору европейских вин и сыров.

В 1934 году Елисеевский магазин виден рядом со строящимся зданием; в сентябре рынок, знаковый за 120 лет, пустовал, закрывшись в апреле.(Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post) Елисеевский магазин на Тверской улице ночью, 1990-е; ночной вид сегодня другой. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

Ромодин сказал, что это первый в России магазин с ценниками. До Елисеевского торг был нормой. Кроме того, он был уникален тем, что имел инновационные для того времени технологии: электрические холодильники и витрины, которые позволяли хранить товары дольше.

Даже в самые голодные годы Советского Союза, голод 1930-х годов, Елисеевский запасался ананасами.

«Здесь можно было найти диковинные деликатесы, которые в то время казались очень экзотическими», — сказал Ромодин. «Удивить москвичей винными лавками было уже невозможно. Но продуктовый магазин с роскошным интерьером и большой для того времени поражал и восхищал москвичей».

Первая галерея: проблеск открытости

В 1989 году в пыльном правительственном здании на углу Пушкинской площади трое молодых художников сбросили десятилетия удушающего государственного контроля и открыли первую в Советском Союзе независимую художественную галерею.

В апреле этого года Евгений Митта и двое сокурсников Айдан Салахова и Александр Якут открыли Первую галерею. В то время Советский Союз открывался в рамках политики, в том числе политики гласности, что давало больше возможностей для публичных дебатов и критики.

В 1934 году художникам было приказано принять стиль соцреализма, изображая такие сцены, как счастливые колхозники. Экспрессионистское, абстрактное и авангардное искусство было запрещено. С 1970-х годов подпольные художественные выставки были единственным выходом, нарушавшим установленные Советским Союзом правила.

Первая галерея, сверху: Евгений Митта, Айдан Салахова и Александр Якут открыли первую в Советском Союзе независимую художественную галерею в 1989 году и привлекли внимание средств массовой информации; Митта работает над картиной, которую выставил в своей галерее; Митта недавно вспоминал, что «чувствовал, что мы должны сделать что-то новое»; недатированное фото Митты в его галерее в советское время. (Фотографии Артура Бондаря для The Washington Post и любезно предоставлены Евгением Миттой). 1980-е годы.

«Это было так, как будто ничего не произошло в истории искусства в 20-м веке, как будто оно остановилось», — сказал он. «Учение о соцреализме было изобретено и распространено среди художников как единственно возможный способ развития живописи, кино и литературы».

После распада Советского Союза художникам пришлось «научиться выживать, что делать, как работать и зарабатывать на жизнь», — сказал он.

McDonald’s: «Мы не привыкли улыбаться»

В последние годы Советского Союза бушевала мания на все западное.Эсте Лаудер открыла первый магазин западных брендов на улице Горького в 1989 году, после знакомства с Раисой Горбачевой, женой советского лидера-реформатора Михаила Горбачева, в декабре 1988 года. 31 января 1990 г. — желтая арка символ горбачевских перестроечных экономических реформ. Pizza Hut открылась позже в том же году. (В 1998 году Горбачев снялся в рекламе сети пиццерий.)

Карина Погосова и Анна Патрунина работали кассирами в Макдональдсе в день открытия.Очередь растянулась на несколько кварталов. Полицейские стояли на страже порядка.

Первый McDonald’s в Советском Союзе открылся в 1990 году, и нетерпеливые клиенты выстраивались в очередь, чтобы войти; Карина Погосова (слева) и Анна Патрунина тогда работали кассирами в ресторане быстрого питания на улице Горького, а сегодня являются топ-менеджерами компании. (Фото Питера Тернли/Corbis/VCG/Getty Images и Артура Бондаря для The Washington Post)

«Атмосфера была чудесной. В первый день мне пришлось весь день улыбаться, и у меня болели мышцы лица», — рассказала Патрунина.»Это не шутка. Русские вообще не улыбаются, поэтому мы вообще не привыкли улыбаться, не говоря уже о более чем восьми часах подряд».

Погосова и Патрунина были студентами Московского авиационного института, когда узнали, что McDonald’s набирает сотрудников по объявлению в московской газете. Вопросы для интервью включали: «Как быстро вы можете пробежать 100 метров?» Это должно было определить, достаточно ли кто-то энергичен для этой работы.

Погосова и Патрунина по-прежнему работают в компании на должностях старшего вице-президента по развитию и франчайзингу и вице-президента по операционной деятельности соответственно.

«Я думала, что это мир возможностей и этот новый мир приходит в нашу страну, поэтому я должна быть в этом новом мире», — сказала Патрунина.

Улыбчивый персонал был не единственным культурным шоком для клиентов. Некоторые никогда не пробовали газированные напитки, которые были доступны. Они не привыкли к еде, которую едят не с посуды. Красочные бумажные коробки, в которых поставлялись Биг-Маки, иногда сохранялись в качестве сувениров.

McDonald’s быстро стал достопримечательностью на улице.

«Я очень хорошо помню, что улица и весь город были очень темными, а McDonald’s был похож на остров света с яркой вывеской», — сказала Погосова. «Улица начала меняться после того, как McDonald’s открыл там свой первый ресторан».

Дикие 90-е и пропавшая балерина

Конец Советского Союза открыл бурные 1990-е в Москве. Некоторые люди мгновенно разбогатели, приобретая государственные предприятия по бросовым ценам. Правила писались на лету.Город кишел возможностями для тех, у кого были деньги, или для тех, кто отчаянно нуждался в них.

«От этого было легко опьянеть», — сказал Алекс Шифрин, бывший руководитель отдела рекламы Saatchi & Saatchi из Канады, живший в Москве с середины 1990-х до конца 2000-х.

Все это было в полной мере представлено в «Ночном полете», первом московском ночном клубе, открытом шведскими менеджерами в 1991 году, в последние месяцы существования Советского Союза, на Тверской, 17. преодоление веревочной линии — и пульсирующий музыкой декаданс.

Продолжение истории под рекламой

Фраза «стоять на Тверской» вошла в русский язык, поскольку улица стала популярным местом для проституток. К концу 2000-х Night Flight потерял свой блеск. Клубная сцена в Москве переместилась на более крупные и смелые площадки.

Десятилетиями ранее дом № 17 был известен как здание с танцовщицей: статуя балерины с серпом и молотом, установленная на куполе во время сталинского строительного блица.

Статуя балерины, держащей серп и молот, видна на вершине дома № 17 на этой фотографии 1943 года; сегодня танцовщица пропала. (Фото РГАКФД и Артура Бондаря для The Washington Post)

москвича прозвали здание Домом под юбкой.

«Идея была сделать улицу Горького музеем советского искусства. Статуи представляли танец социализма», — рассказал искусствовед Павел Гнилорыбов. «Балерина была символом свободы женщины и идеи о том, что до революции женщины были рабынями.Она словно поет оду режиму».

К 1958 году разваливающиеся статуи были убраны. Люди забыли о них. Сейчас группа москвичей, в том числе и Гнилорыбов, агитируют за возвращение балерины.

«Это идея, которую мы хотим подарить городу. Это не политическое», — сказал он. «Это прекрасно.»

Пушкинская площадь: для влюбленных и протестующих

Пушкинская площадь была излюбленным местом встречи друзей, влюбленных и политических демонстраций в Москве.

В ноябре 1927 года противники Сталина-троцкисты прошли маршем к 27-му Дому Советов на одном конце Тверской улицы, напротив гостиницы «Националь», в рамках одного из последних публичных протестов против советского правителя.

Праздник проводов зимы на Пушкинской площади в феврале 1987 года. (Игорь Стомахин)Ночной вид на Пушкинскую площадь, любимое место многих встреч, в 1959 году. (РГАКФД)

В декабре 1965 года несколько десятков диссидентов собрались на Пушкинской площади в знак протеста против суда над двумя писателями.Это стало ежегодным мероприятием. Люди собирались незадолго до 18:00. и, в час, снять шляпы на минуту.

В 1987 году диссиденты собирали подписи на Пушкинской площади и в других местах, призывая к установлению памятника тем, кто был заключен в тюрьму или убит советским государством. Движение превратилось в «Мемориал», ведущую правозащитную группу. «Мемориал» был объявлен «иностранным агентом» в 2016 году в результате радикальных политических репрессий Путина.

В январе 2018 года (слева) и в январе 2021 года (справа) протестующие собрались на Пушкинской площади.(Фото Артура Бондаря для The Washington Post)

В начале этого года на Пушкинской площади прошли акции протеста в поддержку лидера оппозиции Алексея Навального. И именно здесь коммунисты и либералы собрались дождливой сентябрьской ночью, чтобы выразить протест против результатов парламентских выборов 2021 года, которые принесли убедительную победу путинской партии «Единая Россия», несмотря на широко распространенные обвинения в мошенничестве.

Спустя почти 30 лет после распада СССР путинская Россия несет в себе отголоски историй, пережитых в советское время — цензура и репрессии возвращаются.Навальный был отравлен нервно-паралитическим веществом в 2020 году, а затем заключен в тюрьму. Многие оппозиционеры и независимые журналисты бежали из страны. Надежда, дешевизна и восторг 1990-х исчезли. Тверская улица погрузилась в спокойный застой в ожидании следующей главы.

Артур Бондарь участвовал в подготовке этого отчета.

Исправление: на карте, прилагаемой к этой статье, неправильно написано имя бывшего советского лидера. Он Владимир Ленин, а не Владимир Ленин.Карта исправлена.

Об этой истории

Редактирование истории Робин Диксон и Брайан Мерфи. Фото и видео Артура Бондаря. Архивные кадры из Российского государственного архива кинофотодокументов в Красногорске; кадры похорон Иосифа Сталина из архива Мартина Манхоффа, любезно предоставлены Дугласом Смитом. Обработка фотографий Хлоей Коулман. Монтаж видео Джейсон Алдаг. Дизайн и разработка Ютао Чен. Редактирование дизайна Сюзетт Мойер. Карты Дилана Мориарти.Графический редактор Лорен Тирни. Редактирование текста Мелиссой Нго.

Как Кремль милитаризирует российское общество

МОСКВА — Выйдя на подиум в тяжелых ботинках и военной форме на церемонии под Москвой, шестеро подростков приняли награды за все более важную дисциплину в России: патриотизм.

В течение нескольких дней студенты со всей страны соревновались в чтении карт, стрельбе и викторинах по истории. Конкурс частично финансировался Кремлем, который сделал приоритетом «военно-патриотическое» воспитание.

«Родители и дети понимают, что эта агрессивная оболочка вокруг нас, она стягивается, твердеет», — сказал ветеран спецназа КГБ Святослав Омельченко. который основал «Вымпел», группу, проводившую мероприятие. «Мы делаем все возможное, чтобы дети знали об этом и чтобы они были готовы идти и служить».

За последние восемь лет российское правительство продвигало идею о том, что Родина окружена врагами, фильтруя эту концепцию через национальные институты, такие как школы, военные, средства массовой информации и Православная церковь.Это даже повысило вероятность того, что стране, возможно, снова придется защищаться, как это было от нацистов во Второй мировой войне.

Теперь, когда Россия стягивает войска к границе с Украиной, подстегивая опасения Запада по поводу надвигающегося вторжения, неуклонная милитаризация российского общества при президенте Владимире Путине внезапно становится все более очевидной и, похоже, многих приучила к мысли, что война может приходить.

«Власти активно продают идею войны», — Дмитрий А.Муратов, редактор российской газеты, получивший в этом году Нобелевскую премию мира, сказал в своей приветственной речи в Осло в этом месяце. «Люди привыкают к мысли о его дозволенности».

Выступая во вторник перед российским военным руководством, Путин заявил, что Россия не хочет кровопролития, но готова ответить «военно-техническими мерами» на то, что он назвал агрессивным поведением Запада в регионе.

Несмотря на то, что лихорадка войны не овладевает, есть много признаков того, что правительство лелеет готовность к конфликту.Четырехлетняя программа стоимостью 185 миллионов долларов, начатая Кремлем в этом году, направлена ​​на резкое повышение «патриотического воспитания» россиян, включая план по привлечению не менее 600 000 детей в возрасте от 8 лет в ряды молодежной армии в форме. Взрослые получают прививки от государственного телевидения, где есть политические передачи — одна называется «Москва. Кремль. Вставить.» — довести до сознания нарратив о фашистском перевороте на Украине и стремлении Запада уничтожить Россию.

И всех объединяет почти священная память о победе Советского Союза во Второй мировой войне, за которую ухватилось государство, чтобы сформировать идентичность победившей России, которая должна быть снова готова взяться за оружие.

Алексей Левинсон, руководитель отдела социокультурных исследований Левада-центра, независимого московского социолога, называет эту тенденцию «милитаризацией сознания» россиян. В регулярных опросах центра армия в 2018 году стала самым авторитетным институтом страны, обогнав даже президента. В этом году доля россиян, заявивших, что они боятся мировой войны, достигла самого высокого уровня, зафиксированного в опросах 1994 года, — 62 процента.

Это не означает, предупредил г-н Левинсон, что русские будут приветствовать кровавое территориальное завоевание Украины.Но это означает, сказал он, что многие были вынуждены признать, что Россия заперта в экзистенциальном соперничестве с другими державами, в которых возможно применение силы.

Празднование победы Советского Союза над нацистской Германией во Второй мировой войне, именуемой в России Великой Отечественной войной, сыграло важнейшую роль в этой обусловленности. Вместо того, чтобы продвигать только культуру памяти о советском героизме и 27 миллионах потерянных жизней, Кремль применяет нарратив о Второй мировой войне к сегодняшнему дню, позиционируя Россию как страну, которой снова угрожают враги, стремящиеся ее уничтожить.

В своей ежегодной речи в честь Дня Победы в этом году после монументального военного парада г-н Путин обрушился на неназванных нынешних врагов России, которые передислоцировали нацистскую «бредовую теорию своей исключительности». На прошлой неделе на государственном телевидении ведущий новостной программы высмеял угрозы санкций против России со стороны тех, «кто понятия не имеет, как напугать народ, который потерял более 20 миллионов мужчин, женщин, стариков и детей в последней войне».

Популярная наклейка на бампер времен Второй мировой войны гласит: «Мы можем сделать это снова.

«Идет перенос этой победы» — во Второй мировой войне — «в нынешнюю конфронтацию с блоком НАТО», — сказал г-н Левинсон.

В часе езды к западу от Москвы в прошлом году открылся грандиозный Собор Вооруженных Сил России. Его внешний вид окрашен в армейский зеленый цвет, а полы сделаны из оружия и танков, захваченных у немецкого вермахта. Арочные витражи украшены знаками отличия и медалями.

В недавнее воскресенье церковь и примыкающие к ней музей и парк были полны посетителей.Группа пятиклассников Суворовского военного училища в Твери в форме выстроилась в две шеренги перед маршем к музею. Их инструктор сказал, что для студентов первого года обучения в военном училище принципиально важно узнать о своих предшественниках.

— Мы тоже занимаемся пропагандой, — съязвил руководитель секции, отказываясь называть свое имя.

За территорией церкви посетители гуляли по заснеженным траншеям, имитируя линию фронта.Дальше, под возвышающимся куполом церкви, дети могли кататься по треку, похожему на картинг, на миниатюрной копии боевого танка.

«Все дети должны приезжать сюда и развивать интерес к истории с раннего возраста», — сказала Алина Гренгольм, когда ее 2-летний сын с помощью отца взбирался на ледяной танк.

Недавно в Москве более 600 человек со всей России собрались на организованный государством форум, направленный на воспитание патриотизма среди молодежи. Сергей Кириенко, г.Влиятельный заместитель главы администрации Путина похвалил присутствующих за выполнение «священной работы».

На конференции два «добровольца-победителя» рассказали о своих планах рассказать старшеклассникам о победе русских во Второй мировой войне на региональном мероприятии на следующей неделе.

Согласно опросу Левада, опубликованному на прошлой неделе, 39 процентов россиян заявили, что война между Россией и Украиной либо неизбежна, либо весьма вероятна. Половина заявили, что в недавнем росте напряженности виноваты Соединенные Штаты и НАТО, и не более 4 процентов — во всех возрастных группах — заявили, что виновата Россия.

Убеждение общества в том, что Россия не является агрессором, отражает основную идеологию советских времен: страна ведет только оборонительные войны. Правительство даже выделило деньги на фильмы, посвященные этой теме: в апреле Министерство культуры постановило, что «исторические победы России» и «российская миротворческая миссия» были в числе приоритетных тем для кинопродюсеров, ищущих государственного финансирования.

«Сейчас проталкивается идея о том, что Россия — миролюбивая страна, постоянно окруженная врагами, — говорит российский кинокритик Антон Долин.«Этому противоречат некоторые факты, но если показать это в кино и перенести эту идею во времена Великой Отечественной войны, мы все моментально получим знакомую всем с детства схему».

На российском государственном телевидении нарратив об Украине, контролируемой неонацистами и используемой в качестве плацдарма для западной агрессии, стал обычным ходом со времен прозападной революции в Киеве в 2014 году. После революции Россия аннексировала украинскую полуострове Крым, разжег войну на востоке Украины и обострил свой месседж о России как об «осажденной крепости».

Некоторые аналитики опасаются, что эскалация риторики закладывает основу для того, что Россия назвала бы защитным вмешательством для защиты своей безопасности и русскоязычного населения Украины. Евгений Попов, новоизбранный депутат парламента и ведущий популярного политического шоу на государственном телевидении, сказал в интервью, что его рейтинги в последние недели выросли — «напряжение растет», — сказал он.

«Я думаю, что большинство людей в России были бы только «за», если бы мы защищали русских людей, которые живут на этих территориях», — сказал он.Попов сказал, имея в виду сепаратистские территории в Украине, где сотни тысяч человек получили российское гражданство.

Эффективность военизированных сообщений государства вызывает споры. Опросы показывают, что молодые люди относятся к Западу более позитивно, чем россияне старшего возраста, а прокремлевские настроения, вызванные аннексией Крыма, похоже, рассеялись на фоне экономической стагнации.

Но Кремль удваивает ставку. Его стремление усилить «патриотическое воспитание» включает в себя финансирование таких групп, как «Вымпел».«Военно-патриотическая» организация имеет около 100 отделений по стране и организовала недавний конкурс профессионального мастерства во Владимире, который завершился в четверг.

17-летняя Вероника Осипова из приграничного с Украиной города Ростова-на-Дону стала лучшей ученицей. Долгие годы она играла на арфе, с отличием окончив элитную музыкальную школу. Но в 2015 году она начала учиться стрелять из автомата и бросать гранаты. Она решила присоединиться к русским военным, чтобы защитить страну от врагов.

«Я беру пример с девушек, которые под пулями и гранатами шли воевать в годы Великой Отечественной войны, — сказала госпожа Осипова. «У них не было выбора, но у нас он есть, и я выбираю армию».

Антон Трояновский сообщил из Москвы, Иван Нечепуренко из Владимира, Россия, и Валери Хопкинс из Кубинки, Россия. Алина Лобзина предоставила репортаж из Москвы.

People Story — Елена Власова

Я родилась в стране, которой уже нет на карте (СССР), в маленьком городе с очень древней историей под названием Тверь.А в те годы, живя в стране с закрытыми границами, я и мечтать не мог о тех возможностях, которые откроются перед ним в течение 10 лет. В те годы IT-индустрия только начинала развиваться, и меня интересовало будущее компьютеров и технологий. Итак, я поступил в Тверской государственный университет, чтобы изучать прикладную математику и кибернетику. Тогда же SAP открыла свой первый офис на базе НИИ «Центр системных программ» в Твери.

После окончания университета я ушла совсем в другую отрасль (финансы) и работала главным бухгалтером в производственной компании.

Мой близкий друг уже работал в SAP. Поскольку SAP переехал в Москву и все больше и больше расширял российский рынок, он последовал его примеру, переехав. Однажды он сказал мне: «Это твой шанс вернуться в ИТ-индустрию. SAP — это не программирование, это нечто большее. Это другая философия и другая идея. Вы должны попробовать». Итак, я подал заявку на вакансию и присоединился к SAP в качестве финансового младшего консультанта.

В качестве финансового консультанта я участвовал в реализации проектов по финансам, бюджетированию и оптимизации бизнес-процессов.С тех пор я прошел долгий путь от младшего консультанта до менеджера по персоналу. Покинув SAP и вернувшись через несколько лет, я решил сменить направление и начал работать архитектором решений и менеджером проектов.

Изначально я специализировался на процессах бюджетирования. Позже я расширил свои знания в области общих финансов и участвовал во многих проектах по России и для разных отраслей.

В 2008 году я возглавил финансовый отдел SAP Consulting, Россия.Я отвечал за 20-25 членов команды, за развитие финансового SAP-консалтинга, принимал участие в продажах.

Чтобы расширить свой международный опыт, я решил покинуть SAP в 2011 году. В то время SAP Россия не отправляла консультантов на работу за границу, но другая ИТ-компания предлагала консультантам возможности работы над международными проектами.

В 2016 году я вернулся в SAP, приняв предложение стать архитектором решений, ведущим сложный проект. Позже я стал главным консультантом по бизнес-процессам, а сейчас работаю менеджером проектов в офисе стратегических клиентов.

Моя нынешняя должность касается не только управления. Мое внимание сосредоточено на продажах, коммуникациях и маркетинговой деятельности. Я и моя команда работаем напрямую с заказчиком, и от того, как мы реализуем проект, зависят перспективы наших продуктов.

У меня не «типичный» рабочий день. Все мои дни такие же разные, как и мои проекты. Конечно, есть рутинные задачи, без них моя работа невозможна. Но все же я не могу сказать, что один день похож на другой. Сегодня я могу подготовить документы, не поднимая головы.А завтра у меня будет куча встреч с новыми людьми для обсуждения интересных идей. Послезавтра я уже спешу сесть на самолет, чтобы улететь на другой конец страны (а это может занять 9 часов) на встречу с новым клиентом.

Мне никогда не бывает скучно на моей работе. Каждый день приносит новые действия, веселье и вызовы. Есть несколько вещей, которые проходят через мою работу как нить: Все проекты не похожи друг на друга. Все клиенты разные. Все проектные команды разные. Всегда есть чему поучиться.

Я ушел из SAP через 10 лет, чтобы работать во всемирно известной ИТ-компании, которая превзошла SAP по доходам. Именно после ухода из SAP я понял, что лучше всего внедрять SAP как систему, работая в SAP. И вот, я вернулся!

SAP имеет особую культуру. Я не знаю, повлияло ли это на «старую школу» или на что-то другое. Когда я пришел в 2001 году, это была небольшая дружная компания. Компания выросла, но атмосфера осталась.

Что еще мне нравится в SAP? Многочисленные возможности.Атмосфера сотрудничества. Многие поддерживающие меня коллеги, с которыми я работаю.

Россия — Hofstede Insights

Если мы исследуем русскую культуру через призму модели 6-D©, мы можем получить хорошее представление о глубинных движущих силах русской культуры по сравнению с другими мировыми культурами.

Дистанция мощности

Это измерение связано с тем фактом, что все люди в обществе не равны – оно выражает отношение культуры к этому неравенству среди нас.Дистанция власти определяется как степень, в которой менее влиятельные члены институтов и организаций в стране ожидают и принимают неравномерное распределение власти.

Россия, набравшая 93 балла, является страной, в которой власть имущие очень далеки от общества. Это подчеркивается тем, что самая большая страна мира крайне централизована: 2/3 всех иностранных инвестиций направляются в Москву, где также сосредоточено 80% всего финансового потенциала.Огромное несоответствие между менее и более влиятельными людьми приводит к большому значению статусных символов. Поведение должно отражать и представлять статусные роли во всех сферах делового взаимодействия: будь то визиты, переговоры или сотрудничество; подход должен быть нисходящим и предусматривать четкие полномочия для любой задачи.

Индивидуализм

Фундаментальный вопрос, рассматриваемый этим измерением, — это степень взаимозависимости общества между его членами. Это связано с тем, определяется ли представление людей о себе в терминах «я» или «мы». В Индивидуалистических обществах люди должны заботиться только о себе и своей непосредственной семье. В коллективистских обществах люди принадлежат к «группам», которые заботятся о них в обмен на лояльность.

Если русские планируют пойти куда-нибудь со своими друзьями, они буквально говорят «Мы с друзьями» вместо «Я и мои друзья», если они говорят о братьях и сестрах, это вполне могут быть двоюродные братья, поэтому более низкий балл 39 даже находит свое проявления в языке.Семья, друзья и нередко соседи чрезвычайно важны для решения повседневных жизненных проблем. Отношения имеют решающее значение для получения информации, знакомства или успешных переговоров. Они должны быть личными, аутентичными и доверчивыми, прежде чем можно будет сосредоточиться на задачах и построить бережный к получателю, а неявный стиль общения.

Мужественность

Высокий балл (мужской) по этому параметру указывает на то, что общество будет движимо конкуренцией, достижениями и успехом, причем успех будет определяться победителем/лучшим в своей области – система ценностей, которая начинается в школе и продолжается на протяжении всей жизни организации.

Низкий балл (Женский) по параметру означает, что доминирующими ценностями в обществе являются забота о других и качество жизни. Женское общество — это то, где качество жизни является признаком успеха, а выделение из толпы не вызывает восхищения. Фундаментальный вопрос здесь заключается в том, что движет людьми: желание быть лучшими (мужское начало) или любовь к тому, что вы делаете (женское начало).

Относительно низкий балл России (36) может удивить в отношении ее предпочтения статусных символов, но в России это связано с высокой дистанцией власти.На второй взгляд видно, что русские на работе, а также при встрече с незнакомым человеком скорее преуменьшают свои личные достижения, вклад или способности. Они скромно говорят о себе, а от ученых, исследователей или врачей чаще всего ожидают очень скромного уровня жизни. Доминантное поведение может быть принято, если оно исходит от начальника, но не приветствуется среди сверстников.

Избегание неопределенности

Параметр «Избегание неопределенности» имеет отношение к тому, как общество относится к тому факту, что будущее никогда не может быть известно: должны ли мы пытаться контролировать будущее или просто позволить ему произойти? Эта двусмысленность приносит с собой беспокойство, и разные культуры научились справляться с этим беспокойством по-разному. Степень, в которой члены культуры чувствуют угрозу в связи с двусмысленными или неизвестными ситуациями и создали убеждения и институты, которые пытаются избежать этих , отражается в балле по избеганию неопределенности.

Набрав 95 очков, россияне чувствуют себя очень опасными из-за неоднозначных ситуаций, а также создали одну из самых сложных бюрократий в мире. Презентации либо не подготовлены, т.е. когда переговоры только начинаются и основное внимание уделяется выстраиванию отношений, или очень подробно и хорошо подготовлено.Также очень распространено детальное планирование и инструктаж. Русские предпочитают иметь контекст и справочную информацию. Пока русские общаются с людьми, которых считают незнакомцами, они кажутся очень формальными и отстраненными. В то же время формальность используется как знак уважения.

Долгосрочная ориентация

Это измерение описывает как каждое общество должно поддерживать некоторые связи со своим прошлым, сталкиваясь с вызовами настоящего и будущего , и общества по-разному расставляют приоритеты для этих двух экзистенциальных целей.Нормативные общества. например, те, у кого низкие баллы по этому параметру, предпочитают поддерживать освященные веками традиции и нормы, но с подозрением относятся к изменениям в обществе. С другой стороны, те, у кого высокие баллы за культуру, придерживаются более прагматичного подхода: они поощряют бережливость и усилия в современном образовании как способ подготовиться к будущему.

С очень высоким баллом 81, Россия определенно является страной с прагматичным мышлением. В обществах с прагматической ориентацией люди считают, что правда очень сильно зависит от ситуации, контекста и времени.Они демонстрируют способность легко приспосабливать традиции к изменившимся условиям, сильную склонность к сбережениям и инвестициям. бережливость и настойчивость в достижении результата.

Снисходительность

Одной из проблем, с которой сталкивается человечество сейчас и в прошлом, является степень социализации маленьких детей. Без социализации мы не становимся «людьми». Это измерение определяется как степень, в которой люди пытаются контролировать свои желания и импульсы в зависимости от того, как они были воспитаны.Относительно слабый контроль называется «Потворство», а относительно сильный контроль называется «Сдержанность». Таким образом, культуры можно охарактеризовать как снисходительные или сдержанные.

Сдержанный характер русской культуры хорошо виден по очень низкому баллу 20 по этому параметру. Общества с низким баллом по этому параметру склонны к цинизму и пессимизму. Кроме того, в отличие от снисходительных обществ, сдержанные общества не уделяют особого внимания досугу и не контролируют удовлетворение своих желаний.Люди с такой ориентацией считают, что их действия сдерживаются социальными нормами, и считают, что потворствовать себе несколько неправильно.

Летняя программа «Право России» в Твери

Всем участникам предлагается два стандартных типа проживания:

Проживание

Для любителей спорта по желанию студентов может быть организован любой вид соответствующего отдыха.

Каждую субботу вечером проводится прием для иностранных студентов.Это включает в себя небольшой концерт, чаепитие и танцы.

Свободное время

По субботам и воскресеньям —

График работы с понедельника по пятницу:

Ежедневный график

Юридические семинары
Др. Михайлова, профессор уголовного права
Ченцов Николай Васильевич, профессор гражданского процесса
Любовь Боцова, профессор конституционного и гражданского права
Юстоус Ольга Юрьевна, Коммерческое право и налоговое право
Людмила Алексеевна Белоусова, преподаватель юридического языкознания

Курсы русского языка
Dr.Нина Федотова, старший инструктор
Ольга Кашеварова, инструктор
Валентина Нефедьева, инструктор
Татьяна Сукоркина, инструктор
Елена Савина, инструктор

Елена Толкачева, директор Института русского языка и культуры
Д-р Марина Оборина, вице-президент Tver InterContact Group и директор академических и исследовательских программ
Ричард Смит, эсквайр, директор международных программ и директор программы Legal Russian

Факультет юридических программ

Официальный сертификат Посещаемость начисляется за каждую завершенную сессию.В этой стенограмме перечислены все пройденные курсы и указаны часы, потраченные на каждую область обучения, и она аккредитована юридическим факультетом Тверского государственного университета, четвертой по престижности юридической программой в Российской Федерации. IIRLC поможет любому студенту в консультациях с переводным офисом его/ее родной юридической школы или колледжа и, при необходимости, с ABA, в назначении соответствующего количества кредитных часов на курсы обучения.

Сертификаты

Несмотря на общий обзор, который является основной целью программы юридического семинара, у студентов могут быть конкретные вопросы, которые они хотели бы задать, чтобы подтвердить свои личные знания или для дальнейшего исследования для тезисов или статей. они хотят подготовиться к своим домашним юридическим школам.В конце каждой недели у студентов будет возможность встретиться с профессорами и задать подробные вопросы по интересующим их областям на специальных консультационных сессиях.

КОНСУЛЬТАЦИИ

Каждую неделю учащиеся посещают достопримечательности, имеющие отношение к недельному курсу обучения. Запланированные посещения на это время (возможны изменения) включают: прокуратуру Тверской области; городской суд Твери; Тверской областной апелляционный суд; Мэрия Твери; Тверской штаб милиции; Центральная таможня по Тверской области; и Тверская городская тюрьма.На каждой экскурсионной площадке студенты пройдут экскурсию по объектам, встретятся с администраторами и официальными лицами, смогут задать вопросы о своей работе. Переводчики будут сопровождать все экскурсии.

ЭКСКУРСИИ

Каждая неделя будет посвящена двум отраслям российского права. Цель семинаров – дать общий обзор всех основных аспектов российского гражданского, уголовного и международного права и заложить основу для дальнейшего интенсивного изучения или исследования в области специализации.Каждая сессия будет охватывать следующие темы: уголовное право; Гражданский процесс; Конституционное право; Налоговое законодательство; Гражданские права меньшинств и граждан Федерации; Имущественное право; Коммерческие сделки; Женщины и закон.

СЕМИНАРЫ

Студентам направления А будет предложена возможность пройти групповые стажировки у юристов в Твери. На основании предпочтений, высказанных студентами на разных местах, будут сформированы стажерские группы, которые могут выбрать работу в Тверской областной прокуратуре, Тверском городском суде, Тверской мэрии, местной юридической фирме или юридическом отделе местного бизнеса. .Каждой группе стажеров будет предоставлен переводчик для помощи в стажировке.

СТАЖИРОВКА

Ядром направления B является еженедельное обучение практическому русскому языку. Учащиеся уровня B будут проходить обучение в небольших группах (5-6 человек) под руководством инструктора, имеющего опыт преподавания русского языка как иностранного для учащихся с начального уровня до продвинутого уровня. В дополнение к базовой грамматике, лексике и фонетике студенты-юристы будут интенсивно изучать юридическую лексику, а также разговорные и письменные модели, используемые в повседневной юридической работе в России.

ПРОГРАММА : ОБУЧЕНИЕ РУССКОМУ ЯЗЫКУ

НАПРАВЛЕНИЕ «В» (Правоведение и языкознание):
Обучение русскому языку (10 часов в неделю)
Семинары (8 часов в неделю)
Экскурсии (2 часа в неделю)
Консультации (2 часа в неделю, по выбору)

ТРЕК «А» (только юридические исследования):
Стажировка (10 часов в неделю)
Семинары (8 часов в неделю)
Экскурсии (2 часа в неделю)
Консультации (2 часов в неделю, по выбору)

В рамках каждой сессии предлагаются две темы обучения:

Будут предложены две сессии, каждая продолжительностью четыре недели.Сессия I начинается 2 июля и заканчивается 28 июля, студенты прибывают 1 июля и уезжают 29 июля. Сессия II начинается 30 июля и заканчивается 25 августа, студенты прибывают 29 июля и уезжают 26 августа. Таким образом, студенты прибыть в московский аэропорт Шереметьево-2 в понедельник перед первым днем ​​занятий. Отправление в понедельник, следующий за последним днем ​​занятий.

Даты и описание программ

Лето в Твери – сезон непредсказуемый. Температура может напоминать осеннюю или теплую весну в большинстве стран Европы и США.Средняя температура колеблется в пределах 20-30 градусов по Цельсию, а дожди чаще всего идут ночью. Во время перерыва в учебе это прекрасное время, чтобы расслабиться и заняться традиционными русскими занятиями: посещением базара, встречами с друзьями на улицах, прогулками по Трехсвятской улице — тверской ответ московскому Арбату — сбором грибов на лес и пикники в полях. Лето в Твери — сезон, который нельзя пропустить.

Погода в Твери летом

Юридическая программа пройдет в старинном русском городе Тверь на Волге.С полумиллионом жителей и множеством музеев, театров, концертных залов и студенческих центров, он предоставляет отличные возможности для отдыха, образования и культурного обогащения. Основная часть академической части программы будет проходить в аудиториях Международного института русского языка и культуры, который находится в историческом центре Твери, на Трехсвятской улице. Этот пешеходный торговый центр — одна из главных достопримечательностей Твери, которая по-настоящему оживает летом.Горожане называют его «тверским Арбатом» из-за архитектурного сходства с первоначальным Арбатом в Москве, и это одно из самых любимых мест для развлечений, отдыха и шоппинга как приезжих, так и местных жителей. Трехсвятская улица находится в пешей доступности от старинного городской парк и правый берег великой русской реки Волги, берущей начало у озер Тверской области

Адрес

Тверь InterContact Group, наши учреждения-партнеры и городской совет самого дружелюбного города России Тверь приглашают студенты юридических факультетов, преподаватели права и социальных наук в колледжах, преподаватели социальных наук в старших классах, а также профессиональные юристы и адвокаты, чтобы присоединиться к нам здесь, чтобы отметить эти удивительные времена.Приходите и понаблюдайте за системой управления, которая изо всех сил пытается приспособиться к верховенству закона. Посетите судебные процессы, которые спустя 80 лет возрождают систему суда присяжных. Изучите язык права, который используется в судах и в международном бизнес-праве. Это увлекательное время, и мы предлагаем вам возможность изучить и испытать его на собственном опыте.

Российская правовая система предлагает увлекательный набор аспектов, полезных для изучения. Федеральная конституция, принятая в 1993 году, постоянно дополняется новыми законами, изменяющими федеральную исполнительную, законодательную и судебную ветви власти.Нынешняя дихотомия господства возрождающейся Коммунистической партии в Государственной Думе, слабое влияние демократов на посты президента и Совета министров, а также Конституционный суд, зажатый между ними, предвещают дальнейшие изменения в предстоящие месяцы и годы. Лето 1996 года должно быть самым захватывающим временем для наблюдения за этим процессом после президентских выборов в июне 1996 года.

Программа IIRLC «Юридический русский» провела свою первую сессию в течение весеннего семестра 1996 года.Опираясь на свой трехлетний опыт проведения индивидуальных и групповых языковых и страноведческих курсов, IIRLC привлек самых высококвалифицированных ученых Тверской области для преподавания пилотной программы юридических исследований. В программе принимали участие студенты из США и Сирии и предлагались специализированные курсы по прокуратуре в России, положению этнических меньшинств в Федерации, а также праву СМИ и театра. Как и в рамках предстоящей Летней программы, студенты-юристы пообщались с иностранными студентами, изучающими русский язык в МИМО, и с российскими студентами, изучающими иностранные языки в Институте международных коммуникаций.Вечерами они собирались за столом в Лингвистическом кафе, отдыхая от учебы и практикуя свои навыки русского языка под аккомпанемент гитар, песен, еды и питья, до глубокой ночи. Мы приглашаем студентов-юристов и специалистов со всего мира, чтобы обновить этот опыт этим летом, наслаждаясь заслуженным отдыхом от своей традиционной работы дома.

Институт международных коммуникаций и Международный институт русского языка и культуры (МИРК), два частных некоммерческих образовательных центра под эгидой Тверской группы ИнтерКонтакт, с гордостью объявляют об открытии приема заявок на Вторую программу «Легальный русский язык», проводимую одновременно с Летней школой русского языка и востоковедения в IIRLC в Твери.В течение всего лета студенты-юристы со всего мира будут встречаться, чтобы получить уникальный опыт изучения правовой системы в ее зачаточном состоянии. Многие программы обучения за рубежом позволяют студентам изучать устоявшиеся правовые системы, но в России студенты будут наблюдать за рождением верховенства закона, изучать его по мере его развития и анализировать уже произошедшие изменения. Студенты-юристы также познакомятся с русским языком, используемым в правовой системе, и будут приглашены принять участие в широком спектре региональных семинаров, предлагаемых иностранным и российским студентам, не являющимся юридическими лицами, посещающими параллельные языковые и краеведческие школы. .
  • Проживание в тщательно отобранной русской семье (отдельная комната на одного)
  • Общая комната в местном центре отдыха Оба варианта включают полупансион: завтрак и ужин. По просьбе заявителя и за небольшую дополнительную плату Институт предоставит для проживания частную квартиру. (Примечание: заявки на частные квартиры принимаются не позднее 10 июня.)

Эл.0822.571765

а/я Box 0565
Главпочтамт
Тверь 170000, Россия

Richard Smith, Esq.
Директор международных программ
Международный институт русского языка и культуры

КОНТАКТЫ:

Находясь в Твери, за небольшую плату студенты могут зарегистрироваться, чтобы получить доступ к электронной почте, факсу и международной сотовой телефонной линии, и они также могут принимать и совершать международные звонки в офисах Института.

Дополнительные услуги

Стоимость любого четырехнедельного сеанса составляет 975 долларов США.

Стоимость обучения, проживания и питания включена в указанный тариф, что стало возможным благодаря щедрой финансовой поддержке Тверского областного управления образования и администрации города Твери. Расходы на проезд до Твери, страховку (при желании) и личные расходы берет на себя студент.

Эти услуги предоставляются бесплатно в следующие дни: 1 июля, 29 июля и 26 августа. Могут быть согласованы другие даты прибытия и отъезда с доплатой в размере 50 долларов США за услуги трансфера.

Институт организует встречи и трансферы от московских международных транспортных терминалов, а также проводы студентов в аэропорту или на вокзалах Москвы по окончании Школы.

Студенты несут ответственность за организацию поездки в Россию и из России. Институт сообщит каждому студенту о любых требованиях для получения медицинской страховки и/или других требованиях для въезда в Российскую Федерацию после получения заявления и в соответствии с иммиграционным законодательством, действующим на момент прибытия.

Чтобы зарегистрироваться в программе Legal Russian, свяжитесь с нами по почте, телефону, факсу, телексу или электронной почте. Пожалуйста, укажите ваш точный адрес, чтобы сделать наш обмен информацией и необходимыми документами более оперативным. Студентам, подающим заявление в течение одного месяца с даты начала их программы, настоятельно рекомендуется указывать номер факса, чтобы избежать задержек с международной почтой. После получения вашей анкеты Институт выдаст официальное приглашение, позволяющее вам получить визу в местном консульстве России в вашей стране.

Субъекты Российской Федерации | Совет Федерации Федерального Собрания Российской Федерации

Региональные флаги и эмблемы

Профиль

Профиль

Установлено 29 января 1935

Capital Tver

Тверь

Тверская область является частью Центрального федерального округа

площадь 84 200 кв. М

Население 1 269 700 (2019)

Этнические группы

(Всероссийская перепись 2010 г., %)

Русские – 93.45

Ukrainian — 1.25

Другое — 5.3

9 Административные дивизии (2019)

Муниципальные районы — 34

Муниципалитеты —

сельских района — 42

сельских районов — 237

География и климат

Тверская область расположена на северо-западе России, протяженностью 350 км с севера на юг и 450 км на восток на запад.

Граничит с Псковом, Новгородом, Вологдой, Ярославлем, Москвой и Смоленской области.

В области также около 1000 рек как более 500 озёр, в том числе Селигер, Стерж, Вселуг, Пено и Волга, и девять крупных водохранилищ, включая Иваньковское, Угличское, Рыбинское и Вышневолоцк. Главные реки: Волга, Тверца, Западная Двина и Молога.

Климат умеренно-континентальный. Январские температуры средняя температура -4,9°C, средняя температура июля 16,4°C. Среднее количество осадков в январе — 61 мм; среднее количество осадков в июле составляет 117 мм. Винтерс теплее и осадки более интенсивны на западе региона.

В Тверской области много особо охраняемых природных территорий. Наиболее известны Центральный лесной биосферный заповедник. и Завидовский государственный комплекс, только часть которого входит в Тверская область.

Правительство

Законодательная власть представлена Законодательным собранием Тверской области, которое постоянный, высший и единственный орган законодательной власти в регионе.

Законодательное собрание Тверской области имеет 40 депутаты избираются на пять лет, из них 20 баллотируются в одномандатных округах и других 20 баллотирующихся на партийных билетах.

Нынешнее Законодательное собрание было избрано в сентябре 2016. Срок его действия истекает в сентябре 2021 года.

Исполнительная власть — Правительство Тверской области во главе с Губернатором; это также некоторые другие органы исполнительной власти.

Губернатор Тверской области является высокопоставленное должностное лицо , избранное на пять лет, которое возглавляет региональное правительство и руководит его работой. Период, термин срок полномочий действующего президента истекает в сентябре 2021.

Правительство Тверской области является высшим постоянно действующим органом исполнительной власти в области.

Экономика и природные ресурсы

Основу экономики Тверской области составляет индустриальная, строительство и энергетика, а также оптовая торговля и розничная торговля и транспорт и связь сектора.

Акцент на промышленность — важный фактор в экономическом развитии региона. промышленный продукция составляет более 27% регионального ВВП.Основные отрасли включают машиностроение, пищевую, целлюлозно-бумажную, химическую и энергетика, в которых занята четверть рабочая сила. Некоторые из региональных заводов являются национальными. важность.

Большинство местных оборонных заводов объединено в крупные интегрированных комплексов и находится в ведении Минобороны для решения проблем высоких технологий. Ведущие оборонные заводы включают Савеловский машиностроительный завод; Спецтехника; Завод МАРС; Завод Луч; Завод Микроприбор; Завод Звезда, филиал Пилюгина Научно-производственный центр автоматизации и приборостроения; Авиаремонтный завод No.514 и Калязинский машиностроительный завод.

На сельское хозяйство приходится около 6% регионального ВВП. Сельскохозяйственный сектор объединяет сельскохозяйственные предприятия с различными формами собственности, а также фермы, специализирующиеся на выращивании производство и животноводство. Сектор в основном ориентирован на животноводство. разведение, выращивание мясного и молочного скота, овец, свиней, коз и птицы. Обрезать производство ориентировано на выращивание льна, картофеля, овощей и кормовых культур. Регион является основным районом выращивания льна в стране.В регионе есть уникальное предприятие СНАИП, производящее кумыса , ферментированные кобылы молоко. Около 54 000 малых и средних предприятий, более половины из которых являются самозанятыми предпринимателями, вносят значительный вклад на экономическое развитие региона.

Для развития производственного сектора в области сосредоточены на создании промышленных площадок и промышленных парки, в которых в первую очередь разместятся новые производственные мощности. Сегодня, шесть индустриальных парков и около десятка инвестиционных площадок в регионе.

Культура и туризм

Тверская область имеет уникальную культурную самобытность и внес неоценимый вклад в русскую культуру. Он занимает высоко среди регионов с богатейшим культурным наследием.

К объектам культурного наследия относятся уникальные всемирно известные памятники, такие как как Нилов монастырь на Столобном острове в Осташковском районе; Успенский монастырь в городе Старица; особняк Знаменское-Райок в Торжокском районе; История и природа Берново Заповедник, у которого много ассоциаций с жизнью и работой Александра Пушкина; и деревянная церковь Святого Иоанна Крестителя в селе Широково Пеновского района.Старейшие города области Торжок, Торопец, Бежецк и Тверь, были основаны более восьми веков назад.

Города Тверской области с незапамятных времен национальные центры декоративного рукоделия, золотного шитья, кружевоплетения и отделка плиткой.

Богатое историческое и культурное наследие региона делает его привлекательным для туристов. Посетители могут воспользоваться увлекательными и информативными маршруты, которые повышают осведомленность общественности о местной культуре.Сегодня, прилагаются усилия, чтобы вдохнуть новую жизнь во всемирно известную проект «Пушкинское кольцо по Верхней Волге», в который входит Тверь, Торжок и Торжокский и Старицкий районы, места тесно связаны с жизнью и творчеством Александра Пушкина.

Ежегодно в Тверской области проходит множество крупных международных, национальные и региональные мероприятия, такие как Bach International Фестиваль, Международный фестиваль славянской поэзии «Поющие буквы» и Фестиваль русской оперы имени Мусоргского.

Тверской государственный медицинский университет Официальный сайт

Дорогие ученики, дорогие родители!

Насколько известно, президент Российской Федерации Владимир Путин объявил о проведении специальной военной операции на Донбассе.

У нас есть несколько сообщений от наших учеников и их родителей о безопасности иностранных студентов в Твери. Мы заявляем об ответственности, что Тверь – абсолютно безопасный город. Мы находимся примерно в 5000 км от военной зоны.Нынче в Твери совсем тихо и умиротворенно, как мы ощущаем первые весенние дни.

У нас есть вопросы от студентов о выплатах. Поскольку правительство США объявило некоторые экономические санкции в отношении российских банков, мы просим родителей и студентов переводить деньги только после получения дополнительной информации о счетах нашего университета. Эта информация может быть предоставлена ​​различными способами: деканат, социальные сети, официальный сайт, различные мессенджеры и чаты. Пожалуйста, перед оплатой убедитесь, что вы используете верную информацию о счетах Тверского медицинского государственного университета.

В нашем городе хорошие новости о заражении COVID-19. QR-коды больше не требуются.

В нашем университете мы хотим, чтобы наши студенты были в безопасности. Поэтому лекции по-прежнему можно было проводить онлайн. Но мы не можем преподавать полный курс медицины дистанционно, так как это наука, которую нельзя преподавать без прямого контакта с пациентами. Именно поэтому многие больницы и университетские поликлиники начинают открывать свои отделения для студентов города Твери.

Мы уверены, что в марте практически все практические занятия и лекции будут офлайн.Также напоминаем, что в Твери иностранные студенты могут пройти вакцинацию вакциной «Спутник-лайт». Он доступен в центре Аваева.

Дорогие студенты и дорогие родители, мы уверены, что вся наша жизнь в ТГМУ и наш учебный процесс пройдут гладко и гладко. Студенты получат отличные знания, и у них будет возможность заниматься спортом, заниматься любимым делом и совершенствовать свои навыки.

Факультеты Тверского государственного медицинского университета при всем уважении к студентам, ординаторам и стипендиатам готовы обучать и выпускать хорошо знающих врачей с лучшими компетенциями в области медицины.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.